Водорозділ Угринів. Як живуть українці біля пункту пропуску із Польщею

Бідні і багаті

Угринів – невеличке село, яке знаходиться на самому краєчку Львівської області. Тут тихо-мирно проживає трохи менше п’ятиста людей. Але вдень на вулицях майже порожньо. Адже ось уже третій рік поспіль уклад життя угринівців кардинально змінився – тут працює міжнародний пункт пропуску для перетину кордону із Польщею.

За версією Держприкордонслужби, це найсучасніший автомобільний пункт пропуску на кордоні України та країн ЄС: тут є 14 автомобільних смуг, підведені інженерні мережі, водогін, каналізація, очисні споруди, електромережа та комунікації. Щодня він може пропускати близько чотирьох тисяч автівок та 12 тисяч пішоходів.

Навіть зі статусом найсучаснішого пропускного пункту, черга із автівок розтягується на кількасот метрів. У чергах мандрівники проводять багато годин

Але інфраструктура закінчується там, де й черга з автівок, і до села не дістає.

Різко контрастує із гладенькою дорогою до пропускного пункту розбита бруківка на в’їзді в Угринів. Щебінь, яким засипані тутешні дороги, селяни купили за власні кошти. Сільрада знаходиться в восьми кілометрах у селі Хоробріб. І проблемами Угринева там не дуже переймаються.

- В сільраді сказали – грошей на дорогу нема. Ну, здавали гроші на дорогу. Думали, що на асфальт. Еге ж… Щебйонку привезли! І зробили так, що по дорозі тепер навіть корова не може пройти – боляче їй по гострим камінцям ходити, - бідкаються місцеві.

Та це не дуже засмучує угринівців. Вони раді життю, бо можуть ходити на роботу в сусідню Польщу. У всіх місцевих жителів є документ, який дозволяє їм без візи тинятися сусідньою країною на відстані до тридцяти кілометрів від кордону. Українців вранці йдуть пішки через кордон на роботу або на навчання, щоб того ж вечора повернутися додому.

- Картка – дуже зручна річ. Українським прикордонникам закордонний паспорт показуємо, а полякам – картку. Бо якщо кожного разу будуть ставити візу в паспорт, то вже через місяць його міняти доведеться, - каже угринівець Іван Шушняк. - Бо ж на роботу треба кожен день ходити. Он тільки в полі можна і 100 злотих (615 грн, - ред.) за день заробити!

Така картка полегшує життя українцям, які живуть біля кордону. Вони з радістю купують дешевші польські товари та їздять на не розмитнених авто

У розпал робочого дня в Угриневі залишаються діти і пенсіонери. Бо чи не кожен другий працездатний житель Угринева щодня ходить на роботу закордон.

Поряд із хатами-розвалюхами стоять чепурні будиночки зі свіжим ремонтом. Це – майже стовідсоткова ознака того, що господарі заробляють на життя за кордоном. А є і такі обійстя, які уже поросли бур’яном та кущами малини. Їхні власники уже інтегрувалися в ЄС остаточно.

Підходжу до ошатної красивої хатинки, яка виглядає, мов картинка із журналу. Поруч - два сараї для свиней і курей, є й корова, яка мукає десь неподалік. Шукаю хазяїв, але марно. За старшого тут дев’ятирічний Дмитрик. У його підпорядкуванні – п’ятирічний брат Андрій.

- А де мама? - запитую у захеканих дітлахів, які з веселими криками вибігають з-за хати.

- В Польщі, на роботі. Прийде ввечері, - каже Дмитро, силоміць видираючи із рук молодшого братика величезний ніж.

- Гратися із ножем небезпечно, - обережно застерігаю я (а тим часом серце стискається: як можна залишати таких маленьких дітей вдома без нагляду?!).

- Добже, пані, - на польський манер відповідає хлопчик і забігає в хату.

Польські автомобільні номери – чим не декор?

Місцеві старожили кажуть, що до 1951-го року село було частиною Польщі.

Данило Шушняк і його син Іван

Данило Петрович народився у 1936-му році в карпатському селі Буковець Турківського повіту в Польщі. Але після закінчення Другої світової війни його разом із сім’єю силою виселили в Україну:

- Перші класи я закінчив у польській школі. А в 1946-му році все село вигнали на територію України. Пам’ятаю, як ми за дві години зібрали речі і кинули їх на віз. Переселили нас в село Зелений Яр – це біля Калуша, - згадує дідусь. - Але не встигли ми там прижитися, як через чотири роки нас в Угринів знову переселили. На цей раз часу на збори дали трохи більше – кілька днів.

Майже всі угринівці вільно володіють польською:

- Коли СРСР здихав, всі дивилися польське телебачення, бо воно цікавіше. І радіо польське слухали. Та й зараз також. Розуміємо 99% тієї мови, - каже 67-річна бабця Марічка.

Поляки купують у нас

Польська мова для угринівців дуже потрібна. Адже поляки частенько сюди навідуються на закупи.

Двоповерховий магазин «Макс» - мекка для поляків, які живуть біля кордону. Вони тут скуповуються регулярно: улюблені товари - дешевий український алкоголь та солодощі. Власники магазину підлаштовуються під попит: 90% асортименту – це горілка, коньяк, вино і кондитерка.

Виторгу «Максиму» позаздрить будь-який столичний міні-маркет

Назустріч на велосипеді їде жінка у пуховичку та рожевій шапочці. Це місцевий продавець Лариса. Вона – одна з небагатьох, хто на заробітки у Польщу не їздить/не ходить.

- Поляки торбами пиво беруть, бо коштує воно в два рази дешевше, ніж у них, - каже продавчиня. - А ще ж і солодощі полюбляють: переважно цукерки і халву.

Поки ми розмовляємо, до магазину заходять троє поляків із порожніми рюкзаками. Вони йдуть до алкогольного відділу, і вже через п’ять хвилин виходять задоволені, із повними пакунками.

- Оці до нас кілька разів на місяць приходять. У нас здебільшого постійні клієнти, - пояснює Лариса.

Українці купують у Польщі

Жителі Угринева та інших прикордонних сіл теж не пасуть задніх, і раз на два тижні люблять ходити на закупи до Польщі. Українці добре знають, які саме товари найвигідніше купувати в тамтешніх супермаркетах:

- Їхні продукти смачніші за наші. Хоча… Може, то я просто звик?, - посміхаючись, розповідає 29-річний Віталій, стоячи в автомобільній черзі. - Класно, коли є акції. Так я за 80 гривень 1,5 кг форелі купив; свинячу вирізку по 100 гривень за кіло беру. А для дітей – йогурти по 1,8 злотих і цукерки-вітамінки.

На недорогих польських товарах деякі українці вже навчилися робити бізнес. Вони скуповують великі партії продуктів і продають їх в українські магазини.

Хоча за українським законодавством без сплати податків із-за кордону можна ввезти товари вагою до 50 кілограмів, але хитрі українці придумали, як легально обійти цю норму. В міні-автобус сідають десятеро пасажирів, і в результаті у цьому транспорті можна перевезти уже не 50, а 550 кілограмів – по 50 кг на водія та ще по 50 на кожного із десятьох пасажирів.

При цьому сам «пасажир» (найчастіше – місцевий житель) за витрачений час отримує 50 гривень. А таких поїздок за день може бути кілька.

- Мене уже всі прикордонники знають. Посміхаються щоразу, коли бачать мене у черговому автомобілі, набитому продукцією, - каже 18-річний угринівець Сергій.

Міні-бізнес на цигарках

Крім гри в «продуктові гастролі», селяни знайшли ще один простий легальний спосіб заробляти сотню-дві гривень у день. Для цього потрібно лише купити в місцевому магазині пару пачок цигарок, і продати їх полякам по інший бік кордону.

- В Польщі пачка найдешевших цигарок коштує втричі дорожче, ніж в Україні. Три-чотири рази сходив закордон і назад – і сотка в кишені, - діляться секретами успіху угринівці.

По той бік кордону знаходиться польський супермаркет, біля якого продають цигарки українці. Поляки підходять до селян, які стоять на вулиці, тримаючи у руках пачку цигарок.

- Ми купуємо найдешевшу пачку за 16-17 гривень, а продаємо по 42 гривні, - каже перекупниця Даша, молода дівчина, яка два роки тому закінчила школу, але так і не пішла вчитися далі. - Звичайно, для поляків це – лафа. Бо такі самі у них по 72 гривні продаються.

- Палять поляки, як паровози. По дві пачки за день скурити для них – раз плюнути. Тому коли вони купують цигарки у нас, то економія виходить шалена, - додає чоловік Даші Денис.

Одним словом, сімейний бізнес процвітає.

Кладовище і контрабанда

Дорога до пропускного пункту пролягає поруч із Угринівським цвинтарем. Місцеві розповідають, що кладовище приваблює контрабандистів, які підкопують в могили та ховають у хащах блоки цигарок для вивезення за кордон.

Спостерігаю. Біля кладовища зупиняються два буса. Водії виходять із машин і йдуть в бік височенних бур’янів, якими поросли сторічні могили. Йдуть уже протоптаною у височенній траві стежкою, а через три хвилини повертаються із набитими чимось пакетами.

Цвинтар – ідеальне доповнення інфраструктури на кордоні для контрабандистів

- Це контрабандисти. І шукають вони цигарки. Коли на митниці зміна погана (тобто, обшук авто проводиться ретельно), вони залишають блоки цигарок біля могил. І повертаються в той день, коли знають, що митники будуть неуважні, - пояснює угринівець Андрій, який якраз збирає буряки на своєму полі – по-сусідству із кладовищем.

Місцеві уже звикли спостерігати за регулярними пригодами на кордоні. Працюючи у полі, вони час від часу озираються – раптом станеться щось цікаве! За обідніми балачками можна обговорити, як контрабандисти намагалися провезти через кордон бурштин у шкарпетках, які зараз ціни на м'ясо у польських супермаркетах, або в який польський вуз вступити найпростіше.

Між кладовищем і пропускним пунктом (якраз біля магазину) припаркувалися кілька авто із польськими номерами. Поруч стоять невиспані неголені водії і бідкаються, що величезні черги тут саме через продавців цигарок, які сновигають туди і назад.

Це перекупники, які заробляють на життя тим, що переганяють із Польщі в Україну іномарки. Через те, що парламент і уряд дослухається до офіційних автодилерів і так званих вітчизняних автовиробників - мита на імпортні вживані автомобілі і досі високі. Частину податку скасовано для того, хто особисто поїде і купить автомобіль для себе. Цією поблажкою мало хто користується, тож бізнес із перегону машин триває.

На продажі десятирічної машини перекупники заробляють 200-300 євро. Приїзджають у Польщу на автобусі, а повертаються одразу із двома автівками.

- Щоб пристойно заробляти (1,5 тисячі євро в місяць), я двічі на тиждень мотаюся туди-сюди, - скаржиться Микола. - Живу як перекотиполе.

Монополіст Гриша

На трасі українських та польських мандрівників і заробітчан чекає Гриша. Він продає на своєму пересувному возику каву та чай. За увесь день його напоями серед поля частується близько сотні людей.

Конкурентів у Гриші немає. Тож працює уже третій рік поспіль і почуває себе справжнім монополістом.

- А скільки коштує еспресо?

- Десять гривень, - продавець виймає із поліетиленового пакету пластиковий стаканчик і пропонує у якості добавки шоколад і корицю.

Може, для когось Угринів – це всього лише крихітне село на околиці Львівської області, а для Гриші це – золота жила.

економіка угринів польща кордон львівщина