Після правди. Чому в сучасному світі брехня політиків не має значення

Коли російська армія брутально анексувала Крим, Володимир Путін, цинічно посміхаючись, заявив світові, що в Україні російських солдатів нема. Його брехня по суті означала, що правда більше не має значення.

А коли Дональд Трамп вигадує факти як йому заманеться, заявляючи, що бачив, як тисячі мусульман із Нью-Джерсі святкували падіння веж-близнюків, чи як уряд Мексики зумисно відправляє "поганих" іммігрантів до США, чи коли перевірка фактів вказує на неправдивість 78% його твержень, але він попри це стає кандидатом у президенти США - це, схоже, означає, що факти більше не мають значення і в Країні Свободи.

Коли агітатори за Брексит заявляють: "Давайте віддамо на охорону здоров'я ті 350 мільйонів фунтів, які в нас щотижня забирає Євросоюз", а після перемоги на референдумі ця ідея спростовується одним з лідерів Брекситу як помилкова, а інший називає її "прагненням", то стає очевидно, що ми живемо у світі "після правди", або "після фактів".

Не просто у світі, де політики та ЗМІ брешуть - вони брехали завжди - а у світі, де вони взагалі не переймаються тим, чи говорять вони правду, чи ні.

Як ми до такого дійшли? Це все через прогрес технологій? Економічну глобалізацію? Кульмінацію історії філософії? Є щось від підліткового ентузіазму у такому-от відкиданні ваги фактів - цих масивних символів освіти та влади, нагадувань про наше місце і наші обмеження - але чому це повстання відбувається саме зараз?

Багато хто звинувачує технології. Замість запровадження нової ери правдивості інформаційна доба дозволяє брехні поширюватися у спосіб, який технарі називають "цифровою лавиною".

І поки хтось перевірить факти і виявить неправду, будуть створені тисячі нових неправд, і сам цей об'єм "каскаду дезінформації" робить нереальність непоборною.

Все, що насправді важить, це щоб на брехні хтось клацнув мишкою, а це залежить від того, як брехня вписується в існуючі упередження людей. Алгоритми, розроблені такими компаніями, як Гугл чи Фейсбук, базуються на даних про ваші попередні пошукові запити та кліки, тому з кожним новим пошуком та кліком ви знаходите підтвердження саме ваших власних упереджень.

Соціальні ЗМІ, які зараз стали головним джерелом інформації для більшості американців, заводять нас у "кімнати відлунь", заповнені людьми з подібним образом мислення, і згодовують нам тільки ті речі, від яких ми почуваємося краще, - і байдуже, правдиві ці речі, чи ні.

Технологія може мати й більш делікатний вплив на наші стосунки з правдою. Нові медія, з їхніми міріадами екранів та потокових трансляцій роблять реальність настільки фрагментованою, що її стає неможливо осягнути. І це штовхає нас, або дозволяє нам утікати від неї до віртуальної реальності та фантазій.

Фрагментація у поєднанні з дезорієнтацією, спричиненою глобалізацією, залишає людей з почуттям сильного прагнення до більш захищеного минулого, що породжує ностальгією.

"Двадцять перше століття характеризується не пошуком новизни", - писала покійна російсько-американська філософ Світлана Бойм, а поширенням ностальгії... ностальгійні націоналісти і ностальгійні космополіти, ностальгійні любителі природи і ностальгійні "любителі міст" обмінюються піксельними пострілами у блогосфері."

Ось чому армія путінських інтернетних тролів згодовує публіці мрії про відновлену Російську імперію та Радянський Союз; Трамп пише в Твіттері "США знову здобудуть велич", прихильники Брекситу прагнуть втраченої Англії у Фейсбуку; а вірусні снаф-фільми ІДІЛу проставляють міфічний Халіфат.

"Відновлювальна ностальгія, стверджує Бойм, прагне відбудувати втрачену батьківщину з "параноїдальною цілеспрямованістю", уявляє себе як "правду і традиції", є зацикленою на символах величі та "відкидає критичне мислення на користь емоційних зв'язків... У крайніх випадках вона може породжувати фантомну батьківщину, заради якої ці люди готові вмирати чи вбивати. Неосмислена ностальгія може породжувати монстрів".

Ця втеча в техно-фантазії переплетена з економічною та суспільною невпевненістю. Якщо всі факти стверджують, що в тебе нема економічного майбутнього, то навіщо прислухатися до цих фактів? Якщо ти живеш у світі, де невелика подія в Китаї призводить до смертей у Ліоні, де уряд, схоже, не має контролю над тим, що відбувається, тоді віра у старі носії авторитету - політиків, науковців, медіа, - руйнується.

І це призводить до того, що лідер Брекситу Майкл Гоув заявляє, що народ Британії "втомився від експертів", Трамп кричить про "криві ефіри" у ЗМІ, а сайти "альтернативних новин" процвітають. Парадоксально, але люди, які не довіряють "традиційним" медіа, є більш схильними споживати дезінформацію, як це показало дослідження Північно-східного університету.

"Дивно, але споживачі альтернативних новин, користувачі, які бажають уникнути "масової маніпуляції" у мейнстримних медіа, активніше реагують на вкидання фальшивих заяв."

Те, що починається як здоровий скептицизм, закінчується пошуком диких конспірологічних теорій. Контрольоване Путіном телебачення знаходить американську змову буквально за всім, Трамп спекулює, що події 11 вересня були організовані зсередини, а частина кампанії Брекситу бачила Британію жертвою нападу німецько-франко-європейських змовників.

"Не існує такої речі, як об'єктивна журналістика", - стверджують керівники путінських пропагандистських мереж Дмитро Кисельов та Маргарита Симоньян у відповідь на прохання пояснити редакційні принципи, які дозволяють представляти конспірологічні теорії рівноцінними дослідженням, що базуються на фактах.

Міжнародний телеканал Кремля, RT, заявляє, що подає "альтернативну" точку зору, хоча на практиці це означає, що точку зору редактора маргінального правого журналу роблять такою ж гідною довіри, як точку зору університетського науковця, і тим самим брехня стає такою ж вартою ретрансляції, як і доконаний факт.

Дональд Трамп грає в ту ж саму гру, коли ретранслює дикі чутки ніби як раціональні, альтернативні точки зору, озвучуючи історії про те, що Обама мусульманин, або що конкурент Тед Круз таємно має канадський паспорт. І все це із преамбулою: "Багато людей кажуть, що..."

Таке прирівнювання правди до фальшивок отримує інформаційне підґрунтя та підтримку зі сторони всюдисущого пізнього постмодернізму та релятивізму, що просочився за останні тридцять років від наукових кіл у ЗМІ а потім всюди, де тільки можна.

Ця школа думки витлумачила тезу Ніцше "не існує фактів, а лише інтерпретації" у такому сенсі, що будь-яка версія подій є просто іншим викладом, і де брехню можна виправдати як "альтернативну точку зору" або "особисту думку", бо "все відносне" і "кожен має свою власну правду" (і в Інтернеті це дійсно так).

Мауриціо Ферраріс, один із засновників руху нового реалізму і один з найбільш переконливих критиків постмодернізму, стверджує, що ми є свідками завершального етапу двох інтелектуальних століть. Базова мета Просвітництва полягала в тому, щоб зробити можливим аналіз світу, передавши право визначати реальність від божественної сили до індивідуального розуму.

Декартове "Я мислю, тобто, я існую" перемістило точку зосередження знань до людської свідомості. Але якщо єдиною річчю, яку ви можете пізнати, є ваш мозок, то, як це сформулював Шопенгауер, "світ - це моє уявлення".

Наприкінці 20 століття постмодерністи пішли ще далі, заявивши, що "не існує нічого за межами тексту", і що наші думки про світ є похідними від нав'язаних нам владних моделей.

Це приводить до силогізму, який Ферраріс підсумовує так: "Вся реальність створена зі знань, знання породжені владою, відповідно, вся реальність створена владою. Тобто, реальність - це насправді конструкція влади, і це робить її водночас огидною (якщо під "владою" ми розуміємо Владу з великої літери, що домінує над нами) і придатною для трансформацій (якщо під "владою" ми розуміємо "нашу власну владу").

Постмодернізм початково позиціонував себе як рух за звільнення, шлях звільнити людей від деспотичних наративів, які їм нав'язувалися. Але, як вказує Ферраріс, "пришестя медійного популізму явило приклад прощання з реальністю, яке не звільняло взагалі нікого".

Якщо реальність нескінченно змінюється, тоді Берлусконі, який справив значний вплив на Путіна, може справедливо заявити: "Хіба ви не розумієте, що не існує нічого - ні ідеї, ні політика, ні продукту - аж поки він не з'явиться в телевізорі?"; тоді адміністрація Буша може виправдати війну, базуючись на неправильній інформації.

"Коли ми діємо, ми створюємо нашу власну реальність", - заявив "Нью-Йорк Таймсу" старший радник Буша, імовірно Карл Роув, у цитаті, яку наводить Ферраріс, - "і поки ви досліджуєте цю реальність - хай навіть із раціональних позицій - ми вже знову діємо, створюючи інші, нові реальності".

Ще більше погіршило ситуацію те, що постмодернізм, заявляючи, що все знання - це (тиранічна) влада, усуває підґрунтя, на якому можна було виступити проти цієї влади. Замість цього він постулює: "Оскільки раціональність та інтелект є формами домінування..., то слід шукати звільнення в чуттєвому та тілесному, які є революційними самі по собі".

Відкидання аргументів, заснованих на фактах, на користь емоцій, стає добром у собі. Ми можемо почути політичне відлуння цих ідей у думках Еррона Бенкса, засновника кампанії "Вихід з Євросоюзу": "Кампанія за те, щоб залишитися, апелювала до фактів, фактів, фактів, фактів. А це взагалі не працює. Вам треба емоційно з’єднатися з людьми. У цьому полягає успіх Трампа".

Ферраріс бачить корені цієї проблеми у відповіді філософів на злет науки у 18-му столітті. Коли наука перебрала на себе роль інтерпретації реальності, філософія стала більш антиреалістичною, аби зберегти простір, у якому вона все ще може мати значення.

Коли я намагаюся надати смисл тому світові, у якому я зростав і живу - світові, який у моєму випадку окреслений Росією, Євросоюзом, Великобританією та США - то мені не треба дуже заглиблюватися в минуле, щоб знайти часи, коли факти мали значення.

Я пам’ятаю, що факти здавалися надзвичайно важливими під час Холодної війни. І радянські комуністи, і західні демократичні капіталісти покладалися на факти, аби довести, що їхня ідеологія є правильною.

Комуністи підробляли факти - але зрештою вони програли, бо не могли більше гнути цю лінію. Коли їх ловили на брехні, вони реагували агресивно. Було важливо, щоб тебе вважали точним з фактами.

Чому факти були важливі для цих обох сторін? Обидва проекти намагалися, принаймні офіційно, довести ідею раціонального прогресу.

Ідеологія, історія та використання фактів ішли пліч-о-пліч. Більше того, як вказав мені медіа-підприємець та активіст Тоні Карзон Прайс, під час війни лідерство та влада важливі, бо вони забезпечують вашу безпеку. Ви дивитеся на лідерів, щоб вони дали вам факти - і вони покладають їх на вас.

А тоді настали 1990-ті. Більше не було прогресу, щоб до нього прагнути, не було що доводити. Факти стали відокремленими від політичних сюжетів.

У цьому було щастя: настав час гедонізму та екстазу, легковажність, за якої ми могли ігнорувати факти про стан наших банківських рахунків і набирати стільки боргів, скільки нам хотілося.

Без фактів та ідей новими володарями політики стали маніпулятори та політтехнологи. У Росії царистські та КГБшні традиції формування маріонеткових політичних рухів злилися із західними піар-трюками, породивши потьомкінську демократію, у якій Кремль маніпулював усіма наративами та всіма партіями, від крайніх лівих до крайніх правих.

Це почалося в 1996-му, коли фальшиві партії та фальшиві новини пішли в хід, аби врятувати президентство Єльцина, і розповсюдилося на всю Євразію, ставши зразком "віртуальної політики" (політтехнолог Трампа Пол Манафорт працював на користь Кремля у 2005 році, допомагаючи створенню бажаного Путіну президенства Януковича в Україні).

У Великій Британії це виразилося у гіпертрофованій кар’єрі Аластера Кемпбелла, прес-секретаря, який ніколи не брав участі у виборах, але вважався настільки впливовим, що політична преса того періоду представляла його як осердя влади в країні. У США це почалося з першою війною в Перській затоці, яку Бодрійяр описав як чистий винахід ЗМІ, і далі через показні маніпулювання Білла Клінтона до другої війни в Затоці та легендарної цитати Роува "ми створюємо реальність".

Але попри весь їхній цинізм, ці маніпулятори та політичні технологи у той час все ж намагалися створити ілюзію правди.

Їхні історії виглядали зв’язно, навіть якщо у них бракувало фактів. А коли реальність стала явною - й аудиторія усвідомила ілюзії московських подій, з’явилися розповіді про Ірак, і обвалився фондовий ринок - реакцією на це стало підвищення ставок, твердження, що факти взагалі не мають значення, і створення фетишу з байдужості до них.

Для правителів у цьому є багато переваг - і велика полегкість для виборців.

Путіну не треба видумувати більш переконливу історію, йому треба дати зрозуміти, що брешуть усі, підірвати моральну вищість своїх ворогів та переконати свій народ, що альтернативи йому не існує. "Коли Путін нахабно бреше, він хоче, щоб Захід вказав на цю брехню, - каже болгарський політолог Іван Крастев - щоб він міг показати на них і заявити: але ж ви теж брешете". А якщо всі брешуть, то все дозволено, - чи то в особистому житті, чи в окупації інших країн".

У цьому є радість, але радість темна. Всі ті безумства, які ви відчуваєте, можна випустити на волю - і це нормально.

Сутність Трампа - це виправдати задоволення від обливання брудом, радість чистих емоцій, часто злих емоцій, за якими нема жодного сенсу. І аудиторія, яка вже прожила десятиліття без фактів, може тепер потурати повній, анархічній свободі від логіки та глузду.

інозмі путін суспільство концепція медіа трамп світ