Протестантизм не менш традиційна українська течія християнства, ніж православ'я
В об'єктиви телекамер, як правило потрапляють православні: про їхні з'ясування стосунків, хто канонічний, в хто ні, і під яким Патріархом ходити, говорять часто. Рідше увагу ЗМІ привертають греко-католики. Про "класичних" протестантів чути мало, і коли говорять про протестантські країни країни, то перш за все йдеться про країни північно-європейські. Між тим Україна - традиційно протестантська країна.
АВТОР: Микола Малуха
Нова віра
Одним із перших прикладів з історії, що пов’язує Україну і протестантизм, є участь князя Федора Острозького у «гуситських війнах» на боці єретиків на початку XV століття. Тоді загони руського князя змагалися разом з чеськими повстанцями за ідеї Яна Гуса (передвісника Реформації).
Розповсюдження протестантських ідей на території України розпочалося на початку 40-х рр. XVI ст. і носило риси магістерської реформації – реформа церковного життя через світську владу, вчених, культурних діячів тощо.
Реформація на білоруських землях – що розпочалася у 1553 році, коли князь Мікалай Радзівіл Чорний, канцлер Великого князівства Литовського, воєвода віленський публічно заявив про свої релігійні переконання – стала каталізатором поширення подібних ідей на сусідніх українських землях, що входили до складу Литовської держави. Наприклад, у 1569 році сенат ВКЛ нараховував тільки двох членів-непротестантів. У Новогрудськом воєводстві із 600 родин православної шляхти біля 580 прийняли євангельську віру.
На початку 50-х років ХVII ст. перемишльський шляхтич Христофор Пілецький відкрив лютеранську кірху у своєму маєтку в містечку Ланцуті. Його приклад наслідували ще три шляхтичі-сусіди. У 50-60-х роках сповідував лютеранство (до переходу в аріанство) Станіслав Лютомирський, автор польськомовного „Визнання віри християнської“.
Лютеранством під час закордонних мандрів – у пошуках за науками – захоплювалося чимало шляхтичів з України. Станіслав Оріховський, навчаючись у Віттенберзі, мешкав у будинку Лютера і приятелював з його подвижником Меланхтоном.
Кістяк реформатської (кальвіністської) церкви Речі Посполитої також становили представники шляхти. Серед них – ті, хто так чи інакше (походженням або місцем проживання, участю у громадсько-політичному або культурно-просвітницькому житті) впливав на розвиток течії в Україні.
Це, наприклад, суспільний діяч Речі Посполитої, воєвода белзький Рафал Лещинський, який сприяв поширенню реформатських зборів у західно-північних українських землях; Збігнєв Горайський, каштелян холмський; Микола Сенявський, воєвода руський, гетьман коронний; Микола Потоцький, генерал землі подільської, староста кам’янецький; Ян Потоцький, воєвода брацлавський, підкоморій галицький; Христофор, воєвода подільський, та Ян, каштелян жарновецький, Сененські; Андрій Голубка, староста белзький; Петро Бал, підкоморій сяноцький; Станіслав Замойський, ловчий землі холмської; Ян Фірлей, воєвода белзький (до речі, володар понад 20 містечок в одній лише Галичині).
Релігія для шляхти з "другого ешелону"
Кальвінізм поширювала в Україні і та частина шляхти, яка не обіймала високих державних посад, однак була достатньо впливова і надавала чималу допомогу: матеріальну (передавала будівлі у розпорядження громад, гроші для навчання молодих віруючих за кордоном, опікувала друкарні, школи тощо) і моральну (особливо через участь у сеймовій боротьбі, протистоянні католицько-єзуїтській партії).
З цих родин вийшло чимало протестантських культурних і суспільних діячів. Наприклад, Павло і Теодор Оріховські (гербу Рогал), Миколай Рей та його сини (гербу Окшич), Станіслав Сарницький, видатний історик (гербу Корсак).
Кальвіністська церква мала у своїх лавах відомого польсько-українського поета, історика Мартина Пашковського, що описував життя, побут і військових подвиги українського козацтва — “Розмова козака запорозького з перським послом у справах військових...” 1617 року.
А у 60-х вже налічувалось близько 300 реформатських (кальвіністських) громад на українських землях.
В другій частині ХVІ – першій половині ХVII ст. в Україні зявилося чимало інтелектуалів, котрі творили ідеологію української ідентичності.
Головним центром їхнього зосередження стала Острозька академія, що мала поліконфесійний характер – тут разом працювали православні, протестанти і католики. Яскравими протестантськими мислителями, що зайняли проукраїнські позиції були українці – Мотовило, Христофор Філалет, Геласій Діпліц і білорус Андрій Римша.
Під іменем Христофора Філалета ховався поляк-протестант Мартин Броневський, секретар Стефана Баторія і дипломат (був послом до Кримського хана). Виразом його моральної підтримки протидії окатоличенню українців і білорусів став твір «Апокрисис» у 1597-98 рр. – відповідь на антиправославний трактат Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Хоча пальма першості – за оригінальну роботу «Екстезис» - в цієї полеміці належить українцю Мотовило.
Радикальне крило протестантів
Паралельно, в кінці XVI – першої половині XVII ст., на теренах Київщини та Волині отримав великого розмаху рух радикального крила Реформації – соціан.
До нього належало ряд поважних українців – київський каштелян Роман Гойський і маршалок двору князя Костянтина Острозького Гаврила Гойський. Соціани ознаменувалися активною розбудовою навчальних закладів у регіонах свого помешкання. З 1614 року Киселині існувала школа соціан, першим ректором якої булв одна із високоосвічених людей свого часу Євстафій Гізель.
Зусиллями соціанських педагогів Матвію Твердохлібу, Луці Рупневському, Яну Трембицькому Киселинська школа перетворилася у вищий навчальний заклад – академію.
На Волині центром соціан була Гоща, де з 1600 по 1639 рр. теж функціонувала школа (як раз її засновником був Гаврила Гойський). У1640-х рр. соціани були поширені серед місцевої шляхти Київського воєводства, навіть домінували на місцевих провінційних сейміках.
Контакти між тогочасними протестантами і православними не обмежувалася виключно Острозькою академією. Католицький наступ примушував протестантів шукати собі союзників.
Саме протестант (суперінтендант) Теофіл Симон Турновський був один з перших натхненників екуменізму, який він розглядав як широкий союз усіх протестантських течій з православною церквою у Речі Посполитій. Цю ідею Турновський вперше висунув на синоді у Торуні (1595), де проголосив близькість „правдивої релігії євангельської грецькому християнству“, що ґрунтувалась на спільності слов’янських народів та їхніх мов.
Колишній студент Краківського і Віттенберзького університетів, автор твору „Дзеркало віри християнської в Польщі“ (Вільно, 1594) виступив одним з ініціаторів Віленського синоду (1599) між протестантами і православними та редактором проекту їхньої унії. Проект складався з 18 пунктів догматичного й етичного вчення, в яких, на думку Турновського, протестанти і православні не мали суттєвих розходжень. Незважаючи на провал унійних планів діяльність Теофіла Турновського мала позитивне значення у справі оборони релігійної свободи і консолідації українців.
В період особливої небезпеки про українське козацтво згадували про діалог православних з кальвіністами. Так, під час Варшавського сейму (1632) у зверненні до нового короля козацька делегація проголосила: «Нехай унія (католицька) буде знищена й утверджена буде унія наша з тими, хто віддаляється від латинської віри і співчуває нашій долі, тобто на руїнах унії католицької хай утвердиться унія православно-протестантська».
Про дружбу між двома конфесіями згадував у своєму листі і запорозький гетьман Павло Тетеря до Богуслава Радзивілла (3 листопада 1663 р.): «Здавна Руський народ і Запорозьке військо користувались у багатьох тяжких обставинах незліченими благодіяннями Радзивіллівського дому, особливо у справах віри».
До наших днів
Католицька контрреформація і орден єзуїтів зупинили поширення протестантський течій. Проте кальвіністи змогли зачепитися у Закарпатті. І донині існує Закарпатська Реформатська Церква (саме з тих часів). Зберегла свою спадкоємність і Лютеранська Церква. Соціани та суперінтенданти з часом розпалися. За часів російської цариці Катерини Другої почалося відродження протестантизму вже з німецькими переселенцями на південних землях.
Підсумовуючи, варто згадати статтю відомогоісторика Ярослава Грицака "Цінності" в якій він аналізує, як минуле впливає на майбутнє країн. Посилаючись на ґрунтовне дослідження він стверджує: "найуспішнішими й найзмодернізованішими є країни з протестантською та конфуціанською етикою, «невдахами» є мусульманські та поганські країни".
