«Століття Якова» від 1+1. Добротна «love story» на фоні трагічних історичних подій

Сюжет непередбачуваний (звісно, для тих хто не читав роман). Персонажі живі, привабливі - і їм співчуваєш.

Тобто, маємо добрий телефільм українською мовою. Чи є він шедевром світового кінематографу на рівні Бергмана чи Фелліні? Ні. Чи добре він зроблений? Так.

У світовому кінематографі тематично найближчий до «Якова» фільм зняв китайський режисер Чжан Їмоу. У 1994 році його епічна картина «Жити» взяла три нагороди на Канському фестивалі. У ньому глядач також бачить все життя простої аполітичної людини, яка вижила в кривавому місиві воєн і комуністичного безумства.

Але «Яків» не претендує на світову славу. Це лише короткий телевізійний серіал. І у своїй ваговій категорії він виконаний добротно.

Чи могли б його зробити ще кращим? Безумовно, у досконалості немає меж, як і у бюджету. Спільними зусиллями, глядачі назбирали цілу колекцію недоліків. По-перше - горілка у корчмі якась мутна і без етикетки (що суперечить гуманним законам Другої Речі Посполитої). По-друге, у волинських селах співають лемківські пісні, і, як зауважив один глядач, "літні жінки в дівоцьких сорочках". І, нарешті, костюми - "з музею", а в когось там "погано приклеєна борода". Панове фільмороби! Ну профільтруйте вже, будь ласка, горілку, щільніше приклейте бороду і перевірте, які пісні співали на Волині! Люди вам за це спасибі скажуть.

Хтось навіть обурився, що корчмар - завжди у білій, чистій, випрасуваній сорочці. Гаразд, а що тоді сказати про легендарну французьку Анжеліку, яка завжди чистенька і з файною зачіскою (навіть після кількох днів у пустелі чи на кораблі) чи героїв блокбастеру «Троя», де герої вражають глядача не тільки подвигами, а й ретельно вимитим волоссям?

Історичні фільми завжди прикрашають дійсність: інакше романтичні середньовічні лицарі були б неймовірно брудні, а "нижчі класи" десь до середини 20 століття регулярно давили б воші. Герої фільмів про війну ніколи не схожі на реальних хлопців з передової - щоб переконатися, подивіться фільм про війну, а потім новини.

У будь-якому художньому творі апріорі багато умовностей: ковбой легко перемагає десяток негідників, спокусник закохує у себе жінок з першого погляду. Тож чому дивуватися, що Ростик приїжджає без охорони і довірливо йде з дідом до річки, а той вбиває негідника з першого пострілу? В Індіани Джонса і не таке траплялося!

Але ж оцініть, як добре колись робили зброю: пістолет пролежав у землі з 1934, а працює, як новенький.

Головне, щоб глядач більш-менш повірив в історію на екрані. І "Якову" це вдається: ми віримо, що село - це село, місто - це місто, а концтабір - це концтабір. Хоча будь-який спеціаліст з німецьких концтаборів легко знайшов би не менше, ніж 50 помилок.

Знавець завжди знайде неточності. Головне, щоб вони не занадто кидалися у вічі пересічному глядачеві.

Актори грають здебільшого переконливо. Ми віримо, що селяни - це селяни, панночка - це панночка, корчмар - це корчмар, польські офіцери - це польські офіцери, НКВДисти - це НКВДисти, а конячки - це конячки, а не жирафи.

Щоправда, на початку Олена трохи халтурить, і навіть з песиком говорить нещиро. Але потім прокидається Яків - і демонструє майстер-клас акторського перевтілення. Кажуть, що Ростик "не схожий на сутенера". На сутенера може й не схожий, а от на негідника - безумовно (а більшого нам і не треба).

Сильний бік фільму - багатомовність. Слабкий бік: за словами Винничука, німці говорять поганою німецькою, а поляки - поганою польською. Щодо німців згоден: таким не місце у лавах Вермахту! А от щодо сільського волинського поліціянта - не певен: він же щодня, з ранку до вечора, спілкується з україномовними; а від такого життя і сам, мабуть, заговорив польсько-українським суржиком.

Хіба було б природніше, якби він говорив літературною мовою, як той диктор на телебаченні? Ну й не знаю, чи закінчував Яків польську школу, але чому дивуватися, якщо український хлоп володіє мовою Міцкевича трошки гірше від Марії Склодовської-Кюрі?

От що мене здивувало, так це що він так добре розумів російську вже за першої зустрічі з "совітами". Просто поліглот!

Хтось закидає фільму "лубочний ура-патріотизм", але ми не помітили ані "лубка", ані "ура-патріотизму". А хтось, навпаки, говорить про відсутність патріотизму. Утім, головне заняття Якова - не патріотизм, а особисте життя.

Інколи його відволікають різними дрібницями - службою у польському війську чи сидінням у німецькому концтаборі - але він і там головно вирішує особисті проблеми: хто кого кохає, від кого яка дитина і як триматися з колишнім чоловіком своєї дружини.

Поза цими негараздами, він успішно ухиляється від участі в усіх національних та антинаціональних рухах (не йде ані до УПА, ані до гітлерівців, ані до "яструбків" - в останньому випадку це теж ризик).

У першій серії національно-патріотичні питання взагалі не з'являються: протагоністи люблять не Батьківщину, а Уляну. У другій серії патріотизм десь на двадцять п'ятому плані: когось там катують за вбивство польського судді, але відбувається це настільки далеко, що аж не з'являється на екрані.

Бачимо добре романтичне ретро, з коханням, ревнощами й особистими драмами. Тільки що танго не танцюють. Історичні події - лише декорації, на кшталт старовинних меблів чи романсів.

Довоєнна Польща показана майже ідеальною державою (приціл на польський ринок?). Ніякої національної чи релігійної дискримінації там нема геть. Польська влада представлена тихим сільським поліціянтом, який говорить мішаниною української і польської і мирить мешканців, що посварилися. Правда, є ще призов до польського війська, але й він не виглядає якимось "звірячим": виповнилося хлопцеві двадцять - просимо до уланів.

В уланах українець почувається комфортно, командири ставляться до нього майже по-батьківськи. Навіть коли Яків з пістолетом у руках кидається на офіцера, його не б'ють, не катують і не садять до в'язниці. З фільму абсолютно незрозуміло, з якої такої "радості" брат Тимка пішов вбивати польського суддю (адже польська влада виглядає досить позитивною).

Найстрашніші моменти 1934-1945 років подані пунктиром, або не показані взагалі. Виходить, ніби довоєнні атентати та репресії, терор з боку "совітів", німецька окупація, етнічна різанина – виглядають не так і страшно. Наприклад, щоб зупинити Волинську трагедію, достатньо гукнути: "Я шляхтянка!" - і тоді вояки Армії Крайової попросять пробачення і перестануть вбивати мирних жителів. Добре, якби й у житті усе було так просто!

А у німецьких концтаборах, виявляється, зовсім не страшно. У деяких фільмах від концтаборів стає моторошно: зблизька показано страх, зневіру, безнадію, відчайдушні спроби вижити морально і фізично. А в «Якові» - ну, загинув хтось з товаришів - з ким не буває? А ми сіли біля вогника, домовились про повстання - і вже хтось біжить, стріляє, щось там вибухає. Трупи є, а трагедії не відчувається.

НКВДисти також, виявляється, не страшні хлопці: подивилися з підозрою, а там і пожартували, відпустили ("Нарушаем, товарищ! Нехорошо!"). Вони взагалі докладно пояснюють усі свої рішення - і селянам, і заарештованим перед розстрілом.

Судячи з фільму, забрали вони лише одну людину, та й то свідомого підпільника. Щоправда, корчмар пошепки повідомляє, що "люди зникають", але Якова ця новина, схоже, не дуже й обходить – його і далі турбують лише дружина і коханка.

Зрештою, більшість людей на світ так і дивляться. Найбільш дивно, що Голокосту у фільмі теж нема: усі сільські євреї (а їх там лише двоє) просто зникли з кадру на пів-серії, щоб потім з'явитися вже після війни у тій самій кількості.

На наших "Кривавих землях" винищили стільки людей, що якби розповідати про це докладно і реалістично, то вийшов би аж ніяк не фільм для п’ятничного перегляду. Це не значить, що такі фільми не треба знімати.

Але творці «Яківа» не замахувалися на таку масштабну мету. Варто враховувати, що кіно робилося для української телеаудиторії, яку різні «95-ті квартали» і російські серіали опустили на заплінтусний рівень. І «Яків» цей рівень піднімає, адже виводить на телеекран складну українську історію 20-го століття, яку масова культура (маю на увазі дійсно масову - з аудиторією у декілька мільйонів) завжди ігнорувала. А щоб осмислити трагедії минулого століття, потрібно знімати ще сотні фільмів: від "мильних" серіалів - до картин з претензією на Канни.

Поляки зробили фільм "Катинь", де людські страждання показано докладно і досконало - і від якого ледь не трясе. А нашим авторам вдалося зняти сентиментальну мелодраму, яку можна дивитися увечері перед вихідними. За це їм подяка.

У близькому фокусі показано тільки повоєнну різанину, коли радянські провокатори вбивали людей від імені УПА. Ось про цю трагедію розповіли докладно, страшно і з натуралізмом. Тільки вона й торкнулася сім'ї головного героя. Усі інші воєнні, довоєнні і повоєнні жахи траплялися "десь по сусідству", на рівні сільських чуток.

Попри усю сімейність Якова, діти у фільмі - це щось на кшталт декорації. Головна їхня функція - бігати і сміятися десь на задньому плані і швидко вибігати з кімнати, коли попросять. Їх не треба лікувати чи виховувати, і вони завжди того самого зросту.

А головне - діти ніколи не відволікають дорослих від улюбленого заняття: з'ясовування, хто кого кохає, хто кому зрадив і що з цим всім робити. Яків став батьком задовго до публікації бестселера Артема Чапая "Тато у декреті", тому йому й на думку не спадало, що дітям треба приділяти увагу. У цьому «Яків» подібний до Хемінгуея.

Є ще одна цікавинка. Частина критиків каже, що село у фільмі якесь "несправжнє". Але деякі інші глядачі, котрі самі виросли у традиційних селах, навпаки у захваті від того, наскільки якісно передано сільські реалії і як це добре корелюється зі спогадами старших людей про "давні часи". А "лемківські пісні", "дівоцькі сорочки" і "мутну горілку" вважають другорядними деталями.

Натомість, зазначають, що реалістично показано типовий контингент сільської корчми з його духовним рівнем ("Та він топитися пішов, гагага!"). За спогадами старших людей, саме такі пияки і пішли по війні у "колгоспні активісти" та "яструбки" (що й показано у фільмі). Сам я не жив у селі довше двох тижнів, тому не знаю, реалістичне воно у "Столітті" чи ні. Як на мене - досить схоже на справжнє.

А для когось фільм зачепив дуже особисті речі. Наприклад - давні сімейні легенди про родичів, що загинули в УПА. За радянських часів ці історії переказували зі сльозами, але пошепки, щоб діти не дай Боже не здогадалися про ключові деталі.

У школах вихваляли радянську владу, а бабусі плакали за близькими людьми, які загинули десь "у партизанах" ("Чому загинули? - думали діти. - У яких партизанах?" - але питати не наважувались). І тепер у багатьох людей враження, що в них "вкрали" не тільки абстрактну історію України, а цілком конкретну історію їхніх власних сімей. І тут - непоганий фільм, який без пафосу і героїзму розповідає, "як воно було".

Тобто, для когось це "лубок про мутний самогон", для когось (зокрема й для мене) - гарна "love story", а для когось - натяк на давні сімейні трагедії.

От і спробуй тут знайти спільний знаменник. Це настільки ж марно, як і судити пісню "Росте черешня в мами на городі" - для когось це "пафос" чи "лубок", а хтось плаче, коли її чує, бо пригадує маму і дитинство. А для третіх - просто гарна пісня.

кінорецензія україна телебачення кіно історія