Дика енергія українського медіаринку

Одеська газета «Слово», яка за вихідними даними, має дослівно «реальный тираж 90000», і яку пов’язують з президентом Одеської юридичної академії та нардепом Сергієм Ківаловим, перед виборами перетворилась на агітаційну листівку. 85% матеріалів (!) у виданні присвячені Морській партії Сергія Ківалова і йому особисто. Заголовки і підзаголовки на титульній сторінці присвячені лише Ківалову і УМП: «Украинская Морская партия идет на выборы» (Ради позитивных преобразований и лучших условий жизни наших людей в Одессе...) №37 від 17.09.2015.

Ця газета є всього лише маленьким прикладом залежності регіональних ЗМІ від своїх власників. Протягом останнього року у громадському середовищі трендовим було говорити про прозорість медіавласності та залежність редакційних політик від власників загальноукраїнських ЗМІ — однак у регіонах України ситуація така сама, якщо не гірша.

В ідеалі журналіст має бути незалежним, а його роботу має оплачувати аудиторія, в інтересах якої він працює. Ось і «Кодекс професійної етики українського журналіста» починається зі слів «головний обов'язок журналіста — сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації».

Дійсно, успішність переважної більшості західних ЗМІ передусім залежить від їх неупередженості та чесності, а також уміння працювати на власну аудиторію — а аудиторія відплачує медіа грошима. У цьому і полягає головна відмінність українських ЗМІ від їх європейських колег. Наші ЗМІ у переважній більшості залежать не від ставлення аудиторії, а від підтримки медіавласника.

Медіабізнес для більшості європейських та американських медіавласників є головним джерелом прибутку. Це підтверджує, наприклад, журналіст польської «Gazeta Wyborcza» Пьотр Андрусєчко: «Наше видання входить у медіахолдинг AGORA, який є основним бізнесом для його власника, і це справедливо для більшості польських видань».

В Україні все навпаки — наприклад, медіахолдингом СКМ володіє Рінат Ахметов, головним бізнесом якого є енергетика та металургія, а 1+1 Media — Ігор Коломойський, основним бізнесом якого є нафтовидобування та її переробка, а також банківська сфера. Логічно, що якщо власник з даного ресурсу не отримує фінансових дивідендів, то він намагається з нього отримати інші, наприклад, політичні дивіденди. Це перетворює українські медіа з засобів масової інформації на засоби масової маніпуляції.

У згаданій на початку статті одеській газеті «Слово», у номері від 24.09.2015, на титульну сторінку винесені дві топ-теми, одна: «Сергей Кивалов: я иду в меры», інша «Украинская морская партия Сергея Кивалова — в тройке лидеров гонки». І це не партійне видання, дана газета опозиціонує себе як політично-суспільне ЗМІ. Це підтвердила регіональна представниця ІМІ й одеська журналістка Юлія Сущенко: «Слово» — не є партійним виданням, це звичайне суспільно-політичне видання, яке видається і в міжвиборчий період».

Ще одним яскравим прикладом, цього разу вже з Дніпропетровська, є газета «Горожанин» що належить головному комуністу України Петру Симоненку. Згідно з інформацією місцевої представниці ІМІ Зої Красовської, у засновниках видання значиться ТОВ «Гамма-консалтинг» (власники — Андрій і Костянтин Петровичі Симоненки — сини лідера КПУ), та страхова компанія «Гамма» (засновником якої також є Андрій Симоненко). У «Горожаніна» чітко сформована ліва позиція. Експертами у матеріалах виступають колишній політтехнолог КПУ Андрій Золотарьов («Осень будет горячей» 17-23.09.2015) та експерт-економіст, наближений до минулої влади, Олександр Охрименко, який, за даними ІМІ, не раз виступав експертом у "джинсових" матеріалах на користь минулої влади («Предвыборный революционный беспредел» 17-23.09.2015). Газета друкує повідомлення прес-служби КПУ, навіть не намагаючись адаптувати їх під журналістський матеріал («Выборы и настоящий патриотизм. Интервью с Петром Симоненко»).

В українській медіасфері присутній специфічний вид медіавласності, невластивий розвиненим європейським країнам — це так звані комунальні видання, засновниками яких є місцеві органи влади. Фінансуються ці ЗМІ з бюджету, тобто за рахунок податків громадян, але часто працюють на користь представників місцевої влади, залежно від засновника. Приміром, комунальна газета Одещини «Одесскій вѣстникъ», з декларованим нею ж тиражем у 96 000 примірників, цілком працює в інтересах не містян, а мера. Топ-тема титульної сторінки №38 від 3.10.2015 — «Генадий Труханов: примите искренние слова благодарности за ваш бескорыстный труд, за неиссякаемую энергию, жажду творчества и преданность своему делу», проілюстрована фотографією Труханова. На другій сторінці газети — усміхається той самий персонаж, уже заголовком «Благодаря политической воле мера торжественно открыты пять груп в детском саду». «Політичної волі» Труханова вистачило не тільки на відкриття груп і дитсадку, але і на будівництво спортивної школи (в цьому ж номері!), і ще лишилося на святкування Дня фізкультури (у №36). Після прочитання газети, склалося враження, що все, що позитивного відбувається в Одесі, — тільки завдяки політичній волі мера Геннадія Труханова, і міської ради.

Подібна ситуація з дніпропетровською комунальною газетою «Вісті Придніпров’я», засновником якої є Дніпропетровська ОДА. Більшість новин у виданні є передруком повідомлень з облдержадміністрації, або компліментарними матеріалами щодо діючого глави ОДА Валентина Резніченка. Приклади заголовків: «Енергія за прогресивними технологіями», «Мешканці Межівського району поспілкувались з губернатором», «В областi побудують геріатричний центр» (це все в одному номері від 17.09.2015). Резніченко, попри те що не брав участі в місцевих виборах, розміщував замовні матеріали як на центральному, так і регіональному рівні.

Щоб знівелювати ганебний для ЗМІ вплив на редакційну політику з боку власників та наблизити Україну до європейських практик, перший крок уже зроблено — 1 жовтня вступив у дію Закон України «Про прозорість медіавласності». Однак цей закон стосується лише телерадіоорганізацій. Наступні кроки — запровадження прозорості на ринку друкованих ЗМІ, та впровадження ефективних механізмів, які би змусили ці закони працювати на практиці. Для цього вже проводяться масштабні консультації із європейськими експертами, за підтримки Ради Європи, на різних рівнях — від Нацради до громадських організацій та Комітету ВР із питань свободи слова та інформації.

Сама по собі прозорість медіавласності не вирішує усіх тих проблем, з якими зіткнулося сьогодні українське суспільство. Однак вона дасть можливість вирішити пов’язані з нею питання — зокрема, монополізації регіонального медіаринку, або повністю безправного положення журналістів, які не можуть захистити свої трудові права та часто отримують зарплати в конвертах. Крім того, громадяни і держава мають право знати, хто володіє кожною медіа-організацією для запобігання концентрації медіавлади в кількох руках та зменшення свободи ЗМІ. І нарешті, від змін на краще в інформаційній сфері прямо залежать зміни на краще в усіх інших сферах.

журналістика медіа змі регіони київ