Понаїхали. Книжка заробітчанських пристрастей від Артема Чапая (+ уривок з роману)

Про суть невеликого, але стрімкого роману «Понаїхали» чимало говорить уже його обкладинка. Невесела, зате здоровенна картата торба добре поєднується з назвою. І справді, персонажам Чапая доводиться чимало понипати світом із цими торбами. «Понаїхали» - одна з головних на сьогодні книжок про українських заробітчан. І десять років тому, й раніше тільки лінивий не казав і не писав про те, як мало у вітчизняній літературі представлено цю надзвичайно важливу, драматичну та перспективну тематику. Вона ж бо стосується мало не кожної другої родини! Вона здатна так багато розповісти про наше суспільство, а разом із тим є достатньо екзистенційно зламною, щоб дати чималу поживу для естетичних пошуків. Що ж, останнім часом заробітчанська тема нарешті звучить в українських книжках усе виразніше.

Отож, у центрі «Понаїхали» умовно-пересічна українська родина Ткачуків з умовно-пересічного містечка Білий Сад. Через «кризові явища в економіці» сім’ї стає все важче зводити кінці з кінцями. І, натхненне прикладами знайомих, подружжя вирішує: треба їхати! Щоб «вивчити дітей» і просто забезпечити собі матеріальний рівень, який видається достойним. Першим їде чоловік. Він опиняється в Новому Орлеані, де розраховує заробити на відновленні міста після нищівного урагану. Правда, не має особливих будівельних навичок. Не піднявши золотих гір, добряче поївши гіркого й сухого заробітчанського хліба, чоловік з полегшенням повертається додому. Тепер до мігрантської справи береться дружина – і вирушає до Італії доглядати двох літніх жінок. Ось уже її ця робота відверто затягує, настільки, що героїня насправді вже перестає розуміти, навіщо вона їй потрібна, для чого ці гроші.

Тим часом білосадівська родина поволі руйнується. Чоловік і дружина віддаляються та, врешті, розходяться. Для дітей їхні батьки стають чужими та в кращому разі незрозумілими, в гіршому – огидними людьми. Звичайно, вони проклинають ті гроші, заради яких батьки роками крутяться за кордоном. Звичайно, старшому, як собаці п’ята нога, потрібна вища освіта, на яку нібито відкладаються кошти. Однак, колесо мігрантської звички вже не зупинити… Ба більше, й старший син, трохи підрісши, сам їде на заробітки – вже до Росії. Потім обіцяє собі, що «більше ніколи», але, звісно ж, усе повторюється.

Це психологічне звикання до трудової міграції – дійсно цікавий та ексклюзивний момент книжки Артема Чапая. Дуже передбачувано було б зобразити людей, які просто їдуть світ за очі, щоб елементарно вижити. Але в «Понаїхали» ми бачимо, наскільки важливу роль відіграє своєрідна жага пригоди. А ще така собі віра в лотерею, переживання «чого ж я досяг/досягла?», вікові комплекси, зрештою інерція – і соціальна, й особиста. І все це заводить у заробітчанське «коло сансари» тих, хто, як добряче подумати, міг би обійтись і без нього. Натомість, людина крутиться в дивному трансі, утримуючи вдома кількох близьких людей, які розслабляються і вже не хочуть працювати, спираючись на «маму-банкомат», «тата-вестерн-юніон» чи іншого члена родини з аналогічними функціями. Заробітчанин Чапая за це отримує ілюзію самоствердження за рахунок давання («таки чого досягнуто!»), дістає спосіб виявляти свою любов хоч би через пересилання грошей, коли справжнє спілкування й емоційний контакт відмерли. Справді, добрий матеріал для роздумів.

Але Артем Чапай не обмежується психологією. Він ретельно змальовує й суто соціальне тло. А саме – жаску депресивну реальність невеликого міста, в якій перебуває більшість мешканців. У ній гніздиться також трагікомічна антитеза до головної проблеми книжки. Це вже інші приїжджі, не з України, а до України. Вони прибули сюди з такими ж міркуваннями, як і наші на Захід чи в Росію, а часто й просто рятуючи життя. Йдеться, як ви зрозуміли, про мігрантів із Азії та Африки. Їх у Білому Саді зустрічають негостинно, а то й агресивно. Причому зустрічають родичі тих, хто в цей же час «понаїхав» у західніші країни. Симптоматично, що один із дітей Ткачуків сходиться з бандою, яка нападає на «кольорових», громить їхні кіоски. Він лише дивом уникнув криміналу (а «розслідування» таких злочинів Чапай зобразив дуже смішно – аби тільки це не було так сумно).

Зате в Росії в нього попереду – «весела» зустріч із уже місцевими, російськими радикалами, котрим теж не подобаються гості з інших країн.

Книжка, сповнена серйозних проблем сучасного суспільства, написана дуже просто, часом «до газетного» просто. При цьому Чапай упевнено дає раду сюжету, кількома «мазками» дає виразні (й головне – різноманітні!) психологічні характеристики персонажам. Варте згадки вправне, майже барменське змішування мов – літературна, просторіччя, регіональні діалекти, суржик, макаронізми в мові заробітчан.

«Понаїхали» виглядає свідченням прогресу Артема Чапая як письменника (от і член журі ВВС Юрій Володарський теж каже про «крок уперед»). Головний, як на мене, прояв цього прогресу – «Понаїхали» вже значно менш чорно-білий текст, ніж, до прикладу, «Червона зона». Герої тут набагато суперечливіші, неоднозначніші, а відтак цікавіші. Не настільки прямолінійна й авторська позиція.

Де в чому наївний, багато в чому простий і простодушний твір показує однозначно негативні й огидні ксенофобію, «споживацьку манію» та інші «виразки», змальовує майже завжди хороших пригноблених людей, але вже забезпечує багато напівтонів.

Майбутніх читачів треба ще попередити про емоційну атмосферу книжки. Будьте готові до дуже великого ступеню депресивності. Мільйон і більше прикростей маленької української людини (та й не тільки української) – до ваших послуг. Від проблем перехідного віку в спальних мікрорайонах до сімейних скандалів, від алкоголізму до вуличної злочинності, від безробіття до корупції. Втішають лише два факти. Перший – що, як і кожен портрет суспільства, цей не є вичерпним. Другий – що він таки ефектно і вправно написаний.

Уривок з роману

- Happy Mardi Gras folks! – Юра давно посадив голос, але не припиняв кричати. Він уже вимовляв два французькі слова, як мешканці Нового Орлеану, одним словом із наголосом на перший склад: – Веселого Мардігра! Веселого Мардігра!

Голос сідав, Юра продовжував кричати в ніч. Треш і угар. П’яні натовпи ходять сюди-туди по Бурбон Стріт, усі кричать. Жінки показують груди. Юра не пив, але п’янів. Від студентських років він уже встиг забути, що любить такі дійства, і тепер сам собі дивувався. І кричав:

- Happy Mardi Gras! Happy Mardi Gras folks!

Його голос сідав і від крику, і від курева. Юра не зважав. Юра кричав тепер, бо йому подобалось.

Народ у Блюз Бар валив як ніколи. Натовп, який слухав паршивеньку місцеву групу, краями виповзав за межі бару, не вміщуючись в обмеженому просторі, як тісто в каструлі. Те саме творилося в усіх інших барах Бурбон Стріт. Жир!

Mardis Gras, Жирний Вівторок. Вулицею йшло щось типу карнавальної процесії, однак це дуже умовно. Хтось у костюмах, хтось просто п’яний. Хтось іде у протилежний бік тротуаром. І какофонія: з кожних дверей реве інша музика. Кожен бар намагається перекричати сусідні. Наскільки розумів Юра, місцевий карнавал, як аналог у Бразилії чи наша Масляна, мав означати свято релігійних людей напередодні Великого посту. Тільки навряд чи добропорядні католички минулого отак напивались, щоб потім показувати всім, попри кого проходили, голі груди. А дарма – і Юра продовжував ґвалтувати свій бідолашний голос:

- Happy Mardi Gras folks!

Повертаючись під восьму ранку додому через усю Бурбон Стріт, Юра мусив лавірувати між бляшанками з-під пива, пластиковим посудом, масними серветками, обгортками від хот-догів, битим склом. Прибиральники з’являться о дев’ятій, коли два останніх туриста, які фальшиво волають Georgia On My Mind, заберуться з вулиці відсипатись у свій готель.

Коли Юра заходив у Дев’ятий Округ, у його голові голосно гуділа тиша. Юра чув це гудіння, як звук високовольтних дротів на лісовій просіці в гарячий безвітряний день, коли навіть не співають птахи.

Й на постійному тлі тиші – тільки його кроки порожніми темними вулицями зруйнованого Дев’ятого Округу.

Різкий перехід до гудіння тиші, після ночі музики та п’яного буйства натовпу. В Дев’ятому Окрузі не було жодного готелю й жодного туриста. Електричні стовпи досі лежать повалені. Вуличне освітлення відсутнє. Самотні лункі кроки під ранок.

У цей час Юра відчував, як йому бракує Олі й малих. Юра скучав навіть за Сергієм. Йшов порожніми кварталами і згадував, як носив новонародженого Сергія на руках, задихався від ніжності, цілував Сергія-немовля у щоки й зі сміхом казав Олі: "А мине п’ятнадцять років, і він стане нестерпним підлітком, і буде мене ненавидіти. Ну і нехай!"

В угарі натовпу самотність стискається пружиною, щоб потім, підстерігши тебе наодинці, ще сильніше вдарити знизу в сонячне сплетіння.

література рецензія чапай суспільство