Мудрий стратег чи ганчірка? Як Обама відмовився бомбити Асада після застосування останнім хімічної зброї (Політика Обами. ЧАСТИНА 1)

П'ятниця 30 серпня 2013 року - день, чи то коли безпорадний Барак Обама передчасно завершив царювання Америки як єдиної та незамінної наддержави світу, чи то коли проникливий Барак Обама зазирнув до близькосхідної прірви та відступив від всепоглинаючої порожнечі – розпочався з грізної промови, виголошеної від імені Обами його державним секретарем Джоном Керрі у Вашингтоні, округ Колумбія.

Предметом зауваг з нехарактерними черчіллівськими нотками, виголошених Керрі в Залі Договорів Державного департаменту, стали газові атаки президента Сирії Башара аль-Асада проти мирного населення.

Обама, в уряді якого вірою і правдою, хоч і не без деякого роздратування, служить Керрі, сам віддається пишному красномовству, але зазвичай не того войовничого штибу, що пов’язується з Черчиллем.

Обама вважає, що чорно-білий світогляд і красномовно подана войовничість, які традиційно асоціюються з Черчиллем, були виправдані за часів Гітлера та іноді допустимі в протистоянні з Радянським Союзом. Однак він також вважає, що використовувати риторику в якості зброї, якщо взагалі це допустимо на сучасній, більш неоднозначній і скомплікованій міжнародній арені, варто лише зрідка.

Президент переконаний, начебто черчилівська риторика, і що більш важливо, черчилівський стиль мислення, сприяли доведенню його попередника Джорджа Буша до згубної війни в Іраку.

Обама увійшов в Білий дім прагнучи вивести війська з Іраку і Афганістану, він не збирався шукати і вбивати нових драконів. Тож він особливо утримувався від обіцянок перемог у конфліктах, у яких, на його думку, перемогти неможливо.

«Якби ви сказали, наприклад, що ми збираємося позбавити Афганістан від талібів і побудувати там натомість процвітаючу демократію, то президент усвідомлює, що через сім років за цю обіцянку доведеться перед кимось відповідати», - сказав мені нещодавно Бен Родс (Ben Rhodes), заступник радника Обами з національної безпеки і його особистий секретар з питань зовнішньої політики.

Втім того серпневого дня запальні висловлювання Керрі, частково підготовані Родсом, були пронизані праведним гнівом і сміливими обіцянками, у тому числі ледь не відкритою погрозою негайного нападу.

Керрі, як і сам Обама, був нажаханий злочинами, скоєними сирійським режимом, що намагався придушити дворічне повстання: за дев'ять днів до того, у дамаскському передмісті Гуті армія Асада вбила понад 1400 мирних жителів газом зарином.

В адміністрації Обами панувало переконання, що Асад заслужив на суворе покарання. В ході зустрічей в Ситуаційній кімнаті після атаки на Гуту лише голова адміністрації Білого дому Деніс Макдоноу (Denis McDonough) відкрито застерігав щодо небезпек інтервенції. Джон Керрі голосно закликав до дій.

«Попередні історичні бурі, що збиралися, коли коли ми були в силах зупинити здійснення жахливих злочинів, застерігають нас проти спокуси закрити очі», - сказав Керрі в своїй промові. «В історії було чимало лідерів, які в найважливіші моменти застерігали від бездіяльності, байдужості, і особливо проти мовчання».

Керрі зараховував президента Обаму до кола цих лідерів. Роком раніше, коли адміністрація запідозрила, що режим Асада планує використання хімічної зброї, Обама заявив: «Ми дуже чітко донесли до режиму Асада ... що червоною рискою для нас стане переміщення або використання великої кількості хімічної зброї. Це змінить мої розрахунки. Це змінить складники мого рівняння».

Незважаючи на цю погрозу, багато критиків вбачали в ставленні Обами до страждань невинних сирійців холодну байдужість. Наприкінці літа 2011 року він закликав до відходу Асада від влади. «Заради сирійського народу», сказав Обама, «настав час для президента Асада піти». Однак на ранній стадії Обама практично нічого не зробив для повалення Асада.

Він чинив опір вимогам діяти почасти через те, що припускав, ґрунтуючись на аналізі розвідки США, що Асад впаде і без його допомоги. «Він вважав, що Асад піде шляхом Мубарака», сказав мені Денніс Росс (Dennis Ross), колишній радник Обами з Близького Сходу, посилаючись на швидкий відхід президента Єгипту Хосні Мубарака на початку 2011 року, момент, який став кульмінацією «Арабської весни».

Але чим більше Асад чіплявся за владу, тим більше зростала нехіть Обами до прямого втручання. Після декількох місяців роздумів, він дозволив ЦРУ навчати і фінансувати сирійських повстанців. Однак він також розділяв погляди свого колишнього міністра оборони Роберта Гейтса (Robert Gates), який постійно цікавився на офіційних зустрічах: «Чи не варто нам закінчити дві наявні війни перш ніж розпочинати ще одну?»

Нинішня посол США в Організації Об'єднаних Націй Саманта Павер (Samantha Power), яка з-поміж чільних радників Обами є найбільш інтервенціоністськи налаштованою, відстоювала необхідність озброювати повстанців Сирії з самого початку.

Павер, яка в цей період працювала в штаті Ради національної безпеки, написала знамениту книжку, де розкритикувала цілий ряд президентів США, які не спромоглися запобігти геноцидам. Власне книжка «Пекельна проблема» («A Problem From Hell») привернула увагу Обами до Павер, коли він перебував у сенаті США, попри видимі ідеологічні відмінності.

Павер є прихильницею доктрини, відомої як «обов'язок захищати» («responsibility to protect»), відповідно до якої суверенітет не слід вважати недоторканним, коли держава вирізає своїх власних громадян.

Вона лобіювала Обаму схвалити цю доктрину в його промові з нагоди прийняття Нобелівської премії миру в 2009 році, але він відмовився.

Обама загалом не вважає, що президент повинен ризикувати американськими солдатами задля запобігання гуманітарним катастрофам, якщо ці лиха не створюють безпосередньої загрози безпеці Сполучених Штатів.

Павер іноді сперечалася з Обамою в присутності офіційних осіб Ради національної безпеки до моменту, коли він вже не міг приховати свого роздратування. «Саманто, досить, я вже прочитав Вашу книгу», одного разу огризнувся він.

Обама в Овальному кабінеті, де він два з половиною роки тому шокував помічників з національної безпеки, відкликавши повітряні удари по Сирії (Рувен Афанадор)

Обама, на відміну від ліберальних інтервенціоналістів, є шанувальником зовнішньополітичного реалізму президента Джорджа Буша-старшого і зокрема його радника з національної безпеки, Брента Скоукрофта (Brent Scowcroft) («Цей хлопець мені подобається», одного разу сказав мені Обама).

Буш і Скоукрофт в 1991 році вивели армію Саддама Хусейна з Кувейту і вправно діяли під час розвалу Радянського Союзу; також Скоукрофт від імені Буша вшановував лідерів Китаю невдовзі після бійні на площі Тяньаньмень.

Коли Обама у 2006 році писав маніфест своєї кампанії «Зухвалість надії» («The Audacity of Hope»), Сьюзан Райс (Susan Rice), на той час неформальний консультант, визнала за необхідне нагадати йому включити щонайменше один рядок похвали зовнішній політиці президента Білла Клінтона, щоб частково збалансувати прославляння, якими він засипав Буша і Скоукрофта.

На першому етапі сирійського повстання, на початку 2011 року, Павер стверджувала, що повстанці, якими стали звичайні громадяни, заслужили на активну підтримку Америки. Інші відзначали, що повстанці були фермерами, лікарями, теслями, порівнюючи цих революціонерів з людьми, що виграли війну Америки за незалежність.

Обама перевернув цей аргумент з ніг на голову. «Коли у вас є професійна армія», одного разу сказав він мені, «яка добре озброєна і спонсорується двома великими державами» – Росією та Іраном – «які зробили величезні ставки та ведуть боротьбу проти фермера, теслі, інженера, що починали як протестувальники, а тоді раптом опинилися у розпалі громадянського конфлікту ...»

Він зробив паузу. «Уявлення про те, що ми могли б - в чистому вигляді, без застосування армії США – змінити баланс на полі бою ніколи не було правильним».

Меседж Обами, яке проходив через його виступи та інтерв'ю, був чітким: він не закінчить, як другий президент Буш. Цей президент трагічно переоцінив власні сили на Близькому Сході, а внаслідок його рішень військовий медичний шпиталь ім. Волтера Ріда наповнився тяжко пораненими солдатами.

Буш не зміг зарадити знищенню власної репутації навіть оновивши свою політику під час другого президентського строку. Приватно Обама часом говорив, що першим завданням американського президента на міжнародній арені в еру після Буша стало «Не роби лайняної дурні» («Don’t do stupid shit»).

Стриманість Обами розчаровувала Павер та інших членів його команди з національної безпеки, які надавали перевагу дії. Коли Гілларі Клінтон була Державним секретарем Обами, вона виступала на користь негайної агресивної відповіді на насилля Асада.

У 2014 році, вже втративши посаду, Клінтон сказала мені, що «неспроможність сприяти створенню надійної бойової сили з людей, які були організаторами протестів проти Асада... створила велику порожнечу, яку тепер заповнили джихадисти».

Коли The Atlantic опублікував цю заяву, а також оцінку Клінтон, що «великим націям потрібні організаційні принципи, а «не роби дурні» не є організаційним принципом», Обама за словами одного з його старших консультантів «страшенно розлютився».

Президент не розумів як «не роби лайняної дурні» можна вважати суперечливим гаслом. Бен Родс пригадує, що «ми ставили в Білому домі питання такого штибу: «Хто конкретно бере участь у закритих засіданнях з лайняної дурні? Хто прихильник лайняної дурні?»

Вторгнення до Іраку, як вірив Обама, мало навчити демократів-інтервенціоналістів на кшталт Клінтон, яка проголосувала на користь інтервенції, небезпекам лайняної дурні. (Клінтон швидко вибачилася перед Обамою за свої коментарі, а прес-секретар Клінтон заявив, що вони «обнялися», перетнувшись трохи згодом на острові Мартас-Віньярд).

Шлях, на який Обаму виводила Сирія, міг стати для нього настільки ж слизьким, як і Ірак. Під час першого президентського терміну він дійшов до висновку, що лише кілька загроз на Близькому Сході можуть хоч якось виправдати пряме військове втручання армії США.

До їх числа відносяться загроза з боку Аль-Каїди, загрози подальшому існуванню Ізраїлю («Це було б моральним провалом для мене, як президента Сполучених Штатів» не захистити Ізраїль, одного разу сказав мені він) та пов'язана з питанням безпеки Ізраїлю загроза іранської ядерної зброї. Небезпека для Сполучених Штатів від режиму Асада не піднялася до рівня згаданих викликів.

З огляду на стриманість Обами щодо втручання, яскравочервона риска, яку він накреслив для Асада влітку 2012 року, стала несподіванкою. Навіть його радники були здивовані. «Я не знав, що так станеться», сказав мені його тогочасний міністр оборони Леон Панетта. Мені казали, що віце-президент Джо Байден неодноразово застерігав Обаму, щоб той не підводив червону риску щодо хімічної зброї, побоюючись, що одного дня цю обіцянку треба буде виконувати.

У своєму виступі 30 серпня 2013 року Керрі стверджував, що Асад повинен бути покараний почасти тому, що «авторитет і майбутні інтереси Сполучених Штатів Америки і наших союзників» були поставлені на карту.

«Це прямо пов'язано з нашим авторитетом і чи будуть країни як і раніше вірити заявам Сполученим Штатам. Вони спостерігають, чи не залишиться Сирія безкарною, тому що тоді, можливо, вони теж матимуть змогу поставити світ під ще більший ризик».

Дев'яносто хвилин по тому, в Білому домі, Обама посилив меседж Керрі в публічній заяві: «Для нас важливо визнати, що, коли внаслідок використання зброї, щодо якої 98 або 99 відсотків людства говорить, що її не слід використовувати навіть в умовах війни, гине понад 1000 людей, у тому числі сотні невинних дітей, і немає ніякої реакції, то ми посилаємо сигнал про те, що ця міжнародна норма небагато важить. І це становить загрозу для нашої національної безпеки».

Здавалося, наче Обама дійшов до висновку, що шкода авторитетові Америки в одному регіоні світу просочиться і в інші регіони, і що авторитет стримування США дійсно поставлено на карту в Сирії. Асад, здавалося, спромігся виштовхати президента на місце, де той ніколи не сподівався опинитися.

Обама в цілому вважає, що вашингтонський зовнішньополітичний істеблішмент, який він таємно зневажає, фетишизує «авторитет» - зокрема той тип «авторитету», який здобувається силою. Збереження авторитету, за його словами, призвело до В'єтнаму.

У Білому домі, Обама стверджував, що «скидати бомби, щоб довести, що ви готові скидати бомби, є чи не найгіршим обґрунтуванням для застосування сили».

Американський авторитет в галузі національної безпеки, як його зазвичай розуміють в Пентагоні, Державному департаменті та групі аналітичних центрів зі штаб-квартирами в декількох хвилинах ходьби від Білого дому, є нематеріальною, однак потужною силою. Якщо про неї правильно дбати, то вона зберігає у друзів Америки почуття безпеки та підтримує стабільність міжнародного порядку.

На зустрічах у Білому домі того ключового серпневого тижня Байден, який зазвичай поділяв загальні побоювання Обами з приводу перенапруження Америки, гарячково доводив, що «великі країни не блефують».

Найближчі союзники Америки в Європі і на Близькому Сході вважали, що Обама погрожує військовими діями. Так само вважали і його власні радники.

На спільній прес-конференції з Обамою в Білому домі в травні минулого року Девід Кемерон, британський прем'єр-міністр, сказав: «Історія Сирії пишеться кров'ю її народу, і це відбувається на наших очах».

Заява Кемерона, як сказав мені один з його радників, повинна була заохотити Обаму до більш рішучих дій. «Прем'єр-міністр, безумовно, перебував під враженням, що президент приведе у виконання червону риску», - сказав мені радник.

Тогочасний посол Саудівської Аравії у Вашингтоні Адель аль-Джубейр повідомив друзям і своєму керівництву в Ер-Ріяді, що президент нарешті готовий завдати удару. Обама «з'ясував, наскільки це важливо», сказав Джубейр, який в даний час є саудівським міністром закордонних справ, одному співрозмовнику. «Він безумовно завдасть удару».

Обама вже наказав Пентагону розробити перелік цілей. П'ять есмінців класу «Арлі Берк» перебували в Середземному морі, готові до стрільби крилатими ракетами по цілях режиму. Президент Франції Франсуа Олланд, найбільш ентузіастичний про-інтервенціоналіст серед лідерів Європи, також готувався завдати удару. Весь тиждень представники Білого дому публічно будували наратив, що Асад вчинив злочин проти людства. Виступ Керрі став кульмінацією цієї кампанії.

Але президент почав вагатися. У наступні дні після газової атаки на Гуту, як Обама сказав мені пізніше, він виявив, що відчуває відразу до ідеї несанкціонованого міжнародним правом або Конгресом нападу.

Американський народ здавалося був не в захваті від перспективи інтервенції в Сирії; так само як і німецька канцлерка Ангела Меркель, одна з небагатьох іноземних лідерів, до яких Обама ставиться з повагою. Вона сказала йому, що її країна не братиме участі в сирійській кампанії.

І в приголомшливому розвитку подій, в четвер 29 серпня британський парламент відмовив Девіду Кемерону надати своє благословення для нападу. Джон Керрі пізніше зізнався мені, що коли він почув про це, то «подумки сказав «упс».

Обаму також схвилював несподіваний візит на початку тижня Джеймса Клеппера, директора національної розвідки. Він перервав президентське щоденне зведення, тобто звіт про загрози, який Обама отримує щоранку від аналітиків Клеппера, і ясно дав зрозуміти, що дані розвідки щодо використання Сирією зарину, хоча й доволі надійні, однак не «залізобетонні» («slam dunk»).

Він ретельно вибрав цей термін. Клеппер, керівник розвідувального співтовариства, травмованого власними невдачами напередодні війни в Іраку, не збирався давати надмірних обіцянок в манері колишнього директора ЦРУ Джорджа Тенета, який, як відомо, гарантував Джорджу Бушу молодшому «залізобетонний успіх» в Іраку.

Обама і віце-президент Джо Байден зустрічаються з членами Ради національної безпеки, в тому числі зі Сьюзан Райс і Джоном Керрі (друга і третій зліва), в грудні 2014 року (Pete Souza / White House)

У той час як Пентагон і органи державної безпеки Білого дому все ще рухалися в напрямку війни (Джон Керрі сказав мені, що він очікував удару на наступний день після свого виступу), президент повірив, що він прямує у закладену союзниками, противниками, а також конвенційними очікуваннями того, що повинен робити американський президент, пастку.

Багато хто з його радників не розумів глибини побоювань президента. Звісно, ні його уряд, ні союзники не знали про ці побоювання. Але його вагання зростали.

Пізно пообіді в п'ятницю Обама визначився, що він просто не готовий санкціонувати удар. Він попросив Макдоноу, свого голову адміністрації, прогулятися з ним на Південній галявині Білого дому.

Обама вибрав Макдоноу не випадковим чином: серед помічників Обами він є найбільшим противником військового втручання США, а також тим, хто, за словами одного з його колег, «мислить у термінах пасток».

Обама, зазвичай надприродно впевнений в собі чоловік, шукав підтримки і намагався продумати способи, як пояснити своїм помічникам та громадськості зміну настрою.

Він і Макдоноу залишалися зовні протягом години. Обама сказав, що він був стурбований тим, що Асад міг поставити цивільних осіб в якості «живого щита» навколо очевидних цілей. Він також відзначив основоположний недолік запропонованого удару: ракети США не битимуть по складах хімічної зброї, побоюючись викидів отрути в повітря. Атака мала бути націлена на військові частини, що доставляють хімічну зброю, але не на зброю саму по собі.

Обама також поділився з Макдоноу давнім ресентиментом: він втомився спостерігати, як Вашингтон бездумно дрейфує в напрямку війни в мусульманських країнах. Чотири роки тому, на думку глави держави, Пентагон «затис» його щодо збільшення військового контингенту в Афганістані. Тепер, в контексті Сирії, він знову починає відчувати себе затиснутим.

Коли двоє чоловіків повернулися до Овального кабінету, президент сказав своїм помічникам з національної безпеки, що планує відступити. Не буде ніякої атаки наступного дня і він хоче передати це питання для голосування в Конгресі. Помічники в кімнаті були шоковані. Сьюзан Райс, в даний час радниця Обами з національної безпеки, говорила про серйозні та тривкі збитки авторитетові Америки.

Іншим складно було осягнути, як президент може дати зворотній хід за день до запланованого удару. Обама, однак, був абсолютно спокійний. «Якщо ви спілкувалися з ним достатнього довго, то знаєте, коли він вагається з якогось питання, коли це рішення 51/49», сказав мені Бен Родс. «Але він був повністю в своїй тарілці».

Не так давно я попросив Обаму описати своє мислення того дня. Він перерахував практичні турботи, якими він переймався. «На місці перебували інспектори ООН, які завершували свою роботу, і ми не могли ризикувати, стріляючи в той час, як вони були там. Другим основним фактором стала нездатність Кемерона отримати згоду свого парламенту».

Третім, і найважливішим фактором, як він мені сказав, була «наша оцінка, що хоча ми й могли завдати Асаду певних збитків, ми не змогли б шляхом ракетного удару ліквідувати хімічну зброю саму по собі, тож у перспективі я б зіткнувся з Асадом, який, переживши удар, мав би підстави хизуватися, що він успішно кинув виклик Сполученим Штатам, що Сполучені Штати діяли неправомірно за відсутності мандата ООН, а це потенційно зміцнило б його, а не послабило».

Четвертий фактор, сказав він, мав глибше філософське значення. «Це стосується того штибу питань, над якими я вже певний час думаю», сказав він. «Я прийшов на посаду з твердою вірою, що сфера дії виконавчої влади в питаннях національної безпеки є дуже широкою, але не безмежною».

Обама знав, що його рішення не бомбити Сирію швидше за все засмутить союзників Америки. Так і сталося. Прем'єр-міністр Франції Мануель Вальс, сказав мені, що його уряд турбувався про наслідки бездіяльності в Сирії ще перед тим, як з'явилася інформація про відміну бойової готовності.

«Не втрутившись негайно, ми створили монстра», сказав мені Вальс. «Ми були абсолютно впевнені, що адміністрація США погодиться. Працюючи з американцями, ми вже бачили цілі. Це стало великою несподіванкою. Якби ми бомбили, як і планувалося, я думаю сьогодні все було б по-іншому».

Крон-принц Абу-Дабі, Мухаммед бен Заїд аль-Нахайян, який був вже засмучений Обамою, коли той «покинув» Хосні Мубарака, колишнього президента Єгипту, роздратовано зазначив американським відвідувачам, що США очолює «ненадійний» президент.

Король Йорданії Абдалла II - уже стривожений тим, що він вважав нелогічним бажанням Обами дистанціюватися від своїх традиційних сунітських арабських союзників і створити новий союз з Іраном, шиїтським покровителем Асада, - приватно поскаржився: «мені здається, що я вірю в американську силу більше, ніж Обама».

Саудити також розлютилися. Вони ніколи не довіряли Обамі: задовго до того, як він став президентом, він назвав їх «так званими союзниками» США. «Новою великою державою на Близькому Сході є Іран, а США є старою», Джубейр, посол Саудівської Аравії у Вашингтоні, повідомив своїм зверхникам в Ер-Ріяді.

Рішення Обами струсонуло увесь Вашингтон. Джон Маккейн і Ліндсі Грем (Lindsey Graham), два провідних республіканських яструби в Сенаті, зустрічалися з Обамою в Білому домі на початку тижня, отримавши обіцянку нападу.

Вони були обурені несподіваним розворотом. Всередині адміністрації також були ускладнення: ні Хейгель, тодішній міністр оборони, ні Джон Керрі не перебували в Овальному кабінеті, коли президент поінформував свою команду про власні роздуми. Керрі дізнався про зміни аж пізніше в той вечір.

«Мене щойно обвели навколо пальця», сказав він другові незабаром після розмови з президентом в ту ніч. (Коли я недавно запитав Керрі про цю бурхливу ніч, він сказав: «Я не зупинився, щоб проаналізувати це. Я зрозумів, що президент мав підстави для прийняття рішення і, якщо чесно, я зрозумів його точку зору»).

В той момент, коли Обама вирішив не впроваджувати в життя свою червону риску і не бомбардувати Сирію, він порвав з тим, що він глузливо називає «вашингтонською методичкою». Це був його день звільнення.

Наступні кілька днів були хаотичними. Президент попросив Конгрес дозволити застосування сили – головним лобістом став невгамовний Керрі – й в Білому домі швидко стало очевидно, що Конгрес був мало зацікавлений в ударі.

Коли я недавно говорив з Байденом про рішення щодо червоної риски, він особливо відзначив цей факт. «Важливо, щоб Конгрес був на вашому боці з точки зору вашої здатності забезпечити те, що ви мали намір зробити», - сказав він.

Обама «пішов до Конгресу не для того, щоб зірватися з гачка. У нього були свої сумніви в той момент, але він знав, що якщо він збирається зробити що-небудь, то краще, чорт забирай, щоб громадськість була з ним, бо інакше далеко б він не заїхав».

Явна амбівалентність Конгресу переконала Байдена, що Обама мав рацію боятися слизької стежини. «Що відбувається, коли збивають наш літак? Хіба ми не втручаємось заради порятунку?», - запитав Байден. «Потрібна підтримка американського народу».

Серед замішання, бог з машини з'явився в особі російського президента Владіміра Путіна.

На саміті G20 в Санкт-Петербурзі, який пройшов за тиждень після розвороту щодо Сирії, Обама, як він пригадував, відвів Путіна в сторону і сказав російському президенту, «якщо він змусить Асада позбутися хімічної зброї, то це усуне необхідність для нас здійснити військовий удар». Протягом кількох тижнів Керрі, працюючи зі своїм російським колегою Сєргєєм Лавровим, організує видалення більшої частини сирійського арсеналу хімічної зброї - програми, існування якої Асад до тих пір відмовлявся навіть визнати.

Другу частину читайте тут

сша обама сирія інозім