Що сталося з поляками? Чому в країні, яка підтримувала нас під час Майдану, почалася антиукраїнська істерія

Підкреслю ще раз: реванш із київської перспективи. Адже у Варшаві все частіше вказують, що "волинська резолюція" не спрямована проти Києва, навпаки: у ній висловлено солідарність з Україною, яка бореться з зовнішньою агресією.

Та й загалом, продовжує Варшава, резолюція не має жодної юридичної сили, тому Києву нема чого боятися.

"Реконструкція" Волинської трагедії, проведена владою прикордонного з Україною міста Радимно (Підкарпатське воєводство) у липні 2013-го. Ідилічне польське село з настанням сутінок оточують "підрозділ УПА й українські селяни". Вони підпалюють макети хат та імітують убивство людей, які намагаються врятуватися втечею. Влада Радимна проігнорувала звернення Об'єднання українців у Польщі з проханням скасувати проведення заходу на території, де упродовж 1944-1947 років відбувалися масові вбивства українців.

Мені все ж здається, що боятися варто.

Хоча б тому, що серед усієї маячні з трибуни Сейму вперше прозвучав сумнів у тому, що Україна воює з Росією.

Його висловив безпартійний і в принципі маргінальний депутат Януш Саноцький:

"Нам кажуть, що ми повинні піти на поступки, бо Україна воює з Росією. Україна не воює з Росією! Не во-ю-є! Можете це перевірити".

Депутат Саноцький говорить по складам. Скріншот: PROstir.pl

Так от, головна різниця Польщі-2013 від Польщі-2016 саме в тому, що колишні маргінали увійшли у велику політику.

Нижче про те, як це сталося.

Польща часів Майдану

Повернімося на мить у 2013 рік, коли триває Майдан. Із Польщі до центру Києва приїжджають не лише громадські активісти, але й державні мужі. Зокрема, Ярослав Качинський, лідер тоді опозиційної, а нині правлячої в Польщі правоконсервативної партії «Право і справедливість».

У самій Польщі на «майдани» і акції солідарністю з Україною численно приходять поляки, газети пишуть українською мовою «Ми з вами», а поляки роблять фото з цим текстом.

Фото: wyborcza.pl

Додаймо, це відбувається щойно після парламентської дискусії літа 2013-го: тоді, в 70-ту річницю Волинської трагедії, польський Сейм назвав подію «етнічними чистками з ознаками геноциду».

Розмови були не менш емоційними від цьогорічних, у Варшаву приїхав навіть Вадим Колесниченко, закликаючи Сейм засудити «бандерівців» [і отримав за це нагороду - Ред.].

Водночас в польському медіапросторі під час Майдану вже звучали побоювання щодо «націоналістів» у Києві та їхніх червоно-чорних прапорів.

Наприкінці січня 2014-го видання "Rzeczpospolita" публікує резонансне інтерв’ю з представником «Правого сектора» Андрієм Тарасенком, який на питання польського журналіста про "геноцид на Волині" відповідає:

"Це маячна, бо я слідкував історію ОУН, і я знаю, що це просто неправда. Так, Бандера виступав за використання радикальних методів, але з окупантом потрібно боротися всіма методами".

Так само Тарасенко заявив, що слід повернути Перемишль та кілька польських повітів до складу України.

Циганські діти, вбиті божевільною матір'ю в центральній Польщі у грудні 1923 року. У "кресових" середовищах це фото досі підписують "Польські діти, знищені загоном УПА в околиці села Козова [Тернопільщина] восени 1943 року". В Перемишлі воно навіть лягло в основу пам'ятника жертвам

Дарма, що пізніше з’явилося спростування, чимало польських сайтів і таблоїдів передрукувало цей матеріал. Українським протестувальникам було причеплено ярлик «бандерівців» та «націоналістів».

Це важливий момент. Люди, які мешкають поза межами Польщі, нерідко вважають, що Варшава знову витягає питання Волинської трагедії.

Варшава питання польсько-української історії ніколи не ховала. Просто під час Майдану були інші пріоритети.

Середовища

Варто звернути увагу на поведінку кількох умовних польських середовищ під час Майдану. Вони стануть пізніше важливими.

Перше – це оточення згаданого Ярослава Качинського та «Права і справедливості». Воно потужне, проте тримається окремо від всіх інших політичних партій, має свої ЗМІ, у яких іде дискусія про Україну.

Вкотре виразно з’являється дилема: Україна як наш партнер у боротьбі з Росією чи Україна як держава, що мала неоднозначні історичні взаємини з Польщею?

Обидва аспекти для партії консерваторів важливі, проте звучить постулат: зараз треба, щоб Україна вистояла як держава, інакше нам ні з ким буде говорити про минуле.

У лютому 2014 р. один із радників партії з закордонних питань Пшемислав Журавський вель Ґраєвський говорить таке:

"Росія хоче зупинити відтік України на Захід. Це можна зробити тільки одним способом, а саме посваривши Україну з Польщею. Тому варто очікувати, що Росія вживе заходів, спрямованих на виклик серйозних проблем у польсько-українських відносинах. Вони насправді є історично чутливими і важкими".

Запам’ятайте це речення про провокацію, воно пізніше знадобиться.

Друге середовище – це консерватори, які не прийняли тезу «підтримаймо Україну і забудьмо тимчасово про минуле». Це переважно так звані «кресов’яни» (поляки, що ідентифікують себе з вихідцями з нинішньої Західної України).

Вони, особливо їхній головний речник, ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський, критикують польських політиків за переговори з «бандерівцями», тобто людьми на Майдані.

"Чи це дійсно шлях до Європейського Союзу лежить через знищення майна, кидання пляшок? – запитував ксьондз в інтерв’ю у січні 2014-го. – Українці борються з законною владою [Віктора Януковича]. Це ж параноя, мовляв, хочемо демократії, але руйнуємо ту, яку маємо".

Пам'ятник "жертвам Волинської різанини", встановлений біля школи (!) містечка Ґромнік (Малопольське воєводство) у червні 2013-го. Відкривали його ксьондз Ісакович-Залеський та воєводський чиновник з питань освіти. На ньому зображена карта українських земель, які в 1920-39 рр. входили до складу польської держави. Монумент утраченим землям?

Поки що, в часи Майдану, в Ісаковича-Залеського немає політичного середовища, проте він часто виступає в головних польських ЗМІ, коментуючи українські події як «друга сторона», яка має застереження до Майдану, а не ейфорично його підтримує.

І третє, врешті, середовище – воно поки що підпільне. Це люди, повністю пов’язані з Кремлем (на відміну від Ісаковича-Залеського, котрий, хоч і транслює ідеї російської пропаганди та веде переговори з проросійськими персонажами, усе ж фігура незалежна).

Під час Майдану – це розгублені і малопомітні середовища, їхні представники походять або з крайніх націоналістичних, або з посткомуністичних кіл.

Вперше відкрито зі своїми лозунгами вони з’являться щойно в серпні 2014 року – тоді два десятки людей протестують під посольством України у Варшаві з прапорами самозваних республік, вимагаючи закінчити АТО.

Окремо я хотів би згадати про таку фігуру, як рок-музикант Павел Кукіз.

На київському майдані і у варшавському клубі «Hybrydy» 19 січня розпочався телеміст під гаслом «Польща – за вільну Україну!». Концерт припинився через силове протистояння на вулиці Грушевського.

Кукіз мав заспівати пісню українською мовою «Доки живуть люди» (на відео), до цього він говорив про "духовну федерацію Польщі та України".

Мине кілька місяців – і після анексії Криму Павел Кукіз стане говорити про злих бандерівців, про те, що Україні краще залишитися у сфері впливу Росії, і про те, що Польща не повинна дати українцям жодного патрона.

Бо Павел Кукіз почне готуватися до виборів.

Вибори

Те, що 2015 року в польській політиці відбудуться глобальні зміни, було відомо давно.

У травні країна обирала президента, а в жовтні – парламент, очікувано, владу від правлячої тоді «Громадянської платформи» перейняла найбільша опозиційна партія «Право і справедливість».

Окрім цих двох гігантів, формувалися нові проекти – зокрема, партія згаданого вже Павeла Кукіза.

Вона намагалася обійти опонентів «праворуч», отже мусила використовувати більш радикальні лозунги, ніж «Право і справедливість». Партія здобула у парламентських виборах третє місце.

Загалом Павел Кукіз від початку 2010-их займається суспільно-політичними ініціативами, у 2014-му його обрали до сеймику — місцевого парламенту — Нижньосилезького воєводства.

Саме з цим регіоном і пов’язується найімовірніше фінансування його кампанії: одним з головних жертводавців Кукіза був Роберт Рачинський, мер невеликого міста Любін. Місто невелике, але в ньому знаходиться одне з найбільших польських підприємств — "KGHM-Мідь".

Ілюстрація №77 з пропагандистської брошури "362 способи тортур польського населення українськими націоналістами", яка масово поширюється в тому числі і в інтернеті. I це ще найменш кривава картинка

У президентській кампанії 2015 року Кукіз, під лозунгом «зламати політичну систему, що існує», неочікувано здобув понад 20% голосів.

За кілька місяців він створив свою партію, до якої сходилися всі, кому не ліньки: у тому числі й деякі кандидати з найімовірніше російськими контактами.

І саме ця партія привела до парламенту відвертих польських націоналістів, а також депутатів, пов’язаних зі згадуваним середовищем «кресов’ян» і Т. Ісаковичем-Залевським.

-------

ВІД РЕДАКЦІЇ: кілька цитат депутатів від партії Kukiz'15 з дискусії в Сеймі 6 липня 2016 року:

"...А що ж там [у Перемишлі] робив оркестр української армії? Яким чином у нормальному польському місті марширує чужа армія? Не бійтеся українців, ви за два дні можете проголосувати за цей закон" (Марек Якубяк, Kukiz’15).

"...На сході Польщі маємо останнім часом величезну міграцію з України. Чи польський уряд думає над окремою освітньою програмою [про події на Волині] для тих громадян України, які мають дозвіл на тимчасове чи постійне перебування у Польщі?" (Ґабріеля Масловська, "Право і справедливість").

...[З осудом:] "Я не дивуюся Міхніку, Валенсі чи Кійовському, котрі опублікували лист примирення українцям" (Юзеф Бринкус, Kukiz’15).

"...Ми ставимося до України як до дитини зі спеціальними потребами, яка то носик забрудить, то щось там наробить" (Анджей Мацєєвський, Kukiz’15).

...Тоді загинули півмільйона [у 1995 році польські історики називали цифру 50 тисяч, в резолюції Сенату за 2013 рік ішлося про 100 тисяч - Ред.] поляків. Кажуть, що Україна потребує більше часу... Вона цього часу потребує для того, щоб виховати нове покоління бандерівців" (Ельжбета Боровська, Kukiz’15).

-------

Так колишня дискусія в ЗМІ стала парламентськими дебатами. Не між малими групами – а між двома великими політичними партіями Польщі, правлячим «Правом і справедливістю» та опозиційним рухом "Кукіз’15".

Саме останній багато в чому змусив правлячу партію піти більше "направо" – «Право і справедливість» не хоче віддавати голоси консервативного електорату.

Це видно було з "волинської" резолюції: депутати «Права і справедливості» говорили з трибуни грізно, проте документ сконструювали досить лагідно.

Третє, відверто прокремлівське середовище (пам’ятаєте, пікет з вимогою завершити АТО?), поки що гуртує в Польщі сили.

Його найбільша політична перемога – це 7% голосів на виборах до Європарламенту для партії Януша Корвіна-Мікке, відомого в Польщі шанувальника Путіна, котрий у грудні 2015-го відвідав Крим.

Однак європейські вибори – це досить специфічний сюжет, навряд чи відверті проросійські сили мають шанс на внутрішньопольській політичній сцені.

Прокремлівські шовіністи з Польщі нищать український монумент. Скріншот: PROstir.pl

Водночас згадайте тепер речення про російські провокації: саме представники "прокремлівського" середовища активно нищили українські пам’ятники у східній Польщі - особливо навесні і влітку 2015 року - i не просто нищили, а викладали відеозаписи знищення на "новоросійських" ресурсах.

Метою було викликати «війну пам’ятників» між Польщею та Україною.

Закляті друзі?

Україна в двох умовних іпостасях – як «подруга» або як «зла бандерівка» – це в польській політиці віддавна і це надовго. Просто зараз у Варшаві змінився політичний баланс, коли борці з «Україною-бандерівкою» стали значно помітніші.

Водночас не можна не наголосити, що і перший, і другий українські Майдани сформували потужне українофільське середовище в польській еліті. Причому пов’язане з різними політичними силами - від лівих до правих (ну хіба що не з проросійськими середовищами).

А тому відмовитися від стратегічного партнерства з Україною Польща не зможе. Однак це не значить, що загострень двосторонніх взаємин більше не виникатиме.

Українську тему польські партії використовували в передвиборчій кампанії і продовжують використовувати в дебатах.

Найімовірніша причина – соціологія. Поляки розчаровуються Україною. Це було в часи Ющенка, це є і тепер.

Коли на початку 90-х років минулого століття польський центр CBOS (Центр дослідження громадської думки) почав опрацьовувати регулярне дослідження ставлення поляків до різних народів, українці були серед тих, кому нечасто симпатизували (в межах 10%) і щодо кого відчували неприязнь (до 70% поляків).

У 2015 році після семирічної перерви Український інститут національної пам’яті та Польський інститут національної пам’яті відновили історичний діалог. На фото: президент ІНП Польщі Лукаш Камінський та голова УІНП Володимир В'ятрович

Помітна зміна сталася лише в 2004 році, коли після помаранчевої революції кількість негативного і позитивного ставлення до українців вирівнялася і склала приблизно по 30%.

Але вже наступного, 2005 року, симпатики втратили кілька відсотків, а число антипатиків підскочило до позначки майже 50%.

В часи революції гідності, у 2014 році, кількість тих, хто приязно ставиться до українців, вперше в Польщі перебільшила тих, хто ставиться до них з відразою (34% проти 33%).

Натомість тепер знову дослідження CBOS показує значне зниження доброзичливого ставлення до українців в польському суспільстві – 36% симпатиків у січні 2015-го проти 27% у березні цього року.

А "волинська дискусія" в Сеймі цю тенденцію лише поглибить.

кремль соціологія політика польща історія