Знову Винничук, знову пригоди у Львові (+УРИВОК)

Новинка від Винничука, роман «Цензор снів», що традиційно побачив світ у видавництві «Фоліо», став однією з важливих подій цьогорічного львівського Форуму видавців.

Принаймні, до стенду, де письменник проводив автограф-сесію, вишикувалася справжнісінька черга. І це не дивно: читачі майже впевнені, що кожна книжка Винничука буде смачна і цікава. Їхні очікування навряд чи лишаться невиправданими.

Як і можна було очікувати, місце дії «Цензора снів» - переважно Львів. Час дії – перед, під час і після Другої світової війни. Що, звісно, відразу проведе для уважного читача паралелі з однією з найвідоміших попередніх книжок цього автора, з «Танго смерті».

Спільні мотиви справді є: і переходи між двадцятим століттям та сьогоденням, і нацистський Янівський концтабір, і нескінченні історії виживання у якнайбурхливіші моменти світової історії, і, само собою, особливий львівський колорит.

Але якщо «Танго смерті» було книжкою великою мірою сентиментальною, елегійно-задуманою, то «Цензор снів» зовсім інакший.

Нова книжка Винничука навдивовижу сповнена шибеницького гумору. Та й чи може гумор бути не шибеницьким під час світової війни? Письменник, здається, зовсім без страху іронізує навіть там, де йдеться про речі серйозні, страшні та болючі.

Юрій Винничук. Фото: tvoemisto.tv

Смішними в нього стають обставини переховування євреїв від нацистів, вуличні бої та в’язничні й табірні реалії. Так, заховані в лісі євреї збирають жолуді для нелегального відгодовування свиней на потреби ресторації, що її відвідують нацисти. Гестапівець легко перетворюється на радянського підпільника. А кухар творить грандіозну й абсурдну колекцію ґудзиків помітних людей, для чого непомітно зрізає їх із костюмів, не забуваючи ані в’язнів концтабору, ані мертвого радянського генерала під час «громадської панахиди». Часом гумор Винничука моторошний, але що ж – саме так працює катарсис.

Особливість «Цензора снів»: герої цієї книжки майже всі змушені стати трохи Швейками.

Власне, головних персонажів двоє. Один усе життя шукає особистої вигоди, не гребуючи нічим, але нерідко чинить і справді людяні речі. Другий свідомо прагне в скажених умовах життя остаточно не сваритися зі своїм сумлінням. Обом більш-менш вдається їхній шлях, але обидвоє залишаються суперечливими постатями. Така «нечорнобілість» є добрим приводом для роздумів.

Знайде читач у цій книжці й пародію на патетику вже повоєнних, а також і наших часів. Герой-колаборант і його приятель, який є справжнім німецьким нацистом, не просто порятувалися після приходу до Львова радянських військ, успішно вдавши з себе червоних агентів розвідки. Вони добряче облаштувалися в радянських реаліях і стали почесними ветеранами: гордовито карбували крок на парадах 9 травня, ходили й розповідали про «свої подвиги» учням шкіл.

А з настанням незалежності про себе заявив іще один їхній приятель, насправді такий самий шахрай. Він за часів війни був ледь перетнувся з УПА – і тепер, звісно, оголосив себе ветераном цієї армії. Відтак, троє старих авантюристів проводять «урочисте примирення ветеранів Червоної армії та УПА».

Юрій Винничук. Цензор снів. – Харків: Фоліо, 2016.

Подібних історій та історійок у романі «Цензор снів» повно. Крім чорного й чорнуватого гумору, вони успішно забезпечують жвавість, яскравість і читабельність сюжету для досить широкої аудиторії.

А «екзотичні приправи» у вигляді старого львівського діалекту і типових побутових сценок, а також «краєзнавчих анекдотів» (аж до випадку з Фаїною Ранєвською та магазином «Меблі», на якому не світиться перша літера вивіски) лише додадуть привабливості.

Нинішня книжка явно належить до найбільш «відкритих» і «прозорих» текстів Юрія Винничука.

Наприкінці частина героїв роману опиняється чи то в санаторії, чи в будинку для старих. І там вони ведуть філософські розмови та займаються всілякими трохи дивними справами – збирають гербарії, записують усі довколишні звуки тощо.

На мій смак, цю більш «поетичну» і багатозначну частину книжки можна було зробити розлогішою та вагомішою: вона б урівноважувала простоту й доступність основного сюжету, власне, пригод у двадцятому столітті. А втім, і без цього книжка вийшла ефектною, вона поза сумнівами сподобається і запам’ятається багатьом читачам із досить різними смаками.

Книга - Юрій Винничук. Цензор снів. – Харків: Фоліо, 2016.

УРИВОК З РОМАНУ, яким автор поділився в соціальних мережах влітку цього року:

“Цензор – так ми його називали, а він задоволено кивав своєю сивою головою, і я певен, що звучало це як «Цезар». Хоча останні роки свого життя він уже цензором не був, ніхто вже його не страхався, і коли він нарешті пішов на пенсію та перетворився на такого собі добродушного дідка, який полюбляє посидіти за пивом у кнайпі, то навіть ті, чия доля інколи залежала від одного його поруху руки з олівцем, не упізнавали його. А проте душа цензора не дрімала, він і далі запоєм читав книжки, купував їх цілими пачками, усе те, що почало видаватися за Незалежності, коли цензура зникла, а він продовжував читати і креслити своїм червоним олівцем, ба більше, він не просто викреслював рядки чи й цілі сторінки, а вписував нові, він мовби ставав співавтором цих книжок, які вийшли без цензури.

«Цензура – це мистецтво, – казав він, – це щось, може, навіть вище за мистецтво, бо мистецтво твориться натхненням, інколи й без здорового глузду, але цензура – це мистецтво розуму, високого розуму. Скільки разів доводилося ледь не дослівно переписувати той чи інший твір, який потім виходив під прізвищем іншої людини, без жодних навіть натяків, що і я там приклав свою руку, хоча я виразно бачу усі свої сліди, усі ті вістові стовпчики, забиті на окремих ділянках твору».

Цілими днями він тільки те й робив, що читав і щось черкав олівцем, а був при цьому такий зосереджений, що я навіть не важився його зачіпати. Врешті з нудьги я попрохав Цензора дати мені прочитати книжку з тих, які прочитав він. Цензор поглянув на мене уважно і сказав: «Я можу вам дати книжку, але мушу попередити, що я її усю почеркав. У мене така звичка – креслити текст, який я читаю. Якщо вам це не заважатиме, будь ласка». І він мені простягнув книжку одного сучасного автора. Розгорнувши її, я остовпів: вона й справді була геть уся покреслена, але цього було не досить, бо й усі поля були пописані дрібненьким, але чітким каліграфічним почерком. Ці саморуч вписані рядки мали замінити ті, що були викреслені, а коли не вміщалися на полях, новий мій знайомий робив окрему вкладку. І коли я став читати текст автора і порівнювати його з виправленнями Цензора, то побачив усю глибину його помислів, його розмах і велич.

– Я отримував справжню насолоду, проникаючи в тексти, – згадував він, – від мене залежала доля будь-якого письменника, бо я читав не тільки те, що бігло перед моїми очима рівненькими рядочками, а й те, що ховалося поміж рядків, я тримав у пам’ятні безліч імен, слів і виразів, які нізащо не повинні були просочитися в друкований твір, я стояв на варті слів. Авжеж, вартовий слів – так я мав би себе називати. Але не забував і про свою колекцію ґудзиків, тепер вона поповнювалася ґудзиками письменників, чутка про таку мою пристрасть небавом поширилася, і письменники самі відривали перед моїми очима ґудзики на своїх маринарках та сорочках, даруючи мені їх від щирого серця. З письменницями було по різному, одні дарували ґудзика від блюзки, інші від бюстгальтера, а ще інші дарували себе, благаючи не краяти надто жорстоко їхніх примітивних віршиків про мамині руки, батьківський поріг, рушники вишивані, калину, малину. Я читав усе це віршоване сміття і мене брала оскома. Кожна збірка віршів починалася з «паротяга», який волік за собою усю решту мотлоху. «Паротягами» називалися вірші про Леніна, партію, велику вітчизняну війну і т. д. «Я йду до Леніна», – писала одна сотня поетів, «ми йдемо до Леніна», – базґрала друга сотня поетів, «я з Леніном звіряю кожен крок», – шкрябала третя сотня поетів, «несу я Леніну свої думки», – квацяла четверта сотня поетів… Хотілося вити. Хотілося усіх цих поетів запакувати в концтабір, виморити голодом і поховати у братській могилі разом з їхніми поетичними збірками. Але я знав, що вони, як таргани, ніколи не переведуться.

Інколи я дозволяв собі пожартувати, наприклад, у кожній першій літері кожного третього абзацу зашифровував щось кумедне, наприклад «пішов до сраки» або «геть комуну». Цікаво, що ніхто досі нічого такого не помітив, навіть коли я зашифрував кілька таких фраз у романі Олеся Гончара «Собор», який між іншим так хвацько покраяв та подописував, що можу з певністю сказати – ми були співавторами. А що я витворяв із п’єсами Олександра Корнійчука! Я вписував нові ролі, розвертав інтригу так, що прісна й нудна п’єска перетворювалася на драму, хоч, звісно, не рівня Шекспіру, але принаймні з маленького пшику я робив пшик великий. Ну, бо що ви собі гадаєте – що я, читаючи гори, монблани і еверести української літератури, не навчився писати, як будь-який гівняний класик? Та я, може, ще й краще пишу. Якось я не стримався і переписав цілий роман одного відомого зараз нездари так, що від першоджерела залишилося, може, відсотків двадцять. Автор писав надто скупо, надто економно, я не відчував розмаху, а коли я не відчуваю розмаху, мене починає щось душити, бракує повітря, я тоді не витримую – розправляю крила і злітаю. Того разу розмах моїх крил перевершив усі сподівання, він затьмарив курячі крила автора. Якщо він писав «проїхало авто», я розгортав цілу картину: «проїхало червоне авто, за кермом сиділа білявка в темних окулярах і кумедно зціплювала вуста, мовби намагалася засилити нитку у тоненьке вушко голки, а не прошмигнути поміж авт, нікого не зачепивши». Ну, ви ж відчуваєте різницю? Опис відразу стає зримим і живим. Коли він писав «за вікном була весна», я вибухав емоціями: «за вікном скипали цвітом морелі, сонце протинало шиби і витанцьовувало на паркеті, манячи надвір, туди, де буяло життя усіма барвами і звуками». Автор, звичайно, був у розпачі, приходив скандалити, але я його заспокоїв тим, що завдяки мені він отримає значно більший гонорар за більший обсягом твір. Мені цікаво було використати його роман, як своєрідну канву, по якій можна вишити нову картину, значно барвистішу і глибшу. І коли потім критики у рецензіях наводили високі зразки його стилю, цитуючи власне мої дописки, я тішився так, мовби то хвалили мене.

Майже усі письменники, яким дозволено було видавати книжки, співпрацювали з КГБ, я все про них знав, читав їхні доноси, фактично вони стукали одні на одних, навіть не намагаючись викрутитися від цього юдиного обов’язку, адже їм не загрожував ані розстріл, ані заслання, як то було до війни. Тільки й усього, що довелося б писати в шухляду. Але ні, вони якраз цього панічно боялися – випасти, як вони казали, «з контексту». Вони нагадували мені плазунів, я їх прозирав наскрізь, бачив увесь виворіт їхніх душ, всю їхню гниль”.

література книги книжка винничук рецензія львівщина