Самопрезентація совка. Фільм Російський дятел не так про Чорнобиль, як про радянське минуле
На екранах – яскравий фільм про Україну. В ньому змішалися привиди Радянського Союзу, теорії змови, прорцтва та краєвиди.
Дивився Олег Коцарєв
Екстравагантний герой
В український прокат вийшов фільм «Російський дятел» (США – Велика Британія – Україна). Означений як документальний, він розповідає про одну з конспіративних версій причин аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Стрічку зняв режисер американець Чед Грасія, а український оператор Артем Рижиков був поранений снайпером під час Революції Гідності. «Російський дятел» отримав гран-прі за кращий закордонний документальний фільм на кінофестивалі «Санденс».
"Дуга"
Десь таку характеристику стрічки можна прочитати в анонсах, в інтернеті тощо. Але вона занадто суха. Та й просто не зовсім відповідає дійсності.
Я взагалі не впевнений, наскільки цей фільм можна назвати документальним. Принаймні не очікуйте від нього ознак традиційної «документалки». Всі класичні канони жанру рішучим порухом перекреслює вже сама постать головного героя. Це – киянин Федір Александрович.
Федір Александрович
Він – художник, людина вельми екстравагантна, богемна, суперечлива, талановита й химерна. Ось Федір стоїть на березі Київського моря в брудному плащі, з шаленим поглядом і пляшкою вина та виливає напій у воду, щоб така «жертва» допомогла розкрити таємницю 1986 року. Ось він оголений, чи то зі смолоскипом, чи з підпаленим списом. А от уже, загорнений у целофан, ходить інтер’єрами покинутих будівель міста-привида Прип’яті. Й навіть там, де він намагається цілком собі поважно брати в кого-небудь інтерв’ю, все одно виглядає арт-хаусним актором, а не «документалістом». Та це лише на плюс фільму.
Стукіт в ефірі
Головний сюжет «Російського дятла» - розслідування, що його провадить художник. Федір Александрович «зачепився» за один на диво не дуже відомий в Україні об’єкт, розташований неподалік колишньої атомної станції. Це радіолокаційна станція «Дуга», знана також як «Чорнобиль-2».
Велетенська антеноподібна споруда божевільного вигляду. Її збудували наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих років двадцятого століття. Завдання чорнобильської «Дуги», як і кількох інших аналогічних споруд у різних куточках СРСР, полягало у відстеженні міжконтинентальних балістичних ракет, які міг би запустити по Радянському Союзу супротивник. Система радарів запускала специфічний сигнал, що створював у радіоефірі характерний стукіт. Цей сигнал на Заході жартома назвали «Російський дятел».
Парадоксально, але проект колосальної вартості виявився нефункціональним. Він потребував переробки, модернізації, але саме трапилась аварія на ЧАЕС, і «Дугу» просто зняли з бойового чергування.
Ідея Александровича полягає в тому, що це не просто збіг. Аварію, твердить він, могли спровокувати зацікавлені особи, щоб приховати неможливість експлуатувати «Дугу». Інакше їм довелось би відповідати за гігантську розтрату державних коштів.
Художник переконаний, що на атомну станцію дзвонили безпосередньо з Кремля та змусили продовжити небезпечний експеримент, який і призвів до вибуху.
Концепція не позбавлена певної детективної логіки, але у виконанні Федора Александровича виглядає відверто параноїдально. «Веде розслідування» він теж вельми оригінально. То допитує і шокує старих радянських спеціалістів, то влаштовує різні хепенінги. Більш ніж вільно поводиться з фактами. Але його екзальтований метод дає несподівані результати. Фільм зовсім не розлазиться, як запалена маячня. Навпаки, здобуває собі стрижень і сенс.
Радянські привиди – буревісники війни
По-перше «Російський дятел» перетворюється на справжнє художнє видовище, відкрите до різних трактувань. Особливе враження справляють кадри з самою «Дугою» та з Федором, який на неї заліз. Так само ефектні й інші зйомки в Зоні, зрештою, згадані хепенінги митця, те, як він малює свої нові картини. Фільм варто подивитися вже заради цих кадрів.
А по-друге, художник раптом виводить на Боже світло метастази радянського тоталітаризму, які здавалися коли не знищеними, то принаймні захованими чи забутими. Це, наприклад, інженери й військові старшого покоління, яких намагаються розпитати про подробиці подій у Чорнобилі чи про особливості функціонування «Дуги».
Їхнім таємницям багато років, уже давно немає держави, яка брала з них обов’язок нерозголошення. Але вони залишаються їй вірними, вони мовчать про давно закинутий об’єкт, вони бояться розмовляти в присутності іноземців. Вони не просто досі мислять категоріями Холодної війни, вони пишаються тією силою, що її представниками вони були кількадесят років тому!
Самопрезентація живих носіїв СРСР дуже ефектна. І, схоже, саме вона надихнула Федора Александровича на ще більші узагальнення. Про те, що СРСР намагається відродитися. Про те, що гряде нова війна і що прийде вона з Росії.
Друга частина «Російського дятла» якраз і присвячена втіленню цих, здавалося, химерних пророцтв. У кадрах з’являється Майдан, протести, вуличні бої, початок війни. Поранений оператор. Художник, який твердить, що з ним розмовляли люди з СБУ й вимагали припинити розслідування, шантажуючи життям і здоров’ям сина. А потужним контрастом ідуть спогади старшої жінки про те, як більшовики винищили майже всю її родину…
Ця друга половина фільму естетично виглядає слабше. Деяка плутанина в часі. Не зовсім зрозуміла і не зовсім розв’язана історія з тиском СБУ. Надміру драматизована зйомка промови Федора зі сцени Майдану.
Але є в цій частині й логіка. Метафоричний сенс. Образ безумного часу, коли ідеї, котрі здавались абсурдними, архаїчними, наївними, раптом здобувають плоть і кров, і хто ще знає, куди зможуть завести нас разом зі сталекром-Федею далі…
«Навіть якщо у вас паранойя, це не означає, що за вами не стежать», - саме цим жартівливим афоризмом варто підсумувати розповідь про фільм «Російський дятел». Фільм знаковий, цікавий і такий, що спонукає до роздумів.
