НАТО будує лінію оборони від Росії, але Україна залишається перед нею. Нас підтримуватимуть, але не захищатимуть

Три завдання для НАТО

Попередня зустріч керівників держав НАТО два роки тому в Уельсі проходила у незвичній для НАТО обстановці. З анексією Криму Захід вперше з часу розпаду Югославії зіштовхнувся зі спробою зміни європейських кордонів військовим шляхом. Це нагадало Північноатлантичному Альянсу про те, що Європу потрібно захищати.

Тоді прийняли три стратегічних рішення. Перше - зупинити галопуючий процес скорочення видатків на оборону в Європі. Друге - ініціювати регіональну оборону східних та північних кордонів Альянсу. Третє – створити План дій на випадок нападу на котрусь із європейських країн-членів НАТО.

В 2016-ому році Варшавський саміт лише закріпив та поглибив ці три наміри. А також підтвердив, що Альянс прийняв кинутий Росією виклик.

«Агресивні дії Росії, а саме провокаційна військова діяльність Росії на периферії території НАТО та виявлена Росією готовність досягати політичних цілей через погрози силою і застосування сили є одним із джерел регіональної нестабільності та являють собою фундаментальний виклик, кинутий Північноатлантичному Альянсу», - говориться у Вашавський декларації.

Натяки - важлива складова у комунікації НАТО та Росії, і обидва саміти, і показове відсторонення Росії – елемент цього спілкування. Зрештою, Україна так само стала елементом цього обміну сигналами. Символічний рівень важливий, і досить щедрий для нас. Але не більше.

Не можна сказати, що в очах НАТО Україна не має значення. З точки зору столиць по обидва береги Атлантики Україну важливо утримати в життєздатному стані, з якомога більшими можливостями захищати саму себе. Саме на це спрямована підтримка та допомога НАТО в оборонному секторі України, де з’явилися перші базові зрушення. Проте, інших питань стосовно України, окрім її життєздатності, НАТО поки не ставить на порядок денний.

Про це свідчить і результат Варшавського саміту. Якщо із заключного документу вилучити слова «підтримка», «відданість», «право», «занепокоєння», «глибоке» та «особливе», то в тексті Варшавської декларації побачимо три найважливіші меседжі на сьогодні для України:

1) «як і раніше, є значні труднощі та потреба докладати більших зусиль у реалізації реформ»;

2) для участі в литовсько-польській-українській бригаді Україні необхідне військове навчання та реформування оборонного сектору, для чого «НАТО надаватиме стратегічні консультації, як це буде передбачено Пакетом поглибленої допомоги»;

3) «вибір України прийняти та реалізувати на практиці принципи НАТО, використовуючи в якості дорожньої карти Оборонний стратегічний бюлетень, буде сприяти оперативній сумісності наших (європейських – ред.) сил».

Найважливіший, четвертий меседж - на відміну, від Грузії, Македонії, Боснії та Герцеговини про Україну не згадано як про потенційного претендента на членство в НАТО в майбутньому в жодному з текстів заключних документів Варшавського саміту.

Нова реальність

Для Європи нова реальність почалась із усвідомлення того, що кожна країна окремо має вкладати більше в свою оборону і що російське обличчя ворога віднині зрозуміле та відоме всім. До війни в Україні оборонні структури в Європі були приспані закінченою «холодною війною» та міфом про «кінець історії». Їх увага була прикута до подій на південному кордоні НАТО та до кризи мігрантів, потоки яких зараз є найбільшими із часу Другої світової війни.

Продовжується ця нова реальність збільшенням уваги до Центрально-Східної Європи, голос якої був почутий старою Європою. В результаті, окрім традиційного фокусування на кризах на Середньому Сході та в Північній Африці та міграційній кризі такими країнами, як Франція, Греція, Італія та Туреччина, з’явилася проблема захисту кордонів, найбільша гостра та нагальна для Польщі та Балтійських країн.

Щоб правильно розуміти посили НАТО, варто розуміти, що Україна не належить Центрально-Східної Європи. Ми використовуємо поняття “Центрально-Східна Європа” та “Східна Європа”, часто отожнюючи їх. Проте вони мають цілком конкретне значення, яке добре розуміють європейці. Центральна-Східна Європа закінчується кордонами ЄС та НАТО - Польщею, Словаччиною, Болгарією, Румунією, Угорщиною. Саме про неї йде мова, коли говорять про захист східних кордонів НАТО.

Східна Європа – серед інших це насамперед країни Східного Партнерства, тобто ті, які перебувають у російській та європейській сферах впливах одночасно. Це Україна, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Мета ініціативи Східного партнерства з часу його заснування в 2008 році - це збільшити вплив Європи та зменшити вплив Росії на ці країни.

Серед цих шести країн Україна, Молдова та Білорусь завжди сприймались як «простір» між ЄС і НАТО та Росією. Зараз же, в умовах війни цей простір набув рис “буферної зони”, яку змушена буде подолати або використати Росія, якщо матиме намір нападу на східні кордони НАТО. Буферної зони немає лише біля країн Балтії, відповідно, існує високий ризик нападу на північний кордон НАТО.

Позначення автора на графіці – Україна, Молдова та Білорусь, які в умовах воєнної агресії Росії набувають все важливішого значення в якості «буферної зони».

Знову про кошти

Проблема захисту східних кордонів постала саме як проблема тому, що на відміну від агресивної Росії, яка щороку із 1998-ого збільшувала свої видатки на оборону, в Європі Альянс їх зменшував, при тому, що приймав нових членів (13 разом із Чорногорією із 1990 року).

США почали скорочувати видатки на оборону із 2010 року.

Верховний Головнокомадувач Об’єднаних Збройних Сил НАТО в Європі з 2013 по 2016 роки Філіп Брідлав говорить: «під час «холодної війни» в Європі базувалось 400 тис. солдатів США, сьогодні їх менше 100 тис., при тому, що 35 тис. з них – на ротаційній основі. У разі швидкого нападу на котрусь із країн-членів НАТО, Росія може наочно продемонструвати, що її стримування буде дуже дорогим та нелегким».

Саме тому, із розумінням того, що вклад США в загальний оборонний бюджет НАТО - 70%, Альянс на Уельському саміті зобов’язав європейські країни збільшувати видатки на оборону до рівня не менше 2% від ВВП. Варшавський саміт додатково наголосив на цьому, оскільки за 2 роки значних змін у фінансуванні оборони не сталось.

В 2014 році тільки три із 28 країн виконувало вимогу двох відсотків – США, Британія та Естонія. В 2016-ому – 5 країн, до США, Британії та Естонії приєдналися Греція та Польща.

Прикордонні країни Альянсу на Сході та Півночі Європи, окрім Польщі та Естонії, витрачають менше 1,5% (Румунія, Словаччина, Литва, Латвія) чи навіть менше 1% (Угорщина).

20% від цих двовідсоткових витрат на оборону мають витрачатися на збільшення військової спроможності країн - військове технічне обладнання та науково-дослідні роботи. Цю рекомендацію виконують 10 країн із 28-ми.

З точки зору фінансування власних армій лідери країн НАТО на Варшавському саміті робили лише грізний вираз обличчя. «Він (саміт - ред) дав другий шанс для європейського політичного класу зробити те, що фактично провалилось після саміту в Уельсі – витрачати достатньо коштів на оборону», - зазначає американський експерт з питань безпеки Ендрю Міхта.

Роль України. На Варшавському саміті лідери Альянсу вкотре більш ніж чітко зазначили своє несприйняття агресії Росії на Донбасі та анексію Криму. Це той самий символічний рівень спілкування між Росією та НАТО, про який ми згадували на початку. Захист східних кордонів Альянсу при цьому показує, що НАТО ідентифікує Росію як ворога.

Так, НАТО створює чотири міжнаціональні батальйони в трьох Балтійських країнах та Польщі на ротаційній основі, а також допомагає Румунії для зміцнення східного флангу й активує систему протиракетної оборони. Сумарні чотири тисячі солдатів – в чотирьох батальйонах – це насправді дуже мало. Проте раніше не було і цього.

Підсумок Уельського та Варшавського самітів - захист НАТО розгортається по лінії Естонія-Латвія-Литва-Польща-Словаччина-Угорщина-Румунія-Болгарія. Україна, беручи участь лише в литовсько-польській-українській бригаді, залишається поза за цією лінією. Для неї найбільшим здобутком зараз можна вважати те, що в НАТО є бажання проектувати стабільність за межами його кордонів в Європі, особливо в «буферну зону» між Росією та НАТО. Однак це жодним чином не впливає на ставлення до нашої країни, яка і досі на всіх рівнях перебуває у статусі країни-жертви російської агресії.

НАТО україна росія політика оборона Європа