Бандерівські спогади. Провідник ОУН на конспіративних квартирах і в побуті
Сьогодні, 15 жовтня, виповнюється 50 років з дня вбивства Степана Бандери. Нині лишилося не так багато людей, що пам’ятають Бандеру як живу людину, спілкувалися з ним. Один із них – мешканець Лондона Василь Олеськів. Пан Олеськів – людина з багатющою біографією, яка заслуговує на цілком окрему розповідь. Публікуємо його спогади про керівника українських націоналістів.
Розмовляв: Олекса СЕМЕНЧЕНКО, Лондон
Олеськів - куратор лондонського Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. В музеї зібрано багато особистих речей, документів і світлин провідника ОУН, які було перевезено з Мюнхена по його вбивстві. Нині значна частина цих експонатів поїхала в Україну, де в Національному музеї історії у день смерті Бандери вперше відкрилася велика виставка на його честь.
Пан Олеськів теж прибув на це відкриття. А невдовзі перед від’їздом погодився зустрітися зі мною, аби поділитися спогадами про Степана Бандеру, якого добре знав, і з яким приятелював. Слова Олеськіва часто занадто пафосні, але ми такими їх і залишаємо: так говорили і мислили люди тієї епохи.
Встановити контакт з Првідником
«Бандера був незаперечним авторитетом для нас, молодих українців, учасників націоналістичного підпілля в Україні які опинилися у Британії ще під час війни (я сюди прибув у січні 1945 року), – каже пан Олеськів. – Але його доля була нам невідома, адже Бандера перебував під час війни у німецьких в’язницях.
І от 1945 року колишній депутат польського Сейму Микита Бура, що був першим Головою Союзу Українців у Великій Британії, повідомив, що Бандера – живий і перебуває на волі. Це була величезна радість для нас. Через капітана канадійської армії Святослава Фроляка за допомогою вояків-українців у його армії на терені Німеччини з Бандерою вдалося встановити контакт».
Не всі українці, що перебували у той час у Британії, вірили, що в Україні й надалі тривала збройна боротьба проти Радянського Союзу. Але ми налагодили отримання інформації і почали видавати у Лондоні тижневик «Український Клич» (1946-47), а від 1948 року – місячник «Визвольний Шлях». Потім створили Українську інформаційну службу.
Василь Олеськів згадує, як познайомився із провідником ОУН: «1951 року мене відправили до Мюнхена, аби зустрітися й поговорити зі Степаном Бандерою. Зустріч відбулася просто неба недалеко від Дахауер штрассе, де містилися різні українські організації, в районі головного вокзалу.
Бандера був нижчий за мене на зріст, але у ньому відчувалася якась могутність. Ми не сиділи, а просто йшли пліч-о-пліч вулицями. Обговорювали становище в Україні. Моїм завданням було дізнатися від нього якнайбільше про боротьбу, яка тривала в Україні.
Він говорив упорядковано, простими і відшліфованими реченнями, так, ніби читав, а не просто говорив. У нього була дуже гарна й виразна українська мова. Дуже добра риса людини, яка вміє так висловлюватися, що слухач сприймає все дуже легко. Він говорив без емоцій. Дуже спокійно, логічно й оптимістично.
Він вірив, що скорше чи пізніше Україна, якщо стоятиме постійно на шляху боротьби за незалежність, здобуде її – переможе. Адже пам’ятаймо, що по закінченні війни почали розвалюватися інші імперії: і британська, і французька… Тож Бандера розумів, що раніше чи пізніше прийде час і на російську імперію».
Британське сприяння
Степан Бандера часто приїжджав до Лондона. Тут перебували десятки тисяч українців, що під час війни служили в Дивізії «Галичина», а також були вивезені німцями на роботи в Німеччині, але відмовилися повертатися додому, де на них напевно чекав би Ґулаґ. Багато з них мали міцні націоналістичні переконання та були членами ОУН або вступили до цієї організації вже в Британії. Тож на Туманному Альбіоні ОУН мала найсильнішу базу.
«Бандера мешкав у мене в Лондоні кілька разів після того, як у 1954 році ми купили помешкання, – згадує пан Олеськів. – Він зупинявся завжди у мене, пприїздив щороку, а іноді й по два рази на рік. Під час останнього візиту перед смертю він тут був протягом двох тижнів. Тоді в оселі Сиденгерст у графстві Саррей відбулася конференція для активу ОУН Бандера був на ній одним із чільних промовців».
Крім участі у подібних конференціях Бандера мав у Британії й інші справи, каже Василь Олеськів: «Певні справи пов’язані з нашими міжнародними зв’язками міг говорити лише Бандера. Певний час британці сприяли зв’язкам Бандери із повстанцями в Україні».
Щоб приїхати з Німеччини до Великої Британії, Бандері була потрібна віза, але він її легко одержував на запрошення Української видавничої спілки.
Щоб дістатися Лондона з Мюнхена треба було їхати цілу добу потягом і поромом. Бандеру в цих поїздках завжди супроводжував хтось зі співробітників з Мюнхена.
А вже в Британії йому виділяли місцеву охорону.
Пан Олеськів розповідає про те, як провідник ОУН зупинявся в його лондонському помешканні: «Ми жили тоді вчотирьох: я з дружиною та її батьки (ми їх називали бабця й дідо).
Тож коли він був у нас, було видно, що він має приємність від розмов із бабцею про господарські справи. Він розпитував, як вона дає собі раду. Тоді ще не було пральних машин – щоденне життя було складне. Британія дуже постраждала від війни. Також про господарські справи він говорив і з моєю дружиною.
А ще тоді в Англії вже почало зорганізовуватися українське жіноцтво, то він розпитував і про це. Говорив він і з дідом. Дідо не був членом ОУН, але був освіченою і цікавою людиною. 1941 року він дивом урятувався від розстрілу в радянській тюрмі у Самборі за те, що зробив друкарський верстат для українського підпілля. За німців знову був заарештований і відсидів чотири місяці за допомогу підпіллю харчами. Тут знайомство, яке він мав у адміністрації, допомогло йому звільнитися. Після цього він вирішив більше не випробовувати долю й виїхав на Захід. Адже кордони тоді, під час війни, були абсолютно відкриті, і зі Сходу до Європи їхали тисячі людей.
Бандера говорив із дідом на ці теми, хотів знати, що дідо пережив за більшовиків і за німців. Адже сам Бандера під більшовиками ніколи не був. Коли він вийшов із польської в’язниці у Березі Картуській, то переїхав до Кракова і пробув там аж доки його не заарештували німці.
Бандера мав троє дітей і мусив допомагати дружині Ярославі у господарстві. В нас удома ми завжди всі їли разом, за одним столом. Він ніколи не мав жодних застережень чи прохань щодо їжі. Адже він пережив тюрми й табори, де харчування було дуже погане. Тож він був радий всьому, йому все смакувало».
Людський фактор
У розмовах з паном Олеськівим Степан Бандера часто згадував свою сім’ю: «Тоді всі троє дітей були ще маленькі. До речі, я з ними всіма познайомився пізніше. Старша, Наталка, була дуже подібна до нього – рішуча, організована. Андрійко був такий збиточник і трохи невпорядкований. Він пізніше став журналістом. Такий, що коли його не пускали кудись через двері, то він – влізав через вікно. А наймолодша, Леся, мабуть, найгірше пережила смерть батька. Вона – дуже сантиментальна. У Канаді вона вивчала філософію, глибоко думала про сенс буття. Її це дуже розхитало. Вона розхворілася. Вона єдина з дітей ще жива, але не дуже дає собі раду».
Я спитав пана Олеськіва, яким був Бандера у спілкуванні – серйозним увесь час чи міг пожартувати? Любили його чи боялися рядові члени ОУН?
«Ну, якщо, скажімо, була перерва у якомусь засіданні, він підходив до кожного, сміявся і жартував. Взагалі був дуже товариською людиною – згадує пан Василь. – Думаю, більшість із наших його любили й поважали, але й боялися. Він міг бути суворим і справедливим. Не терпів шахрайства».
- Чи боявся він, що його можуть убити?
«Він не боявся, але знав, що це може статися скорше чи пізніше. Було відчутно, що він навіть уважав, що охорона йому не потрібна, вона йому немов заважала. У день смерті він поїхав з офісу додому на обід, і до нього приставили одну жінку, щоб вона його супроводжувала. По дорозі він заїхав на базар купити харчі. Тоді відпустив ту жінку. Вона була недосвідченою і не вміла впертися. Тож вона його залишила. Він сам поїхав додому. Такий мав характер: уже досить мав охоронців, від яких і на крок не можна було відступити…».
Пан Олеськів одного разу відвідав й одну з конспіративних квартир у Німеччині, яку використовував провідник ОУН. Він згадує: «Була якась нарада, і він запросив до себе нас двох з Англії (другим був редактор нашого органу «Визвольний Шлях» Григорій Драбат), а також «Професора» Ленкавського, що по смерті Бандери став головою закордонних частин ОУН. Хотів нам показати, як він живе. Це було далеко від Мюнхена біля підніжжя Альп. Ми поїхали його «опелем», який, до речі, ми йому й купили, провівши збірку в Англії, ще навіть коли не знали його особисто.
Хата стояла на краю великого озера, не пам’ятаю його назви. Тоді була дуже спекотна погода. Ще не доїхали до хати, як Бандера запропонував зупинитися, аби скупатися. З нас, трьох гостей, були такі собі плавці: могли подужати кілька метрів та не більше.
Тож ми лишилися на березі, а Бандера швидко роздягся та як пішов! Плавав він, як риба. За метрів із триста звідти був острівець. Він доплив до нього і зник з наших очей за тим острівцем. Його потім довго не було, і ми дуже злякалися, не знали, що робити. Аж нарешті бачимо, пливе назад. Ми дуже на нього всі були сердиті.
І ось ми в хаті, яку він винаймав. Стояла вона на відлюдді, серед дерев, а більше нічого навколо не було. Ми зупинилися втрьох у одній кімнаті, а окремо у другій кімнаті – Бандера з родиною. Бандера спитав, чи ми вміємо стріляти. Звичайно, ми з Драбатом – військові люди. Він удома мав зброю і видав нам її, взяв і собі. Лише «Професор» був неозброєний. Перекусили перед сном».
Цікавлюся, яку їжу любив Бандера. «Якась скромна, звичайна їжа, – відповідає Василь Олеськів. – Те, що дружина купувала у німецькій крамниці. Вона й тоді нам приготувала за його допомогою. Він нас із нею залишив, і в кухні вони разом все зробили. Алкоголю він уживав дуже мало.
Загалом не пив. Лише як було якесь прийняття, то міг дозволити собі келих червоного вина. Я ніколи не бачив, щоб він пив горілку. В Німеччині п’ють пиво, я знаю. Можливо, він деколи міг випити пива, – воно навіть й алкоголем там не вважається».
Пан Олеськів каже, що йому часто згадуються його розмови з Бандерою сам на сам: «Одного разу він розказав, що коли сидів у німецькому концтаборі у 1942 році, дуже хотів передати підпільникам в Україні, аби вони видали і поширили на наших теренах спеціальний документ із засудженням ліквідації німцями євреїв.
Каже: «Ніяк не міг передати це назовні, бо тримали в одиночці». Він не міг підтримувати жодних контактів із зовнішнім світом, протягом усього ув’язнення не зустрічався ні з ким. Дуже шкодував із цього приводу. Не знаю, чи він ще комусь це казав, крім мене…»
