Чи можливий компроміс у боротьбі за свободу? Вацлав Гавел зображував Чехію, та показав і Україну
Новина про таку «революцію» приводить архітекторів в екстаз. Актори скандують «Разом нас багато!» та влаштовують грандіозне святкування з не менш грандіозним похміллям. А щойно минулося похмілля, знову змінилася влада. До бюро приходить у гості новий можновладець. Сюжет ідеально накладається й на новітню історію України з її доволі суперечливою синусоїдою лібералізацій і закручувань гайок: початок двотисячних – Помаранчева революція – побудова диктатури Януковича – Революція Гідності.
Критик: Олег Коцарев
В українців заявилася нагода познайомитися з постаттю Вацлава Гавела не як політика, а як драматурга. 10 червня в Києві, у Театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра постановки його п’єси «Санація». Режисер – чех Бржетіслав Рихлік, актори - наші, «франківці», творча група – мішана.
Переклад літературного тексту зробив відомий український письменник Юрій Винничук. Вистава йтиме на камерній сцені.
Олександр Логінов у ролі Зденека Бергамана (головний архітектор)
Чи руйнувати замок?
Але зовсім без політики в новій виставі, правду кажучи, не обійшлося. «Санація» - то універсальна історія про свободу і диктатуру, про компроміс і спротив, яка могла трапитись у будь-який час, у будь-якій країні. І в кожній її легко сприймуть за свою.
Дія п’єси Гавела відбувається в старовинному замку. Одного чудового дня влада вирішує зруйнувати навколишній історичний район. А замість старовинних будівель підзамча має з’явитися панельний багатоповерховий мікрорайон. Це завдання (воно отримує назву «санація») має виконати архітектурне бюро, для чого його на певний час переселяють до замку. Тут і розгортаються всі пристрасті та інтриги. І тут, звичайно, вгадується натяк на творчість Франца Кафки.
З’ясовується, наприклад, що далеко не всі місцеві мешканці, хочуть, щоб їхні вулиці перебудовували. Активісти укладають петицію та звертаються з нею до архітектурного бюро. За це анонімна, але жорстока й тоталітарна влада негайно їх ув’язнює.
Не все тихо та спокійно й у самому бюро. Ним керує суперечлива постать – архітектор Зденек Берґман (Олександр Логінов). Він завжди легко й швидко коливається «разом із лінією партії», але при цьому намагається захищати людей і топити дурні владні ініціативи в бюрократичних процедурах і тихому саботажі.
Архітекторка Луїза, кохана Барґмана (Наталія Ярошенко), звинувачує його в пристосуванстві, але справжнім бунтарем є молодий архітектор Альберт (Дмитро Ступка).
Між цими персонажами намічається любовний трикутник, але «мелодраматичну» лінію різко перебивають зовнішні події. Змінюється влада. Архітектурне бюро відвідує її представник. Це – грубий, але веселий дядько. Він заявляє, що «санацію» скасовано, тепер руйнувати середньовічне місто не треба, ніяких вказівок згори більше не буде, а архітектори повинні працювати на свій розсуд. І навіть випускає ув’язнених активістів.
Новина про таку «революцію» приводить архітекторів в екстаз. Актори скандують «Разом нас багато!» та влаштовують грандіозне святкування з не менш грандіозним похміллям. А щойно минулося похмілля, знову змінилася влада. До бюро приходить у гості новий можновладець.
Цей уже не тільки грубий, але і злий. Він читає промову «азіровською» мовою, наказує відновити «санацію».
Активістів знову заарештовують, а разом з ними – й вільнолюбного Альберта. Чи ж дивно, що наступна зміна влади викличе вже не пристрасті, а тільки втому?
Та не буду переказувати виставу аж до фіналу, зазначу лише, що він доволі філософський.
Дмитро Ступка у ролі Альберта (архітектор) та Олександр Логінов у ролі Зденека Бергамана (головний архітектор)
Український акцент чеської п’єси
Цю п’єсу Вацлав Гавел написав буквально напередодні Оксамитової революції.
Серед його творчості вона вирізняється відносно більшою реалістичністю і відносно меншим абсурдом, ніж інші його відомі твори. Властиво, доволі реалістичним було і її втілення в Театрі імені Франка. Вважається, що «Санація» - алегоричне зображення подій Празької весни 1968 року, її придушення, а потім нової лібералізації в часи Перебудови.
Але сюжет так само ідеально накладається й на новітню історію України з її доволі суперечливою синусоїдою лібералізацій і закручувань гайок: початок двотисячних – Помаранчева революція – побудова диктатури Януковича – Революція Гідності. Такий паралелізм режисер і трупа підкреслили з усіх сил. Тут і згадане скандування «Разом нас багато» (воно є вже у перекладі Винничука), і апельсини, якими супроводжується святкування, й «Азіров». А в музичних темах вистави з’являється навіть «Плине кача…».
Є відчуття, що українського контексту в принципі можна було дати й менше, він і так добряче відчитується. Але з іншого боку відчуваєш вдячність за те, що в такий спосіб чеські митці ще й висловлювали солідарність із країною, що бореться за свою свободу.
Крім українського контексту, як виглядає, вистава здобула й трохи «українського темпераменту». Йдеться про те, що сам текст п’єси Гавела (з ним глядачі могли ознайомитись у невеличких книжечках), схоже, має дещо меншу емоційну напругу, ніж результат роботи театру. При цьому гра акторів викликала здебільшого позитивні емоції.
Це стосується і ролей, сказати б, однозначних, передбачуваних (а тому – ледь пародійних), на кшталт Альберта-Ступки, і складніших, як-от Зденека чи Кузьми Плеханова (Петро Панчук) – мовчазного, м’якого, трохи іронічного, але здатного на несподівані вибухи.
У діалогах і монологах декого з акторів Театру імені Івана Франка час від часу дивували спалахи російського акценту. А підступний Юрій Винничук ніби навмисне наповнив свій переклад п’єси словами на зразок «нісенітниця», тобто незручними для швидкого вимовляння, коли ти – не «нейтів спікер» чи просто не надто часто практикуєш українську в щоденному спілкуванні.
Зрештою, це питання стосується багатьох акторів нашої країни. І драматизувати його в жодному разі не варто (хоч і забувати, що мова – один із фахових інструментів актора, теж не випадає), але все-таки розбіжності між мовними практиками акторів і мовними практиками решти населення могли би бути матеріалом для цікавого соціолінгвістичного дослідження.
Чесько-українська постановка відбулась у рамках «Року Вацлава Гавела в Україні» - ініціативи до вісімдесятої річниці народження драматурга, політика і мислителя. А отже, за сприяння Посольства Чеської Республіки в Україні, за сприяння Чеського Центру в Києві та інших важливих, зокрема дипломатичних, установ.
Це, звісно, посприяло інформаційному супроводу вистави, а відтак, посприяє і знайомству української публіки з мистецьким спадком Гавела, якого в нас усе ще дуже мало хто знає поза політичним контекстом. На прем'єрі можна було зустріти політиків, дипломатів, фотографів, письменників, культурних менеджерів і багатьох інших людей, завдяки яким розповсюдження мистецького знання про Гавела може прискоритися.
