Крепки, как скала. Заводські багатотиражки українського Донбасу і досі хвалять Росію

В авангарді не дуже чисельних мітингів на підтримку Євромайдану в Донецьку були саме журналісти. Більшість із них мусили покинути рідне місто, причому вони навіть не могли залишатися на підконтрольній Україні території Донбасу, а їхали далі, переважно до Києва. Серед них блогер Денис Казанський – «Франкенштейн», головред «Новостей Донбасса» Олексій Мацука та журналіст видання Віталій Сізов, журналістка Порталу NGO.DONETSK.UA Катерина Жемчужникова, кореспондентка «Газети по-українськи» в регіоні Тетяна Заровна та інші.

По різні сторони лінії розмежування

Із тими журналістами, які залишалися, почали відбуватися перетворення на речників думки окупантів з «ДНР». Ті, хто мав іншу думку, боявся її висловлювати. Як заявляв засновник «Громадського.Донбас» Олексій Мацука, «люди бояться зараз виходити на зв'язок навіть скайпом, тому що місцеві сепаратисти дуже активно реагують на журналістів, і журналісти взагалі не відчувають ніякої безпеки».

Як охарактеризувала в інтерв’ю для ІМІ цю ситуацію одна з іноземних журналісток, що працювала в Донецьку, для бойовиків існує тільки два види журналістів – російські і мертві/

Навіть досить проросійсько орієнтовані видання в «ДНР» позакривалися.

Віталій Сізов не надто дивується з такої тактики: виступаючи на «Донбас Медіа Форумі - 2015», він розповів, що «всі роки незалежності України на території області діяла «інформаційна парасоля», яка діє донині, лишень якщо раніше неугодного журналіста можна було ігнорувати, блокувати його доступ до ЗМІ, витісняти та видавлювати, то зараз його можна викинути на блокпосту, посадити в підвал, або просто зробити так, щоб він зник».

Утім, почуття безпеки не вистачало й на визволених чи недосяжних сепаратистам регіонах Донеччини. Журналісти в розмові з ІМІ наприкінці 2014 року вважали, що свободи слова немає як в окупованому Донецьку, так і на звільнених територіях. Причини називали різні. Хтось стикався з погрозами від збройних формувань, хтось спостерігає спадщину колишньої влади, в часи якої, медіа повністю були їй підконтрольні.

«Насправді нинішня ситуація нічим не відрізняється. Свободи слова немає, що в Донецьку, що на звільнених територіях. Там правлять бал різні військові угруповання і різні представники військових структур. Так само душать, як і душать терористи в Донецьку», - стверджував екс-донеччанин Єгор Скляров (на той момент працював на 34 телеканалі в Дніпропетровську, зараз киянин).

Віталій Сізов вважав, що на звільненій території є вільні засоби масової інформації: «Але тут інша історія, вона тягнеться ще з періоду Януковича. Практично всі засоби масової інформації або якісь комунальні, або ж підпорядковані комусь із прихильників тієї, минулої, влади. Тому ситуація істотно не змінилася».

У 2014 році в Донецькій області сепаратистами було вщент розгромлено 28 офісів місцевих ЗМІ, проте тенденція розправ з редакціями тривала й далі, в тому числі і на неокупованих землях (приміром, під час передвиборчої кампанії восени 2015 року, було побито вікна в редакції 06239.com.ua – сайту міст Красноармійська та Димитрова). Ті ЗМІ, що зараз функціонують на підконтрольній території України, переважно належать колишнім регіоналам, ДТЕКу і Метінвесту.

Якщо раніше інформполітика чисельних невеличких ЗМІ шахтарських містечок контролювалася партійними штабами Партії Регіонів, то зараз місцеві ЗМІ орієнтуються на власників – колишніх «регіоналів», або ж на мерів міст.

У цьому також полягає відмінність Донецької області від інших регіонів країни, де все ж існувала конкуренція між різними власниками: на Донеччині переважна більшість ЗМІ фактично дотримується єдиної «партійної лінії», хоча і позиціонує себе публічно як «незалежні» ЗМІ. Про рівень їхньої «незалежності» можна судити по кількості джинси місцевих князьків, про що конкретніше згодом.

Краматорський тупик

Після того, як центр області і донецької агломерації опинився поза українською зоною контролю, адміністративно роль центру Донеччини було перенесено до Краматорська. Досить несподіване рішення, зважаючи на те, що найбільшим підукраїнським містом регіону є Маріуполь.

Малюнок на центральній площі Краматорська. Фото Роман Кошмал

Вочевидь, Краматорськ був ближчим до більшої частини української Донеччини, по-друге, від початку поділу регіону не раз звучали думки, що навіть при визволенні всього Донбасу постане необхідність виокремлення Приазов’я із центром У Маріуполі.

Тож, на міські краматорські ЗМІ раптом звалилася несподівана ноша писати про область, в якій до війни проживало 5 млн чоловік. І варто зазначити, справляються вони із цим завданням досить погано, на що є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

До об’єктивних можна віднести невеликі людські та матеріальні ресурси, додаємо також той фактор, що талановиті донецькі журналісти переважно виїхали. Рівень розвитку власне краматорських ЗМІ, редакцій та журналістів дуже низький, хоча, звичайно ж, місцеві ЗМІ відмовляються це визнавати.

Свого часу відбулася дискусія поміж представниками ІМІ та медіаспільнотою Краматорська, яка охарактеризувала краматорські ЗМІ так: засилля джинси, паркетні матеріалів без жодної критики у бік влади, показник суспільно важливих матеріалів у друкованій пресі на травень 2015 року на рівні 10-12% (дещо вище, 24-30% наприкінці року), передруки неперевіреної інформації, ігнорування стандарту відокремлення фактів від коментарів, себто домислів та «ліричних відступів» авторів новин і статей.

Найостанніша «цікавинка», викрита Світланою Агаджанян у рамках моніторингу для ІМІ - матеріал на сайті «Технополіс» про «воскрешення Сталіна» у Донецьку, ілюстрований фото трирічної давнини донецьких активістів, які давно рідне місто покинули (Катерина Жемчужникова, Денис Казанський, Денис Ткаченко та Артур Шевцов). Сталіна, звичайно, ніхто не воскрешав, ну й названі особи в разі появи в Донецьку приземлилися б як мінімум у підвалах «ДНР».

На прикладі кількох сайтів не складно зрозуміти, чим живуть ЗМІ Краматорська. Приміром, сайт «Восточный проект» переважно присвячений новинам міста, по області зафіксовано лише дві новини. Новини оригінальні, з претензією на аналітичність, хоч нерідко виходять за рамки дотримання стандарту відокремлення фактів від коментарів.

Згаданий вище «Технополіс» на тлі інших читати цікаво, але новини менш якісно зроблені. Він найбільш різноманітний за тематикою, новини Краматорська мають окрему гілку, але їх менше, ніж новин Донеччини, Луганщини й окупованих територій Сходу. Через те, що в новинах з «ДНР» і «ЛНР» не завжди можна вказувати джерела через небезпеку для їх поширювачів, провисає стандарт посилання на джерела. Також не завжди є бекграунд і друга точка зору.

Натомість сайт міста Краматорська 6264.com.ua працює за принципом «менше новин, проте суттєвих». Деякі мають невеликий бекграунд, але принаймні оперативність реагування на події додає враження про ретельність роботи. Більшість новин присвячено Краматорську, хоч зрідка зустрічаються новини і по області (Маріуполь, перейменування Дзержинська і Артемівська в Торецьк і Бахмут).

Якщо говорити про друковані ЗМІ, то специфікою регіону є таке явище, як заводські багатотиражки, які досить суттєво впливають на інформаційний простір, оскільки більшість жителів міст тією чи іншою мірою пов’язані з роботою на крупних підприємствах.

Наприклад, газета Новокраматорського машинобудівного заводу «Вестник НКМЗ», яка в кожному номері на першій сторінці розміщує новини про співпрацю заводу з підприємствами РФ, і проводить відверто проросійську риторику.

Так, приміром, оцінюють газету у місцевому пабліку kramatorsk_ukr: ""Вестник НКЗМ". Все, как и раньше: Россия – кормилец, Украина – нелепая страна. Это газета "героя Украины" - Скударя».

Екс-регіонал Георгій Скудар є главою правління НКМЗ та його частковим власником. Попри постійну критику видання, навіть у свіжому номері газети від 15 січня 2016 року розміщена стаття головного редактора Валентини Зоріної, яка називається «У нас немає іншого шляху».

У ній автор висловлює явний жаль у зв’язку з тим, що Україна здобула незалежність, натякає співробітникам заводу, що київська влада навмисно знищує їх підприємство на догоду американцям і тиражує стереотипи, що розпалюють регіональну ворожнечу.

Не тиражками єдиними?

Комунальні газети - ще одна «біда» регіону. Вони є найбільш некритичними щодо місцевих князьків, виступають їхніми рупорами і, як написав один із учасників конкурсу ІМІ «Лови джинсу» Віталій Немиров, «жодним чином цим не переймаються».

Він наводить приклад «Дружковского рабочего» (Дружківка належить до Краматорської агломерації), який навіть ще до реєстрації окремих кандидатів на виборах в мери повідомляв, «что позиции городского головы крепки, как скала – газета приводит данные опроса, проведенного городским советом, по данным которого председатель городского совета Валерий Гнатенко с разгромным счетом выигрывает у любого из потенциальных конкурентов».

Про стиль газети, «четырежды награжденной почетной грамотой секретариата Национального союза журналистов Украины», можна довідатися з інтерв’ю із градоначальником. Ще одна газета «ДНЛ+» підтакувала комунальній, сповіщаючи, що й «промышленники — за Гнатенко», даючи фото директорів заводів, які уважно слухали, як щось на виробництві їм пояснював всезнаючий мер.

Така ситуація – повсюдна по цілому Донбасу, причому фактом залишається те, що чимало місцевих очільників були організаторами псевдореферендуму в травні 2014 року, не понесли за це покарання і далі керують своїми вотчинами.

Враховуючи те, що в менших містах неокупованого Донбасу досить погана ситуація з місцевими електронними ЗМІ (в тому ж Краматорську всього два телеканали, та й ті не з повноцінними годинами мовлення), стає зрозуміло, що інформацію мешканцями промислового Донбасу брати ніде, окрім як із заводських газет.

До українського телебачення довіра невелика, рівень користування інтернетом в межах 40%, тому загроза консервованого сприйняття інформації та способів її здобування на Донеччині залишається високою, як, відповідно, і традиції голосувати «за поганих, але своїх хлопців» регіоналів.

Тому для розвитку місцевих ЗМІ варто «ставити» на самоосвіту тих журналістів, які залишилися працювати в регіоні. Для цього потрібна допомога громадських структур, медіаорганізацій, донбаської «діаспори» в Києві, Харкові, Дніпропетровську.

Також в умовах певного інформаційного вакууму варто очікувати більшого інтересу до розвитку пабліків і «нових медіа», до котрих ростиме довіра передусім молодшого покоління донеччан.

Місцеві ЗМІ мусять бути готовими до ситуації, коли центр області повернеться в склад України і перед ними постане проблема ментального і культурного «повернення» жителів Донецька та інших окупованих міст і сіл в український медіапростір.

Аналіз проводився за підтримки Української ініціативи з підвищення впевненості (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID)

донбас медіа змі зрада краматорськ війна абзац