«Халявщики мене бісять», — Обама про тих, хто вимагає від Америки воювати (Політика Обами. ЧАСТИНА 2)

Першу частину читайте тут

Обама розуміє, що його рішення відмовитися від ударів з повітря і дозволити, аби порушення червоної риски, яку він сам накреслив, залишилося безкарним, будуть безжально розібрані істориками.

Але на сьогодні це рішення є для нього джерелом глибокого задоволення.

«Я дуже пишаюся цим моментом», — сказав він мені. «Загальноприйняті істини та машинерія нашого апарату національної безпеки у своїй переважній масі зайшли надто далеко.

Сприйняття було таке, що на карту було поставлено і мій авторитет, і авторитет Америки. І я знав, що якщо в той момент натисну на кнопку паузи, це матиме для мене свою політичну ціну. І той факт, що я спромігся вистояти перед безпосереднім тиском і продумати власним розумом, якими насправді були інтереси Америки не тільки по відношенню до Сирії, але і по відношенню до нашої демократії, це стало надзвичайно складним рішенням, — і я вважаю, що в кінцевому рахунку, це рішення було правильним».

Саме в цей момент, як вважає президент, він нарешті порвав з тим, що він глузливо називає «вашингтонською методичкою».

«У чому саме я контраверсійний? Коли справа доходить до застосування військової сили», сказав він, «з'являється джерело суперечностей. У Вашингтоні є методичка, якій президенти повинні слідувати. Цю методичку створює зовнішньополітичний істеблішмент.

І методичка приписує відповіді на різні події, і ці відповіді, як правило, є воєнізованими відповідями. У ситуаціях, коли Америці безпосередньо загрожує небезпека, методичка працює. Але методичка також може бути пасткою, здатною привести до хибних рішень. Якщо ви не будете слідувати методичці у розпал міжнародного виклику на кшталт Сирії, вас доволі жорстко засудять, навіть якщо причини не застосовувати її вагомі».

Я прийшов до висновку, що, на думку Обами, 30 серпня 2013 року стало днем його звільнення, днем, коли він кинув виклик не тільки зовнішньополітичому істеблішменту і його методичці з використання крилатих ракет, а й викликом союзникам Америки на Близькому Сході, які розчаровували та вимагали високих експлуатаційних витрат, країнам, як він скаржиться друзям і радникам в приватному порядку, які прагнуть використовувати американський «м'яз» для своїх вузьких і дріб'язкових цілей.

Станом на 2013 рік, ресентименти Обами пустили глибоке коріння. Він обурювався військовими лідерами, які вважали, що можуть вирішити будь-яку проблему, якщо головнокомандувач просто дасть їм те, чого вони хочуть, і він обурювався комплексом аналітичних інституцій з питань зовнішньої політики.

Широко поширеною думкою всередині Білого дому є те, що багато які з найвідоміших аналітичних центрів з зовнішньої політики у Вашингтоні виконують розпорядження своїх арабських і проізраїльських спонсорів. Я чув, як один з представників адміністрації посилався на Массачусетс-авеню, де розташовано багатьох з цих аналітичних центрів, як на «окуповані арабами території».

Обама розмовляє з президентом Росії Володимиром Путіним перед відкриттям сесії G20 в Анталії в листопаді 2015 року (Джем Оксуз/Reuters)

Для деяких експертів з зовнішньої політики навіть у межах його власної адміністрації, розворот Обами щодо виконання червоної риски став гнітючим моментом, в якому він показав нерішучість і наївність, і завдав довгострокових збитків репутації Америки в світі.

«Після того, як командувач окреслює червону риску», — недавно сказав мені Леон Панетта, який служив в якості директора ЦРУ, а потім в якості міністра оборони під час першого терміну Обами, «то я вважаю, що авторитет головнокомандувача цієї держави ставиться під сумнів, якщо він її не виконує». Відразу ж після розвороту Обами, Гілларі Клінтон заявила в приватному порядку: «Якщо ви говорите, що збираєтеся вдарити, то ви повинні вдарити. Немає ніякого вибору».

«Асада насправді винагороджують за використання хімічної зброї, а не «карають», як спочатку планувалося, — писав в той час для The Atlantic Шаді Хамід, науковий співробітник Інституту Брукінґса, — Він зумів усунути загрозу військових дій США без жодних значущих зустрічних поступок».

Навіть коментатори, які назагал симпатизують політиці Обами, розцінили цей епізод як згубний. Ґідеон Роуз, редактор часопису Foreign Affairs, нещодавно написав, що вирішення Обамою цієї кризи — «спершу мимохідь взяти на себе значні зобов'язання, потім пережити сум'яття щодо їх виконання, потім гарячково перекинути м'яча в Конгрес для прийняття рішення – стало класичним прикладом ганебно дилетантської імпровізації».

Захисники Обами, однак, стверджують, що він не завдав ніякого збитку авторитету США, посилаючись на подальшу згоду Асада позбутися хімічної зброї. «Погроза силою була досить переконливою, щоб вони позбулися своєї хімічної зброї, — сказав мені Тім Кейн (Tim Kaine), сенатор-демократ від штату Вірджинія, — Ми погрожували військовими діями і вони відреагували. Це авторитет стримування».

30 серпня 2013 року може увійти в історію, як день коли Обама запобіг втручанню США до ще одної катастрофічної мусульманської громадянської війни та зняв загрозу хімічного нападу на Ізраїль, Туреччину або Йорданію.

Або його можуть запам'ятати як день, коли він дозволив Близькому Сходу вислизнути з рук Америки в руки Росії, Ірану та ІДІЛ.

Вперше я говорив з Обамою про зовнішню політику, коли він був сенатором США в 2006 році. У той час я був знайомий в основному з текстом промови, яку він виголосив за чотири роки до того на антивоєнному мітингу в Чикаго.

Це була незвичайна промова для антивоєнного мітингу, оскільки вона не була власне антивоєнною: Обама, який тоді був сенатором від штату Іллінойс, виступав тільки проти однієї конкретної і на той час все ще теоретичної війни. «Я не страждаю від жодних ілюзій з приводу Саддама Хусейна, — сказав він, — Він жорстока людина. Безжальна людина ... Але я також знаю, що Саддам не представляє неминучої і безпосередньої загрози для Сполучених Штатів або їхніх сусідів».

Він додав: «Я знаю, що вторгнення до Іраку без чіткого обґрунтування та без потужної міжнародної підтримки тільки розпалить полум'я на Близькому Сході, заохотить найгірші, а не найкращі, імпульси арабського світу, а також посилить вербувальників Аль-Каїди».

Цей виступ змусив мене зацікавитися його автором. Я хотів дізнатися, яким чином сенатор від штату Іллінойс і за сумісництвом професор права, дні якого минали в подорожах між Чикаго і Спрінґфілдом, прийшов до більш далекоглядного розуміння прийдешньої безвиході, ніж найбільш досвідчені зовнішньополітичні мислителі його партії, в тому числі такі фігури, як Гілларі Клінтон, Джо Байден і Джон Керрі, не кажучи вже, звичайно, про більшість республіканців та численних аналітиків і дописувачів з питань зовнішньої політики, в тому числі про мене.

З тієї першої зустрічі в 2006 році я періодично брав інтерв'ю у Обами в основному щодо пов'язаних з Близьким Сходом питань. Але в останні кілька місяців я провів кілька годин, розмовляючи з ним щодо найширших тем його «довгограючої» зовнішньої політики, в тому числі тем, яких він він торкається найбільш охоче, анітрохи не пов'язаних з Близьким Сходом.

«ІДІЛ не є екзистенційною загрозою для Сполучених Штатів», — сказав він мені під час однієї з цих розмов. «Зміна клімату є потенційною загрозою існуванню всього світу, якщо ми не будемо щось з цим робити». Обама пояснив, що зміна клімату особливо його турбує, оскільки «ця політична проблема ідеально збудована, аби відлякувати уряди від втручання. Ця надзвичайна ситуація стосується кожної країни світу, але розвивається порівняно повільно, так що на порядку денному завжди знаходиться щось начебто актуальніше».

На даний момент, звичайно ж, найбільш актуальною з «начебто актуальніших» проблем є Сирія. Однак в будь-який момент все президентство Обами може бути підважене північнокорейською агресією, нападом з боку Росії на члена НАТО чи запланованими ІДІЛ атаками на території США. Мало хто з президентів стикався з такими різноманітними тестами на міжнародній арені, як Обама, і викликом для нього, як і для всіх президентів, є відрізнити просто термінові речі від дійсно важливих, і зосередитися на цих важливих.

Моєю метою в наших недавніх розмовах було побачити світ очима Обами, і зрозуміти, якою він вбачає роль Америки в світі.

Ця стаття ґрунтується на недавній серії наших бесід, які мали місце в Овальному кабінеті, за обідом в його їдальні, на Борту номер один та в Куала-Лумпурі під час його останнього візиту до Азії в листопаді.

Вона також ґрунтується на моїх попередніх інтерв'ю з ним, на його промовах і численних публічних висловлюваннях, на бесідах з його чільними радниками з питань зовнішньої політики та національної безпеки,з іноземними лідерами та їхніми послами у Вашингтоні, з друзями президента та іншими людьми, які обговорювали з ним його політики і рішення, а також з його супротивниками і критиками.

Протягом наших розмов я почав розглядати Обаму як президента, фаталізм якого щодо обмеженої здатності Америки направляти глобальні події невпинно зростав.

І це незважаючи навіть на те, що наприкінці свого президентства він накопичив безліч потенційно історичних досягнень в сфері зовнішньої політики, безумовно контраверсійних та попередніх, однак тим не менше досягнень: відновлення стосунків з Кубою, Паризька угода щодо зміни клімату, Транс-тихоокеанська торгівельна угода і, звичайно ж, ядерна угода з Іраном.

Ці досягнення були зроблені всупереч зростаючому відчуттю Обами, що супроти кращих намірів Америки часто поєднуються потужніші сили – лавиноподібне відродження племінних почуттів у світі, який мав би вже скинути цей атавізм, опірність дрібних людей, які правлять великими країнами всупереч своїм власним інтересам, збереження страху як основної людської емоції. Але, як сказав мені Обама, він також почав усвідомлювати, що без проводу США в міжнародних справах досягається дуже мало.

Обама проговорив зі мною це очевидне протиріччя. «Я хочу, щоб президент усвідомлював, що він не може налагодити все», — сказав він.

Але з іншого боку, «якщо ми не визначимо порядок денний, то ніхто цього не зробить». Він пояснив свою думку. «Фактом є те, що з того часу, як я став президентом, не було жодного саміту за моєї присутності, де б ми не визначали порядок денний, де ми б не несли відповідальності за ключові результати», — сказав він, — Це правда, і коли ми говоримо про ядерну безпеку, і про збереження світової фінансової системи, і про клімат».

Одного разу під час обіду в їдальні Овального кабінету, я запитав президента, як на його думку його зовнішня політика може бути проінтерпретована істориками.

Він взявся описувати мені решітку з чотирма чарунками, які представляли основні школи американської думки в зовнішній політиці. Одну чарунку він назвав ізоляціонізмом і негайно її відкинув. «Світ постійно стискається», — сказав він. «Самоусунення неможливе».

Решту чарунок він назвав реалізмом, ліберальним інтервенціонізмом та інтернаціоналізмом.

«Я вважаю, що ви могли б назвати мене реалістом, оскільки я вважаю, що ми не можемо в будь-який даний момент часу звільнити від страждань цілий світ», сказав він. «Ми повинні вибрати, де ми можемо справити реальний вплив». Він також зазначив, що він абсолютно очевидно інтернаціоналіст, відданий зміцненню багатосторонніх організацій і міжнародних норм.

Я сказав йому, що у мене склалося враження, що різні травми останніх семи років явно посилили його прихильність до зумовленої реалізмом стриманості. Чи погіршили майже два повних терміни в Білому домі його ставлення до інтервенціонізму?

«При всіх наших недоліках, Сполучені Штати явно були силою добра в світі», — сказав він. «Якщо порівнювати нас з попередніми наддержавами, то ми рідше діємо на основі голого інтересу і зацікавлені у встановленні норм, які приносять користь всім. Якщо можливо робити добро за стерпну ціну, щоб врятувати життя людей, ми будемо це робити».

Якщо криза або гуманітарна катастрофа не відповідає його суворим стандартам того, що являє собою безпосередню загрозу національній безпеці, сказав Обама, то він не вважає себе зобов'язаним мовчати.

Він, за його словами, не настільки реаліст, щоб не виносити судження про інших лідерів. Хоча він до цих пір виключає використання прямої американської сили, щоб повалити Асада, однак на його думку заклик до Асада піти також не був помилкою.

«Часто критика нашої політики щодо Сирії вказує на наступне: «Ви закликали Асада піти, але ви не змушували його йти. Ви не вторгалися».

І ідея в тому, що якщо ви не збиралися валити режим, ви не повинні нічого говорити. Це дивний аргумент для мене, таке переконання, що якщо ми використовуємо наше моральне право сказати: «Це жорстокий режим і лідер не повинен так поводитися зі своїм народом», — то як тільки ви це скажете, то ви зобов'язані вторгнутися в країну і встановити бажаний для себе уряд».

«Я дуже великою мірою інтернаціоналіст», — сказав Обама в більш пізній розмові.

«І я також ідеаліст, оскільки вважаю, що ми повинні просувати такі цінності як демократія і права людини, норми і цінності, і не тільки тому, що наших інтересах, щоб люди приймали цінності, які ми поділяємо – подібним чином в економіці, якщо люди приймають верховенство закону і прав власності, то це грає на нашу користь — а й тому, що це робить світ кращим.

І я готовий сказати це в дуже банальний спосіб, так, як ймовірно Брент Скоукрофт не сказав би.

«При цьому», продовжував він, «я також вважаю, що світ є жорстким, складним, брудним, злиденним місцем, сповненим труднощів і трагедій.

І для того, щоб просувати і наші інтереси в сфері безпеки та дорогі для нас ідеали і цінності, ми повинні бути твердолобими та великодушними водночас, ретельно вибирати де прикладати зусилля, і визнати, що часом найкраще, що ми можемо зробити, це пролити світло на щось жахливе, але не вважати, що ми можемо автоматично вирішити проблему.

Часом наші безпекові інтереси конфліктуватимуть з нашими заклопотаностями з приводу прав людини. Часом ми матимемо змогу завадити вбивствам невинних людей, але часом ми не матимемо змоги цього зробити».

Якщо Обама колись і сумнівався, чи дійсно Америка є єдиною незамінною державою в світі, то більше таких сумнівів у нього нема. Але він рідкісний президент, який часом, як видається, обурюється цією незамінністю, замість прийняти її. «Халявщики мене бісять», — сказав він мені.

Нещодавно Обама попередив, що Великобританія більше не матиме можливості претендувати на «особливі відносини» зі Сполученими Штатами, якщо не зобов'яжеться витрачати принаймні 2 відсотки свого ВВП на оборону. «Ви повинні платити свою справедливу частку», сказав Обама Девіду Кемерону, який згодом забезпечив ці 2 відсотки.

Частиною його місії на посаді президента, як пояснив Обама, є спонукання інших країн діяти самостійно, а не чекати на провід США.

Захист ліберального міжнародного порядку від джихадистського терору, російського авантюризму і китайських залякувань частково залежить, на його думку, від готовності інших країн розділити тягар з США.

Тому суперечка навколо твердження анонімного посадовця адміністрації для The New Yorker під час кризи в Лівії у 2011 році — що політика Обами полягала в «тіньовому лідерстві» («leading from behind») — збентежила його.

«Ми не повинні завжди бути на чолі», — сказав він мені. «Іноді ми отримуємо бажане саме завдяки розподілу завдань. Іронія полягає в тому, що саме для того, аби не дозволити європейцям і арабським державам лише тримати наші плащі, поки ми воювали б, ми свідомо наполягли» на їхньому проводі під час місії з усунення Муаммара Каддафі від влади в Лівії. «Це було частиною кампанії проти халявщиків».

Крім того, президент, схоже, вважає, що спільне лідерство з іншими країнами є способом стримати більш некеровані імпульси Америки.

«Однією з причин, чому я так зосереджений на багатосторонніх заходах, де наші прямі інтереси не поставлено на карту, є те, що багатосторонність регулює пиху», — пояснив він. Він послідовно посилається на те, що минулі невдачі Америки за кордоном є засобом стримування американського самовдоволення.

«У нас є історія», — сказав він. «У нас є історія в Ірані, у нас є історія в Індонезії та в Центральній Америці. Таким чином, ми повинні пам'ятати про нашу історію, коли ми починаємо говорити про втручання, і розуміти витоки підозр інших людей».

У своїх намаганнях позбутися частини зовнішньополітичних обов'язків Америки на користь її союзників, Обама видається класичним президентом-оптимізатором на кшталт Двайта Ейзенхауера і Річарда Ніксона.

Оптимізація в цьому контексті визначається як «відступ, скорочення витрат, зменшення ризиків і перекладення тягаря на союзників», — пояснив мені Стівен Сестанович, експерт з президентської зовнішньої політики в Раді з міжнародних відносин.

«Якби в 2008 році був обраний Джон Маккейн, ми все одно б стали свідками певної оптимізації», — сказав Сестанович. «Це те, чого хотіла країна. Якщо ви займаєте посаду посеред малоуспішної війни, то ви переконані, що американський народ найняв вас, щоб ви зменшили зусилля».

Однією з відмінностей між Ейзенхауером і Ніксоном з одного боку і Обамою з іншого, як каже Сестанович, є те, що Обама «мабуть, мав особисту ідеологічну відданість ідеї, що зовнішня політика поглинала надто багато уваги і ресурсів країни».

Я спитав Обаму про оптимізацію. «Майже кожна велика світова держава стала жертвою» перенапруження, сказав він. «Я вважаю нерозумною ідею, що кожного разу, коли виникає проблема, ми посилаємо нашу армію, щоб навести порядок. Ми просто не можемо так вчиняти».

Але як тільки він вирішував, що конкретний виклик становить пряму загрозу для національної безпеки, то показував готовність діяти в односторонньому порядку.

Це один з найбільших парадоксів президентства Обами: він безжально поставив під сумнів ефективність сили, але він також став найуспішнішим мисливцем за терористами в історії президентства та передасть своєму наступнику набір інструментів, якому позаздрив би досвідчений найманий вбивця.

«Він застосовує відмінні стандарти для прямих загроз для США», — говорить Бен Родс. «Наприклад, незважаючи на свої побоювання з приводу Сирії, він не мав сумнівів щодо безпілотників». Деякі критики стверджують, йому вартувало б задуматися над начебто надмірним використанням безпілотних літальних апаратів.

Але Джон Бреннан, директор ЦРУ Обами, недавно сказав мені, що він і президент «мають схожі погляди. Одним з них є те, що іноді ви повинні забрати чиєсь життя, щоб врятувати ще більше життів. У нас подібні погляди на теорію справедливої війни. Президент вимагає практично визначеності щодо відсутності супутніх збитків. Але якщо він вважає, що потрібно діяти, то не вагається».

Ті, хто говорить з Обамою про джихадистську думку, кажуть, що його розуміння сил, які керують апокаліптичним насильством серед радикальних мусульман, позбавлене ілюзій, але він обережний в озвучуванні цього публічно з побоювання посилити антимусульманську ксенофобію.

У нього трагічне реалістське розуміння гріха, боягузтва і корупції, а також гоббсівське розуміння того, як страх формує поведінку людини. І тим не менше він послідовно і з очевидною щирістю сповідує оптимістичне переконання, що світ схиляється до справедливості. Він, в деякому сенсі, гоббсівський оптиміст.

Хоча репутація Обами ґрунтується на його розсудливості, він також готовий поставити під сумнів деякі з давно існуючих фундаментальних припущень традиційного зовнішньополітичного мислення США. Значною мірою він готовий ставити питання, чому вороги Америки є її ворогами, і чому деякі з її друзів є її друзями.

Він відкинув півстоліття двопартійного консенсусу для того, щоб відновити відносини з Кубою. Він запитав, чому США повинні уникати відправки своїх сил в Пакистан, щоб вбити лідерів Аль-Каїди, і він в приватному порядку поставив питання, чому Пакистан, який він вважає катастрофічно дисфункціональною країною, слід взагалі розглядати в якості союзника США.

За словами Леона Панетти, він поставив під сумнів, чому США повинні підтримувати так звану якісну військову перевагу Ізраїлю, яка дає йому доступ до більш новітніх систем зброї, ніж отримують арабські союзники Америки; але він також ставив під питання, часто різко, ту роль, яку сунітські арабські союзники Америки грають в розпалюванні антиамериканського тероризму.

Він явно роздратований тим, що зовнішньополітична ортодоксія змушує його розглядати Саудівську Аравію як союзника. І, звичайно, на ранньому етапі, в умовах потужної критики він вирішив, що він хотів би повернутися обличчям до найбільш непримиренного близькосхідного ворога Америки, Ірану.

Ядерна угода, яку він досягнув з Іраном, доводить принаймні те, що часом Обама схильний до ризику. Він поставив глобальну безпеку і свою власну спадщину на те, що одна з провідних світових держав-спонсорів тероризму дотримуватиметься угоди щодо обмеження своєї ядерної програми.

Припускається, принаймні серед його критиків, що Обама шукав угоди з Іраном, тому що у нього є історичне бачення американо-перського зближення.

Але його прагнення до ядерної угоди було результатом песимізму настільки ж, як і оптимізму. «Угода з Іраном ніколи не була в першу чергу спробою відкрити нову еру відносин між США і Іраном», — сказала мені Сьюзан Райс, — Це було набагато більш прагматичним і мінімалістичним. Метою було просто зробити небезпечну країну значно менш небезпечною. Ніхто не мав жодних очікувань, що Іран стане більш доброякісним актором».

Одного разу я пригадав Обамі сцену з «Хресного батька: частина ІІІ», в якій Майкл Корлеоне скаржиться на свою нездатність уникнути організованої злочинності. Я сказав Обамі, що Близький Схід є для його президентства тим, чим Мафія для Корлеоне, і почав цитувати фразу Аль Пачіно: «І як тільки я подумав, що вирвався...»

«Воно тягне вас назад», — сказав Обама, завершуючи думку.

Історія залучення Обами на Близькому Сході йде по дузі розчарування. У свій перший період популярності, будучи кандидатом в президенти в 2008 році, Обама часто говорив про регіон з надією. Того літа у Берліні в промові до 200 000 обожнюючих німців він сказав: «Це той момент, коли ми мусимо допомогти відповісти на заклики до нової ери на Близькому Сході».

У наступному році, вже як президент, він виступив з промовою в Каїрі з метою перезавантажити відносини США з мусульманами світу. Він говорив про мусульман у своїй власній родині, про свої дитячі роки в Індонезії, визнав гріхи Америки, хоча й критикував тих в мусульманському світі, хто демонізує США.

Найбільшу увагу привернула однак його обіцянка вирішити ізраїльсько-палестинський конфлікт, який тоді вважався центральним надихаючим питанням для арабів-мусульман.

Його симпатії до палестинців зворушили аудиторію, але ускладнили його відносини з Біньяміном Нетаньяху, прем'єр-міністром Ізраїлю, особливо тому, що Обама також вирішив оминути Єрусалим під час свого першого президентського візиту на Близький Схід.

Коли я нещодавно запитав Обаму, на що він сподівався з допомогою Каїрської промови про перезавантаження, то він сказав, що намагався – але, як визнав, безуспішно — переконати мусульман більш ретельно дослідити коріння своїх нещасть.

«Мій аргумент був такий: давайте перестанемо робити вигляд, що причиною проблем Близького Сходу є Ізраїль», — сказав він мені, — «Ми хочемо працювати, щоб допомогти досягти державності і гідності для палестинців, але я сподівався, що мій виступ може викликати дискусію, може створити простір для мусульман, щоб вирішувати реальні проблеми, з якими вони стикаються, проблеми управління, а також той факт, що деякі течії ісламу не пройшли через реформацію, яка допомогла б людям пристосувати свої релігійні доктрини до сучасності. Я мав намір повідомити, що США не стоять на шляху цього прогресу, що ми допоможемо будь-яким можливим способом у просуванні цілей практичного, успішного арабського порядку денного, який забезпечив би краще життя для простих людей».

Протягом першого періоду арабської весни в 2011 році Обама продовжував оптимістично говорити про майбутнє Близького Сходу, підходячи настільки близько, як ніколи відтоді, до засвоєння так званої програми свободи Джорджа Буша-молодшого, яка частково характеризувалася вірою в можливість вкорінення демократичних цінностей на Близькому Сході. Він прирівняв демонстрантів в Тунісі і на площі Тахрір з Розою Паркс і «патріотами Бостона».

«Після десятиліть сприйняття світу в регіоні таким, яким він є, у нас є шанс домагатися світу, яким він повинен бути», — сказав він в одній з тогочасних промов. «Сполучені Штати підтримують набір універсальних прав. І ці права включають свободу слова, свободу мирних зібрань, свободу віросповідання, рівність чоловіків і жінок в рамках законності, а також право обирати своїх власних лідерів... Наша підтримка цих принципів не є вторинним інтересом».

Але протягом наступних трьох років, коли «Арабська весна» не виправдала початкових сподівань, а Близьким Сходом опанували жорстокість і дисфункційність, президент розчарувався.

Деякі з його найглибших розчарувань стосуються самих близькосхідних лідерів. Біньямін Нетаньяху перебував в окремій категорії: Обама довгий час вважав, що Нетаньяху міг би впровадити рішення на основі двох держав, яке захищало б статус Ізраїлю як демократії єврейської більшості, але для цього він занадто боязкий і політично паралізований.

Обама також не мав великого терпіння для Нетаньяху і інших лідерів Близького Сходу, які ставили під сумнів його розуміння регіону.

В одній із зустрічей Нетаньяху з президентом, прем'єр-міністр Ізраїлю почав щось на кшталт лекції про небезпеки жорстокого регіону, в якому він живе, і Обамі здалося, що Нетаньяху поводився в поблажливій манері та уникав безпосередньої теми розмови: мирних переговорів.

І зрештою президент перервав прем'єра: «Бібі, Ви повинні дещо зрозуміти», — сказав він, — Я афроамериканець, син матері-одиначки, і я живу тут, в цьому будинку. Я живу в Білому домі. Мені вдалося бути обраним президентом Сполучених Штатів. Ви думаєте, я не розумію, що ви говорите, але я розумію».

Інші лідери також безмірно його розчаровували. Раніше Обама розглядав Реджепа Тайїпа Ердогана, президента Туреччини, як своєрідного поміркованого мусульманського лідера, який міг би подолати розрив між Сходом і Заходом.

Однак тепер Обама вважає його невдачею і авторитарним лідером, який відмовляється використовувати свою величезну армію для забезпечення стабільності в Сирії.

А в кулуарах саміту НАТО в Уельсі в 2014 році, Обама відвів набік короля Йорданії Абдаллу II. Обама сказав, що він чув, що Абдулла скаржився друзям в Конгресі США на його керівництво, і сказав королю, що коли в нього є скарги, то він повинен висловлювати їх безпосередньо. Король заперечував, що говорив про нього погано.

В останні дні президент приватно почав жартувати: «Все, що мені потрібно на Близькому Сході — це кілька розумних самодержців». Обама завжди мав пристрасть до прагматичних, емоційно стриманих технократів, кажучи помічникам, «Якщо тільки всі могли б бути як скандинави, все це було б дуже легко».

Розгортання «Арабської весни» негативно виплинул на бачення президентом того, чого США може досягти на Близькому Сході, і змусило його зрозуміти, наскільки хаос там відволікав від інших пріоритетів.

«Президент визнав під час «Арабської весни», що Близький Схід поглинав нас», — сказав мені недавно Джон Бреннан, який служив під час першого терміну Обами в якості його головного радника по боротьбі з тероризмом.

Але остаточно закріпив фаталізм Обами провал інтервенції його адміністрації в Лівії в 2011 році. Ця інтервенція повинна була завадити масовому вбивству тодішнім диктатором країни Муамаром Каддафі жителів Бенгазі, як він це погрожував зробити.

Обама не хотів вступати в війну; зокрема, йому радили триматися подалі Джо Байден і міністр оборони Роберт Гейтс. Але сильна фракція команди з національної безпеки – Держсекретар Гілларі Клінтон і Сьюзан Райс, яка була тоді послом в Організації Об'єднаних Націй, поряд з Самантою Павер, Беном Родсом і Ентоні Блінкеном (Antony Blinken), який тоді був радником Байдена з національної безпеки, активно лобіювали щодо захисту Бенгазі і взяли гору.

(Байден, який різко оцінює зовнішньополітичні судження Клінтон, сказав в приватному порядку, «Гілларі просто хоче бути Голдою Меїр»). Американські бомби падали, населення Бенгазі було врятоване від реальної чи уявної бійні, а Каддафі взяли в полон і стратили.

Але Обама каже сьогодні про інтервенцію: «Нічого не вийшло». США, на його думку, планували операцію в Лівії ретельно і все ж країна досі залишається катастрофою.

Чому, зважаючи на позірну стриманість президента щодо вплутування у військові дії там, де американська національна безпека безпосередньо не поставлена на карту, він прийняв рекомендацію своїх більш активних радників втрутитися?

«Соціальний порядок в Лівії зламався», — сказав Обама, пояснюючи своє мислення в той час. «Ми мали масові протести проти Каддафі. Ми мали племінні розломи всередині Лівії. Бенгазі було координаційним центром для режиму опозиції. І Каддафі направляє свою армію в бік Бенгазі, сказавши: «Ми будемо вбивати їх, як щурів».

«Тепер, перший варіант був би не робити нічого, і дехто в моїй адміністрації казав, що якою трагічною не була б лівійська ситуація, це не наша проблема.

На мій погляд, якби розпочався повний хаос і громадянська війна в Лівії, це справді стало б нашою проблемою. Але це не був настільки ключовий інтерес США, щоб для нас з'явився сенс завдати удару по режиму Каддафі в односторонньому порядку.

У цей момент ми мали Європу і ряд країн Перської затоки, які зневажали Каддафі або були стурбовані з гуманітарних міркувань та закликали до дій. Але протягом останніх декількох десятиліть в цих обставинах вже стало звичним, що люди змушують нас діяти, а потім показують небажання ризикувати власною шкурою».

«Халявщики?», — вставив я.

«Халявщики», — сказав він, і продовжив. «Так що в той момент я сказав, що ми повинні діяти в рамках міжнародної коаліції. Але оскільки це не є нашим ключовим інтересом, то ми повинні отримати мандат ООН і нам потрібна активна участь в коаліції європейців і країн Перської затоки.

Ми будемо застосовувати наші унікальні військові можливості, але очікуємо, що й інші нестимуть свою частку тягаря. І ми працювали з нашими оборонними командами для того, щоб мати можливість виконати стратегію без безпосередньої присутності та довгострокового військового зобов'язання в Лівії.

«Таким чином, ми насправді виконали цей план очікувано добре: ми отримали мандат ООН, ми створили коаліцію, це коштувало нам 1 мільярд доларів, що, коли мова йде про військові операції, дуже дешево. Ми запобігли великим втратам серед цивільного населення, ми не допустили майже напевно тривалого і кривавого громадянського конфлікту. І незважаючи на все це, в Лівії панує безлад».

Безлад – це дипломатичний термін президента; в приватному порядку, він називає Лівію «лайно-шоу» («shit show»), почасти тому, що вона згодом стала притулком для ІДІЛ, по якому він вже завдавав ударів з повітря. Вона перетворилася на лайно-шоу, вважає Обама, з причин, які мали менше спільного з американською некомпетентністю, аніж з пасивністю союзників Америки та з непохитною силою трайбалізму.

«Коли я пригадую ті події і задаюся питанням, що пішло не так», — сказав Обама, — є простір для критики, тому що я надмірно вірив в те, що європейці з причини географічної близькості Лівії вкладатимуться в подальшу діяльність».

Він зазначив, що Ніколя Саркозі, президент Франції, наступного року втратив свою посаду. Також він сказав, що прем'єр-міністр Великобританії Девід Кемерон незабаром перестав приділяти увагу, «відволікаючись на цілий ряд інших речей».

Щодо Франції, він сказав: «Саркозі хотів прославляти свої нальоти під час повітряної кампанії, ігноруючи той факт, що ми знищили всі засоби протиповітряної оборони і по суті підготували всю інфраструктуру» для інтервенції.

Такого роду вихваляння не було проблемою, сказав Обама, тому що це дозволило США «придбати участь Франції за меншу ціну і з меншими ризиками для нас».

Іншими словами, дати Франції додаткове визнання в обмін на менший ризик і ціну для Сполучених Штатах стало корисним компромісом, за винятком того, що «з точки зору цілого ряду представників зовнішньополітичного істеблішменту, ну, це було жахливо. Якщо ми збираємося зробити щось, то вочевидь ми повинні бути попереду і не ділитися ні з ким центральним місцем на сцені».

Обама також звинуватив внутрішньолівійську динаміку. «Ступінь племінної роздробленості в Лівії був більшим, ніж передбачали наші аналітики. І наша здатність мати там якусь структуру, щоб ми могли б взаємодіяти, приступити до тренувань і почати забезпечення ресурсами дуже швидко зникла».

Лівія довела йому, що краще уникати Близького Сходу. «Ми не повинні жодним чином братися за керування Близьким Сходом і Північною Африкою», — недавно сказав він колишньому колезі з Сенату. «Це було б основною, фундаментальною помилкою».

Президент Обама не прийшов на посаду переймаючись Близьким Сходом. Він є першою дитиною Тихого океану, що стала президентом — народився і зростав на Гаваях, а також протягом чотирьох років в Індонезії — тож він зосередився на розвороті уваги Америки до Азії.

Для Обами Азія представляє майбутнє. Африка і Латинська Америка, на його думку, заслуговують набагато більше уваги від США, ніж отримують.

Європа, до якої він налаштований неромантично, є джерелом глобальної стабільності, яке вимагає, час від часу дратуючи Обаму, щоб Америка тримала її за руку. А Близький Схід є регіоном, якого слід уникати – регіоном, який завдяки енергетичній революції в Америці незабаром матиме мізерно малу значимість для економіки США.

Третю частину читайте тут

сша обама сирія інозмі