Княжна Тараканова: українська версія. Нарешті видано пригодницький роман племінника Лесі Українки

Пригоди козацького сина

Чималенький томик на 528 сторінок побачив світ у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Цікаво, що в Радянській Україні роман уже виходив 1987 року, але в радикально скороченому та поцензурованому варіанті. Оригінальна ж версія виходила в США, тож нашому читачеві по-справжньому доступною ця книжка до останнього часу не була.

«Володарка Понтиди» - справжній бальзам на рани для тих, хто вважає, що в українській літературі замало чи й зовсім немає захопливих сюжетних книжок, сповнених пригод і пристрастей, від яких важко відірватися.

Це книжка з інтригами, пристрастю, погонями, втечами та дуелями. З коктейлем честі, зворушливої наївності та підлоти. Політики і філософії.

Хлопець із українського старшинського роду з Чернігівщини Юрій Рославець у 1770-х роках приїздить навчатися до Страсбурга.

Завітавши в справі до Парижа, він випадково знайомиться із загадковою жінкою та – ясна річ – одразу ж закохується в неї, а вона зникає.

Ефектна панна. Фрагмент картини Костянтина Флавицького "Княжна Тараканова". 1864 р.

Виявивши неабияку наполегливість, Рославець знаходить її знову. Та дізнається про її претензії на владу в Росії, Україні та «Понтиді» - власне, один із титулів авантюристки звучить як «Володарка Понтиди» ["Примор'я" - Ред.].

Що ж до імен, їх вона міняє в кожному новому розділі роману. «Княжна» буцімто походить від таємного шлюбу цариці Єлизавети й Розумовського, виховувалась у вигнанні в Персії, а тепер хоче заявити свої монарші претензії та скинути з російського трону Катерину ІІ.

Серед впливових людей Європи виявляються деякі, готові їй тією чи іншою мірою посприяти. Правда, частіше до неї притягуються шахраї, шарлатани та інша вельми сумнівна публіка.

Сама ж «принцеса» вирізняється не тільки красою й магнетизмом, яким одразу підкорився молодий українець, а й розумом, освіченістю та манерами. Він долучається до її почту, готовий віддано служити своїй пані та розділити з нею всі пригоди і негаразди.

І чого-чого, а пригод і негараздів їм випадає без міри. В пошуках підтримки та в розробці всіляких політичних інтриг «двір» Володарки Понтиди мусить стрімко носитися різними містами та країнами Європи, бо багато де їх не зовсім безпідставно вважають підозрілою публікою, яка видурює гроші в наївних багатіїв і можновладців.

Дають про себе знати й справжні вороги на чолі з Катериною ІІ. Тож погоня триває у Франції, нескінченних мікродержавках Німеччини, у Швейцарії, Австрії, Хорватії та Італії.

Пригоди й халепи тим ефектніші, що головний герой, Рославець, демонструє дивовижні наївність і пристрасність, які більше пасуватимуть не бароково-класицистичній другій половині вісімнадцятого століття, а радше наступній, романтично-сентиментальній добі.

Що, мабуть, не випадково, бо наш молодий земляк поступово стає справжнім революціонером, прихильником повалення феодального ладу.

Втім, усе це зображено не лише динамічно, патетично та інтригуюче, але й не без гумору.

Княжна Тараканова: історичний прототип

Розв’язку інтриг і пригод не варто переповідати в рецензії.

Чи доб’ється Рославець успіху в своїх любовних пориваннях до «княжни»? Чи вийде живим-здоровим із чергового серпантину долі? Чим закінчиться авантюра «нової імператриці»?

Та можна попередити про одне: загадки справжнього походження «Дами з Азова», «Пані де Тремуйль», «Княжни Володимирської», «Графині Піннеберг», «Княгині Селінської», «Княжни Дараган» і прочая, прочая в цій книжці розгадано не буде.

Як це сталося й із живим прототипом героїні Юрія Косача – жінки, що ввійшла в історію під іменем «княжна Тараканова».

Вона і справді об’їздила всю Європу, запам’яталася «фатальною жінкою», що зводила з глузду, плела інтриги й авантюри та намагалася претендувати на російський престол (та ще й змогла привернути увагу російської влади, стривоженої через повстання Пугачова та непевну міжнародну обстановку).

Достеменно відомі її пригоди аж ніяк не менші, ніж у персонажки «Володарки Понтиди», а легенд, із нею пов’язаних, і взагалі не перелічити.

Princesse de Volodomir, вона ж княжня Азовська (d'Azov), фройляйн Франк, леді Шеллі, мадам де ла Тремуаль тощо. Також називала себе Єлизаветою Олексіївною - дитиною від морганатичного шлюбу князя Олексія Розумовського (брата гетьмана України) і російської імператриці Єлизавети. Мармуровий барельєф, орієнтовно 1774 р.

Само собою, вона надихнула далеко не однго Косача (нагадуючи в цьому, наприклад, Івана Мазепу).

Творів, пов’язаних із «Таракановою» (цим прізвищем вона себе, до речі, не називала), ціла купа – від незчисленних книжок до хрестоматійної картини Костянтина Флавицького чи пізньорадянського фільму «Царське полювання».

Realpolitik «галантної» доби

Пригодницька стихія – не єдина характеристика книжки «Володарка Понтиди».

Привертає увагу цікава мова. Її не назвеш відверто стилізованою під стандарти вісімнадцятого століття, але вона сповнена незвичними формами й архаїзмами, діалектизмами, які можуть бути цікавими сьогоднішньому читачеві.

Поряд із суто сюжетними подіями в книжці постійно присутній історіософський аспект – покликання на реальних тодішніх мислителів, митців, діячів – від Вольтера до Сковороди, роздуми над особливостями історичної доби та прикметами постання доби наступної.

Нарешті, «маячки», що свідчать про рівень розвитку тодішньої України, її ідентичності, політичної свідомості.

Цей момент Косач окремо розгорнув у післямові, де опонує традиційній концепції «пропащого» віку (повна капітуляція та колаборація еліт, приниження народних мас, поглинення імперіями тощо).

Автор трактує той історичний період радше як процес поступового визрівання нації, її усталення. Організований у міру можливостей, багато в чому приховано, відповідно до невблаганних вимог тодішньої realpolitik.

У книжці такі інтелектуальні побудови, що характерно, ніде не подаються «в лоба». Вони майстерно вплетені в сюжетну тканину.

Цікаво, що в «континентальній» українській літературі того часу найближчими (естетикою, риторикою, ідеологією) до «Володарки Понтиди» явно є історичні твори Валерія Шевчука.

І ще цікавіше те, що написані вони у співмірний час. Отож, цілком можна припустити впливи - можливо, навіть взаємні.

Письменник теж може бути авантюристом

Коли йдеться про книжку «Володарка Понтиди», варто додати кілька слів про особу її автора.

Як уже було зазначено, Юрій Косач – племінник Лесі Українки (тобто нащадок власне такого роду, з якого походить його головний герой).

Він народився 1909 року. А прославився, з одного боку як надзвичайно талановитий і універсальний письменник – досить сказати, що гостросюжетні історичні романи в його творчості межують із химерними модерністичними поезіями, а з другого боку – як людина вкрай суперечлива в реальному житті.

Косачу закидають політичне хамелеонство. Він десятки разів змінював політичні табори, причому часто на протилежні, такі, що їх іще вчора нещадно таврував.

Наприклад, він регулярно маневрував між різного роду комуністами й націоналістами.

Так само хаотичним, непослідовним і не надто шляхетним Косач був у приватному житті.

Найбільше ж йому закидають співпрацю з КГБ вже в період життя у США, куди він виїхав після Другої світової війни.

Крім справ таємних, у цей час були й візити до СРСР, агітаційні статті, натхненна радянська риторика в час репресій проти дисидентів.

Постать Юрія Косача аж ніяк не виглядає морально авторитетною і в цьому сенсі помітно контрастує з постаттю його культової тітки.

Але, як написав у цікавій післямові журналіст і культуролог Марко Роберт Стех, виглядає на те, що Косач просто ігнорував питання політичні, моральні, побутові, серйозно ставлячись лише до одного – можливості думати і писати.

І його герой, який вляпався в дивакувату авантюру та легковажив заради неї всім, у цьому сенсі – трішечки альтер еґо самого письменника.

Юрій Косач. Володарка Понтиди. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015.

література книги гетьманщина культура історія