Вихід з Іловайська: 12 бійців на одній машині. Як склалися їхні долі. УРИВОК з іще невиданої книги

Автор книги документальних новел "Іловайськ" Євген Положій завершив другу роботу, написану за спогадами учасників прориву крізь російський "зелений коридор смерті".

Новий роман має назву "5 секунд, 5 днів". Це художній твір, але в його основі - справжні історії реальних людей.

Під час роботи над "Іловайськом" автор зібрав свідчення більше 100 очевидців подій. У новій книзі він зосереджується на трьох, показуючи їхніми очима вихід з оточення групи українських бійців.

29 серпня 2014 року на броні роздовбаного МТЛБ - легкоброньованого тягача - перетнулися долі 12 бійців із різних частин.

Перетнулися - і розбіглися знову. В кожного своя.

Текст побудований на історіях із реального життя, розказаних Віталієм Бунчиковим, Ігорем Павловим (БТО «Кривбас»), Романом Зіненком («Дніпро 1»), Володимиром Мазуром та його товаришами із БТО «Херсон», сестрою загиблого під час прориву Влада Ковальова (медика БТО «Херсон») Алевтиною та її чоловіком Олегом Зайченком.

Видавництво "Нора-Друк" планує видати "5 секунд, 5 днів" до вересневого Книжкового форуму у Львові.

З люб'язної згоди автора та видавництва читачі ТЕКСТІВ отримали ексклюзивне право першими прочитати кілька уривків з майбутньої книги.

Євген Положій наголосив, що фактаж, описаний у наданих фрагментах тексту - на 100% документальний.

29 серпня

…Доїхали нарешті до якогось хутірця - хатки, хатки, хатки; гуркіт, кулі свистять, міни вже добряче б’ють поруч, а місцеві мешканці сидять на лавочках біля дворів - і не поворушаться, тільки головами крутять, спостерігаючи за боєм, наче вони – безсмертні, і кулі їх не беруть.

Ціле сімейство: дід, баба, батько, мати, діти свої та сусідські тут же біля лавочок – сидять, стоять, насіння лускають, дивляться, як мчать повз по вулиці автобуси і вантажівки, здіймаючи пилюку вище дахів.

Наче кіно у них у селі знімають, а не справжня війна.

Начебто тут – зачарований край, де ніхто не знає про неминучість смерті, проте кожен вірить у світле безтурботне майбутнє, що неодмінно наступить після цього бою.

Так починався Іловайськ. Вторгнення російських військ 24 серпня 2014 року. Карта від mil.gov.ua. КЛІКАБЕЛЬНО

Доїхали до краю хутірця, і тут такий щільний стрілецький вогонь почався з усіх боків – цок-цок-цок по металу кулі так і зацокали.

– Вийти з автобусів! Розсіятися! – це Експерт, виконуючий обов’язки комбата, скомандував.

Вискочили бігом, поховалися, хто куди, Мудрий за купу старих дровиняк заліг. Нічого не зрозуміло: куди бігти, куди їхати, ясно тільки одне – колона потрапила в оточення, і в живих залишиться мало.

– Всі в автобуси! – через хвилину звучить нова команда.

– Біжіть, - кричить Мудрий. - Я прикрию!

Стріляє з півхвилини з автомату в різні боки, потім піднімається і також біжить до автобусу, що їде дуже повільно, і Мудрий бачить, як його товариші майже дістаються до відчинених дверей, але зсередини автобусу хтось кричить:

– Газу, газу, швидше! - і водій раптом різко газує, і автобус стрімголов із ревом пораненого звіра, шкутильгаючи на праве заднє колесо і вистовбичивши хвіст-пилюку, тікає, залишаючи розгублених людей посеред вогняного шквалу.

Бойові дії 26 серпня 2014 року. Карта від mil.gov.ua. КЛІКАБЕЛЬНО

Але тут на дорозі, наче й дійсно - кіно, з’являються українська, з двома білими смугами на броні, беемпе, і танк. Прорвемося!

Мудрий, присівши на коліно, дає кілька черг у бік лісосмуги, озирається і розуміє, що залишився останнім.

Він біжить під дзижчання безпілотників і шелест куль, і бачить, як вдалечині розсипалися живими мішенями по неораному полю танки, бетери, беемпе, бачить, як горять вантажівки, бачить чорний обпалений «градом» чи «смерчем» автобус із білими, як молоко, як сіль, як перший сніг, двома скелетами, що стирчать із вікна, наче в дитячому атракціоні «кімната жахів».

Як уві сні, він бачить, що їхній батальйонний жовтий автобус губиться десь там, ліворуч, серед диму і гуркоту. «Таке відчуття, - ловить себе на думці Мудрий, - наче запізнився на останній потяг - аж мороз по шкірі, і земля урвищем висмикується з-під ніг…»

Важко дихаючи, Мудрий перейшов із бігу на швидкий крок, перекинув гранатомети з плеча на плече і роззирнувся.

Важка ворожа артилерія і міномети послідовно, квадрат за квадратом, обробляли місцевість: в полі горіло багато вантажівок, на них вибухав боєкомплект - на ходу з кузовів вистрибували живі люди, вилітали мертві та випадали важкопоранені; хто міг рухатися, намагався вискочити з-під обстрілу.

Українські підрозділи проривалися з оточення двома маршрутами. Герої нашої розповіді перебували у складі так званої "північної колони". В урочищі Червона Поляна, між селами Світле та Горбатенко, частина колони потрапила під удар російської артилерії. На полі залишилися горіти шість БМП, кілька вантажівок та автобус. Єдиний транспорт, який прорвався крізь шквал вогню - тягач МТЛБ із протитанкової батареї капітана Костянтина Коваля (51-ша бригада). КЛІКАБЕЛЬНО

Мудрий пошукав очима своїх. Він вирізнив батальйонних по кольору військової форми – попереду ліворуч маленькі чорні фігурки дерлися на пагорб, а неподалік, метрів за п’ятсот, із висоти, що віддзеркалювалася у невеличкому ставку, по них лупив кулемет.

Мудрий ще раз пошукав очима автобус – уже далеченько; жовта крапка стрімко зменшувалася на сірій стрічці дороги, тікаючи подалі від чужих і своїх.

«Сука, - подумав Мудрий, - ну ти і сука!» - і пообіцяв щось страшне. Потім. Колись. Коли виберуться. Коли повернуться. Якщо повернуться.

Праворуч погрозливо загуркотів і розвернув башту танк. Вгатив по кулемету. «Влучив! – радісно здивувався Мудрий. На місці заглухлої кулеметної точки закурила пилюка. – Влучив!» - і стрімко побіг вгору, за батальйоном.

Обернувся, щоб переконатися, що танк не примарився, промайнула думка, чи не стрибнути на броню: «Якщо наздожене по ходу - заскочу».

Згадав, як кілька днів тому він разом з іншими бійцями батальйону територіальної оборони «Херсон» чекали на техніку, щоб зайти до окупованого ворогом міста...

У цьому довгому вимотуючому очікуванні бійці ховалися від страшенної спеки під деревами на узбіччі і тихо проклинали неймовірний організаційний бардак командування, як раптом із передмістя виповз танк, більше схожий на оплавлений в ста вогнях шматок металу зі стирчачим дулом, ніж на бойову машину.

Він був спокійний і впевнений у власних силах і власній недоторканості, начебто кулям і осколкам заборонено влучати в лікарів.

Євангеліє, знайдене в урочищі Червона поляна. Нині – експонат Національного військово-історичного музею України. Фото Павла Нетьосова

Бійці повскакували і побігли назустріч, важко було навіть уявити, що там всередині цієї оплавленої консервної банки хтось залишився живим, але дивно: тільки один танкіст мав серйозне поранення – хлопцю люком пробило голову, і коли його діставали санітари, він голосно сміявся і знову рвався в бій.

У танк, як з’ясувалося, тричі влучали з ручного протитанкового гранатомету, але машина витримала, лише зламався накатник, тож стріляти доводилося з розгону, різким гальмуванням досилаючи снаряд у ствол, проте екіпаж вийшов із бою тільки після закінчення боєкомплекту.

«Аби зараз це був той танк і той екіпаж, - подумав Мудрий, - ми б точно звідси вискочили!»

...

Мінометну міну можна вирахувати з вельми високою вірогідністю.

Все залежить від того, звідки і куди вона летить, наскільки далеко чи близько впаде і скільки разів підряд уже вгатили в твоєму напрямку.

Ти можеш при цьому навіть залишитися живим, якщо маєш надійне укриття, час та можливість прислухатися до пострілів і тебе не накрило першим же вибухом.

Але коли навколо – чисте поле, пекельний гуркіт двигунів танків та іншої «броні», какофонія автоматних та кулеметних черг, десь за бугром відпрацьовують «гради» і важка артилерія, то шанси твої мізерні.

Тому Мудрий лише краєм вуха встиг зафіксувати підлий шиплячий звук і каменем впасти в суху траву, як земля поруч здригнулася і плюнула на нього чорними грудками, наскрізь пророслими товстим білим корінням жорсткої степової трави.

Одна така грудка, наче збитий птах, лежала наразі перед очима Мудрого, і, притискаючись всім тілом до землі, він подумав, що цей шматок донецької землі дуже схожий на малюнок із книжки, яку він якось читав донці - з «Маленького принца» Сент-Екзюпері - баобаби, які могли розірвати своїм корінням маленьку планету, яку вчасно не прибрали від паростків, на друзки.

«Свою країну, як і свою планету, потрібно прибирати вчасно, а от ми забарилися…».

Перевернувся на бік, перевіряючи свій стан – начебто нічого не боліло. Обережно намацав ліворуч під рукою окуляри – неушкоджені, дивно. Витрухнув із захисної маски траву і землю, виплювався.

Поворушив руками і ногами, стиснув кулаки і для впевненості ретельно огледів себе, бо інколи буває (розповідали на курсах медицини), що людина, втрачаючи кінцівки, не відчуває, що вже не ціла, гає час і помирає від втрати крові.

Але все ж таки щось відбувалося не так, як завжди - кудись зник і противний звук безпілотників, який переслідував із самого ранку, і всі інші звуки. Мудрий нічого не чув, ось що.

Він встав і потихеньку, як міг, знову побіг далі, нагору, не випускаючи з рук обидва гранатомети. Рух давався тепер значно важче, в голові шуміло, з носа капала кров, і Мудрого пару разів хитнуло, наче на гойдалці, і кинуло в бік і на траву.

Через кілька десятків метрів він побачив БМП, на броні якої сидів батальйонний лікар. Поруч із Доком, наче у врожайний рік на добрій яблуні, по всій беемпешці висіли бійці.

Колона українських БМП та іншої техніки, знищена 29 серпня 2014 року в урочищі Червона Поляна російськими гаубицями та установками залпового вогню "Ураган". Фото Павла Нетьосова

Док невимушено посміхнувся і привітно, наче знаходився не на бойовій машині під шаленим обстрілом, а їхав по рідному місту на кадилаку, помахав Мудрому рукою.

Мудрий із перших днів служби вважав, що з Доком батальйону конкретно пощастило.

За кілька днів оборони залізничного депо, тобто перших бойових зіткнень підрозділу з ворогом, коли артобстріли стали майже безперервними, і міцний бетонний дах не витримував ударів, і вниз рясно падали такі шматки бетону, що крізь дірки вдень бійці бачили блакитно-біле небо, а вночі – зірки і спалахи від «градів», його думка тільки ствердилася.

Док залишався одним із тих, хто не втрачав оптимізму і почуття гумору, в його куточку завжди можна було розраховувати якщо не на недопалок чи пару ковтків чаю, то на добре слово і кваліфіковану допомогу точно.

Коли бійцю із позивним Каток гранатою відірвало три пальці на лівій руці - вони теліпалися лише на шкірці і жилах - лікар батальйону «Миротворець» Сєва лише махнув рукою і запропонував негайно відрізати. Неоперабельно в таких умовах.

Але їхній Док облаштував операційну прямо в ремонтній ямі під паротягом.

- Це там у вас у Києві хірурги пальці відрізують, а у нас у Херсоні лікарі їх пришивають!

Влад зробив дренаж із пластикової пляшки, в пошуках стерильності завісив колеса паровозу простирадлами (що в кублах цементної пилюки, яка стелилась у депо повсюди, було цілковитою ілюзією) і під мінометну канонаду почав пришивати пальці туди, звідки вони зазвичай у людини росли.

Прямо як зараз, посеред бою верхи на БМП, привітно роблячи Мудрому ручкою.

- Пригнися! – закричав і замахав у відповідь Мудрий. – Заховайся за башту! Док! – таке дивне відчуття, коли кричиш щосили і сам не чуєш себе.

Слідом за БМП промчав пікап із маркуванням добровольчого батальйону «Донбас», у кузові - автоматичний гранатомет. Мудрий побачив, як на борти застрибують двоє бійців із його батальйону. Не розгледів, хто саме - праворуч раптом підсилився вогонь і довелося знову падати.

Шушушушушушушушу – зашушукали кулі над головою, збиваючи траву. Дивно, але цей звук він добре розчув, ні, швидше, відчув шкірою. Його шкіра вже навчилася чути, він ставав справжнім солдатом.

Скільки він так пролежав, навряд чи можна сказати достеменно. Можливо, хвилину, можливо, десять – Мудрий періодично непритомнів, і за цей час неодноразово здавалося, що він із кимось говорить, відповідає на запитання, сперечається.

Прийшов до тями він від того, що знову чує бій. Чує гарно, можливо, навіть краще, ніж до контузії. Так чітко, що кожен звук, здається, можна виокремити, ретельно загорнути в папір і скласти в наплічник.

«Треба перевірити, - пожартував сам собі, - може, вивчив якусь іноземну мову? Траплялися ж начебто подібні випадки після того, як падала людині цеглина на голову», - і раптом побачив, як чи не прямо на нього суне здоровезна залізна махина.

Втиснувся в землю – гранатомет вже не встигав перехопити, щоб вистрелити, але побачив на транспортері дві білі смуги і полегшено видихнув.

Дві реактивні установки залпового вогню "Ураган" збройних сил РФ, які вели вогонь по урочищу Червона Поляна і були знищені українським штурмовиком 29 серпня 2014 року. Один із героїв цієї розповіді, боєць батальйону "Херсон" Володимир Мазур, сидячи на броні МТЛБ, бачив захід нашого штурмовика на ціль. Можливо, його пілот урятував пасажирів тягача від смерті

Емтеелбешка (МТЛБ), або, як називають цю машину солдати - мотолаба чи мотолига - механічний транспортер легкоброньований, на повній швидкості тікала від ворожого вогню.

Зверху, на броні, сиділа та лежала купа народу. Мудрий скочив на ноги і одразу ж відчув, як кілька сильних рук, наче руки батька або янголів, підхопили його, підняли в повітря.

Напевно, вперше з глибокого дитинства його піднімали так високо і сильно на руках, і за мить він вже мостився поруч із іншими…

1 вересня, ранок/день

Зранку Бойченков прокинувся від потоку гарячого повітря, начебто хтось направив в обличчя фен для сушки волосся.

Здійнявся сильний вітер, який наче видував людину з полинових заростей, підштовхував покинути схованку.

Він механічно помацав рукою біля себе, підніс до рота пляшку, але звідти викотилося лише кілька крапель. Провів сухим язиком по губах. «Так, значить – так», - змирився з невідворотнім Бойченков, і, помалу перекотившись у посадку, почав повзти, допомагаючи собі ногами, що потроху оживали.

В який бік рухатися, він точно не знав, тому вирішив для початку проповзти до МТЛБ. Можливо, там залишилися вода, можливо, знайдеться ще щось потрібне.

Щойно він подолав перші метрів п’ятдесят, почув, як на полі знову заторохтів БТР, і подякував Богові за вчасний вітер у спину.

Зверху на мотолабі лежало тіло без голови. Він зрозумів, що це той самий боєць, якого вбило під час втечі і вже мертвим він упав на людину, котра перев’язувала Бойченкова.

Українська МТЛБ, виявлена пошуковцями неподалік від с. Петровське. Фото Павла Нетьосова. Дослідник Ярослав Тинченко припускає, що це саме та МТЛБ 51-ої бригади, яка вивезла 12 українських бійців зі шквалу вогню в урочищі Червона Поляна

Вхопившись за тонку броню, Бойченков спробував підтягнутися, підвестися, але, як тільки він став на ноги, страшенно закрутилася голова і він став блювати всім, що ще залишалося у нього в шлунку після раннього сніданку 29-го числа на блокпосту.

Лише три дні тому – подумати дивно – він був живий і здоровий, сповнений сил і надій, а тепер от стояв на колінах біля нікчемної емтеелбешки і нестримно блював, відчуваючи слабкість у кожній клітинці свого нещодавно сильного тіла.

Відблювавшись, Бойченков втомлено ліг на бік. Дуже хотілося пити, ще дужче – чимось прополоскати в роті і носі, промити всю цю гидоту. Через рану він і так важко дихав, а тут ще така неприємність, забилися всі дірки, немає, куди протиснутися повітрю.

Полежавши, Бойченков спробував встати ще раз. Проте, не встиг він підняти голову вище колін, як голова закрутилась, руки вхопили повітря, і його знову скрутило, та так, що через горлянку поліз жовтуватий шлунковий сік.

Він знову ліг і лежав, роздивляючись вбитого бійця, не в силах поворушити голову і відвести погляд від трохи спотвореного вже собаками і куріпками тіла.

«Шкода, не знаю, братику, як тебе звати. Але треба якось тобі допомогти».

Трохи оговтавшись, підповз до мотолаби, зачепив рукою тіло і потихенько зіштовхнув на землю. Відтягнув за одяг недалеко, метри на два, руками вирив невеличку яму, вмостив туди небіжчика, пригріб землею і дерном.

Насипав невеличкий пагорб землі, щоб було видно, що тут могилка, закидав ще гілками, яких зміг наламати, щоб не дістали собаки і пацюки, а з двох гілочок скрутив хреста і встромив зверху.

ТАКОЖ: Загиблі під час прориву з Іловайська. Останні кадри. ВІДЕО

У покійника з розгрузки Бойченков позичив дві гранати, а вже оминаючи мотолигу, знайшов пістолет Стєчкіна в робочому стані і при набоях.

Всередину машини він так і не потрапив, не зміг піднятися на броню. Його розчарування не мало меж, проте, з іншого боку, міг витратити купу сил на те, щоб залізти всередину – і нічого там не знайти.

Пити після стількох рухів хотілося неймовірно. Коли Бойченков просто лежав, то організм обходився обмеженою кількістю рідини, зате коли почав рухатися, пити хотілося постійно і багато. Де взяти води?

Нав’язлива думка, що не відпускала ні на мить, зрештою закрутила таку лавину різноманітних сценаріїв, що Бойченков не на жарт захопився, прикладаючи свою фантазії до реальності.

Зрештою, намацав більш-менш прохідний варіант: тут, напевне, живуть ментально в побутовому сенсі точно такі ж люди, як і в південній Україні.

Село розташовано неподалік, можливо, кілометр, можливо, три, але дорога йде повз посадку, і навряд чи з села налагоджений регулярний вивіз сміття.

Значить, що? Значить, сміття вони викидають в посадку. І не кудись там далеко, а десь скраю, бо люди скрізь такі ж само ліниві… Бойченков здивувався, до яких дивних, майже ментально-геополітичних висновків його змусила дійти спрага і безвихідь.

Громадяни РФ - військовослужбовці 6-ї окремої танкової бригади (Нижньогородська область) в селі Червоносільське під Іловайськом. Кілька таких танкістів батальйон "Донбас" захопив під час прориву, водночас знищивши три Т-72 зі складу 6-ї отбр

Зібравшись силами, в останній раз глянув на могилу невідомого бійця: «Прощавай, братику», - і пошкодував, що забув подивитися в кишенях документи, можливо, повідомив би комусь із близьких.

«Про що я думаю! – обірвав себе. – Кому повідомляти, коли сам невідомо де і невідомо як?!» Хрестик із двох гілочок стирчав примітно, і Бойченков сподівався, що ті, хто прийдуть забирати МТЛБ, помітять могилку, зглянуться і заберуть солдата.

Він обережно поповз у той бік, де, як сподівався, посадка мусила закінчитися досить скоро. І як же здивувався і зрадів, коли метрів через двісті наткнувся на смітник!

Аж розсміявся мимоволі. Ну, яка громадянська війна, коли ми навіть сміття однаково в посадках нелегально викидаємо!

Він ретельно обшукав смітник у пошуках чогось питного або їстівного, але, як на зло, нічого не знайшов, самі геть порожні пляшки.

Бойченков так засмутився, що готовий був кинути в смітник гранату. Треба ж, все так вдало складалося, а тут – порожньо. Що робити далі?

Сил він майже не мав, так хотілося пити, що ладен був припасти до смердючого болота.

ТАКОЖ: Ординська тактика на озброєнні армії РФ - фальшивий "зелений коридор". АНАЛІЗ

Аж тут Бойченков почув уже знайоме гуркотіння беемдешки – двигун загудів у посадці навпроти, зовсім неподалік.

За мить з іншого кінця посадки обізвався ще один двигун, потім ще один. «Невже мене побачили?» – пити одразу перехотілося.

І дійсно, за пару хвилин в його бік через поле вже їхали БМД [бойова машина десанту], МТЛБ і, здається, зушка [швидкострільна зенітна установка ЗУ-23-2], точно він одразу не розгледів. Заважали два великих дерева чи кущі з уже пожовклим на пекучому сонці багряно-коричневим листям, що росли просто навпроти смітника метрів за десять від дороги.

Не встигла техніка наблизитися до дороги, а Бойченков – попрощатися з життям, як раптом дерево почало розкриватися, наче квітка. У Бойченкова ледь щелепа не відпала, настільки він був вражений видовищем.

Верхівка відкрилася – йому вдалося розгледіти, що в основі маскування була металева сітка – і звідти спритно вискочило шестеро солдатів. Двох він упізнав, ті самі Діма і Вова, що обговорювали іпотеку в Омську і дострілювали полонених.

Вони швиденько розтягнули маскувальну сітку і накрили з одного боку «шилку» – зенітну самоходну установку, а з другого – зушку і тягач. «Давай, давай, швидше, – підганяли вони один одного, борт у нас буде вже за півгодини!».

За офіційними даними Військової прокуратури України, втрати особового складу під Іловайськом становлять 366 загиблих військовослужбовців та міліціонерів, 429 — поранених, 128 — потрапили в полон, 158 осіб вважаються зниклими безвісти. Карта від mil.gov.ua. КЛІКАБЕЛЬНО

Він глянув на екран телефону і запам’ятав час, мобільник не працював за прямим призначенням, то хоча б слугував годинником. Але тут Бойченков тихо здивувався – зліва вгорі рисочки вказували, що телефон знаходиться в зоні досяжності.

Негайно ж на екрані замерехтіли пропущені дзвінки і повідомлення, переважно від дружини. «Це ж їй зараз есемеска прийде, що я знову на зв’язку», – подумав він, але події навколо системи ППО, замаскованій під кущ, не давали можливості надовго зануритись в думки про дружину.

«Цікаво, на чий вони борт чекають? Раз «шилка» тут, отже, напевно, на наш. Хтось їм повідомив з нашого аеродрому, що літак піднявся і куди він летить, от вони і чекають. Так воно, значить, буває… Сидить у нас на аеродромі якийсь пацюк-зрадник і передає інформацію… Так і ІЛ-76 з десантниками збили…».

Бойченков швиденько перебирав у пам’яті, кому він може написати есемес і попередити, щоб борт сюди в жодному разі не летів. Відправив заступнику комбата Зіньковському, якого він завжди вважав нормальним мужиком, і Косенку, більше він нікого з начальства не знав.

Дружині вирішив не писати. А що писати, насправді? «Лежу без вуха в оточенні, блюю, встати не можу, скоро побачимось»? А якщо не вийду? Вважай, поховає двічі.

На есемес відповів тільки заступник комбату: «Де ти? Може, прорвемося туди?» – «Не знаю», – коротко відповів Бойченков. Тут же почала дзвонити дружина, але він відбивав дзвінки, і майже одразу зв'язок знову зник.

Південна колона "зеленого коридору". БМП (ліворуч) та вантажівка "Урал" зі складу 93-ої бригади, розстріляні російськими окупантами на виїзді з села Осикове. Фото пошуковця Павла Нетьосова, "Тиждень"

За півгодини чекання на борт, Бойченков багато що передумав. Він уявляв, як зараз на обрії з’явиться український літак, і як по ньому вистрелять, як літак задимиться і почне падати, як летітимуть на парашутах льотчики…

А хто в тому літаку летітиме ще? Раптом там – десантники, багато людей, і вони всі загинуть?

А якщо це – цивільний борт, як малайзійський «Боїнг», що сєпари зафігачили з «Бука», і тепер верещать на весь світ, що то зробили українці?

Якщо знову хочуть розіграти такий сценарій, офіційно ж тут немає ніяких російських військових, а сепаратисти не мають «шилок»…

Бойченков стиснув кулаки від безсилля і застогнав. На щастя, ніхто не звернув уваги на цей звук, росіяни займалися технікою і дивилися в небо, чекаючи на літак.

Минуло півгодини, однак борт не з’явився.

– Збираємося! Відбій тривозі, – пролунала команда. – Борта не буде.

Бойченков радісно видихнув повітря, намагаючись не свистіти: «Пощастило. Реально – так пощастило!» – він майже сміявся і почувався таким щасливим, начебто був причетний до події особисто. А хто його знає, може й був?

Росіяни почали так само вправно перетворювати бойовий майданчик на пожовклий кущ, техніка завелася і повернулася в посадку, і за кілька хвилин у полі начебто нікого не стояло і нічого не відбувалося.

Поки тривала метушня, Бойченков, обережно рачкуючи, виліз зі смітника і швиденько, наскільки міг, рушив уздовж посадки. Води у нього не залишилося ані краплі, тож він мав небагатий вибір: або померти від спраги, або потрапити в лапи до росіян, які без вагань його пристрелять.

Вирішив повзти, скільки вистачить сил, уперед. Напрямок він приблизно знав, спрага до води і життя впливала на свідомість краще за будь-який допінг: він підтягувався на руках, відштовхувався від землі ногами, і так долав метр за метром.

ТАКОЖ: З-під Іловайська на трофейному Т-72. Розповідь танкіста

Після посадки пересуватися стало легше: шлях лежав під ухил, по випаленій м’якій траві, і так Бойченков проповз метрів триста, доки уперся в комиші.

Неймовірно зрадів - подумав, що раз тут росте комиш, значить, мусить стояти або текти вода. Почав, наче скажений, колупати палкою землю, але та виявилася сухою, порожньою, в дірках. Води тут не було і близько.

Глянув, що там попереду. Поміж молодого зеленого комишу густо стирчали на висоті десяти-п’ятнадцяти сантиметрів, наче шпичаки, сухі поламані комишини, гострі, як спиці.

Дорога виявилася закритою, а так все добре починалося!

Бойченкова охопила злість – він, такий сильний, такий міцний чоловік, ніколи не пригинав голови ні перед ким, і тут, виявляється, що, насправді, він такий слабкий, що не може навіть здолати звичайні комиші!

Два танки Т-72 БА збройних сил Російської Федерації, знищених іншою частиною північної колони під час виходу з оточення неподалік с. Aлександрівка (карта на початку). Фото пошуковця Павла Нетьосова

Знесилений, перевернувся на спину і закрив очі. «Хай приходять, беруть мене і роблять, що хочуть. Не можу більше… Ні, в мене є пістолет, є гранати. Гранати кину, а з пістолета…».

Раптом ніс уловив знайомий запах. Що це? Принюхався. Пахло свинями, ні з чим іншим не сплутаєш цей специфічний запах. «Що вони тут роблять?».

До села занадто далеко, щоб тут випасати свиней, отже, швидше за все дикі. В комишах вони навряд чи живуть, напевне, просто ходять тут постійно. Значить, десь є кабаняча стежка. Треба її знайти, по ній повзти буде легше.

Він узяв у руку пучок комишів, зробив снопок, приліг на нього – снопок прим’яв шпичаки, і Бойченков перемістив своє тіло на декілька десятків сантиметрів далі. Так він повільно поповз на запах, що посилювався, поки не виповз на кабанячу стежку.

По ній повзти, навіть не повзти, а ковзати, відштовхуючись ногами, стало зовсім легко, і через деякий час він помітив, що комиш став меншати, і згодом дістався краю.

ТАКОЖ: Чотири історії з Іловайська. Розповіді рядових

Поклав голову на землю, трохи відпочив. Просто перед ним височіла суха деревина. «Треба спробувати встати, поки є, на що спертися. Раптом не виверне?».

Підліз до деревини, вхопився руками, встав навкарачки – голова почала потихеньку крутитися. «Ні-ні, треба вставати, треба вставати», – вмовляв себе і почав повільно підніматися.

Він подолав кілька позивів, та й не було чим уже блювати, навіть, напевне, і шлунковий сік закінчився.

Встав.

Хитаючись, вхопив себе пальцями за ліве око і відкрив його – віко смикнулося і стало на місце, і він майже повноцінно побачив світ.

Бойченков постояв іще з хвилину – хитавиця потихеньку вщухала, живіт мовчав, отже, подумав, організм поволі повертається до нормального стану, наводить різкість вестибулярний апарат…

Спробував зробити крок, упав, але відчув, що зможе йти. Спочатку поліз на чотирьох, подолав так метрів двадцять, а потім піднявся.

І рушив, невпевнено переставляючи ноги.

Текст подано в авторській редакції.

література іловайськ армія росія АТО очевидці донеччина війна