Артеківська справа: як би це виглядало на Заході
Частина українських журналістів замість того, аби розслідувати справу педофілів, написала лист у якому йдеться: «Ми закликаємо своїх колег утриматися від смакування інтимних деталей сексуально-політичних скандалів до завершення слідства. Установлювати винних, а тим більше оприлюднювати їхні імена – це не справа політиків і журналістів». Твердження на наш погляд дивне. Тому ми попросили журналіста з Лондона описати, як би реагувала преса і суспільство, аби подібний скандал стався у Британії.
Британський досвід вивчала: Павліна Стопудів, для ZaUA.org, Лондон
"Як би на Заході реагували політичні партії, якби їхні діячі були замішані в такому скандалі?" - десь так редактор порталу ZaUA.org сформулював тему, яка його цікавила. Відверто кажучи, я не одразу знайшла, що сказати. Наслідки подібних звинувачень для політичної партії і діяча могли би бути, очевидно, грандіозними, аж до втрачених виборів.
задовго до суду. Заголовок після спроби педофіла покінчити з собою:
"Наступного разу хай пощастить"
Справа такого масштабу перевернула б ситуацію в правоохоронних органах і мас-медія. Але що найбільш очевидно в скандалі зі зґвалтуванням двох українських дітей в Артеку з точки зору політичних партій - це тривала відсутність сильної негативної реакції з боку лідерів партій.
Зокрема, один з депутатів, який згадується в скандалі, Віктор Уколов, устиг виїхати в село, заперечити свою причетність до насильства в інтернет-блозі, який порадив передрукувати всім мас-медія, що цікавляться цією темою. Правозахисники вже відкоментували такі його дії, а реакції лідера його партії, яка нещодавно пропонувала запровадити не дуже зрозумілі уроки духовності в школах, прем'єр-міністра і кандидата в президенти Юлії Тимошенко, поки щось не видно.
Посадовці різних мастей дозволяють собі коментарі на кшталт "мати дітей підіймає цю справу тільки заради квартири". Мовляв, ґвалтувати дітей - справді не дуже добре, але вона ж не лише хоче справедливості для дітей, а ще і квартири! Ай-яй-яй. От якби вона на вулиці жила і там справедливості добивалася, то тоді інша справа.
Якими були б наслідки такої справи для конкретних політиків, якби справа відбувалася в Британії?
Перш за все - відставка міністра внутрішніх справ, який розкрив таємницю усиновлення дітей для широкої громадськості і відомство якого стільки часу намагалося задушити справу.
Негайна відставка міліцейського начальника рівня пана Москаля, який на звинувачення адвокатки Монтян в причетності до покриття справи не дає притомного коментаря чи заперечення, а посилає її нах...
Початок слідства щодо всіх "правоохоронців", які мали справу з матір'ю дітей, коли вона подавала заяву про зґвалтування. Та навіть перерахувати неможливо. Справи набагато меншого масштабу призводили до повалення західних урядів, а такої навіть і пригадати не можу.
ЗМІ в Британії називають імена підозрюваних у таких злочинах
Щодо ж мас-медія, то кидається у вічі їхня абсолютна безпорадність перед такими темами.
Всі посилаються на якісь уявні західні етичні стандарти, за якими преса не може розголошувати імена підозрюваних до суду. Насправді це не зовсім так. Абсолютно неприпустимою є публікація імен жертв, і за цим фактом у Британії негайно почалися б карні справи, перегляди етичних кодів навіть тими ЗМІ, які не доклалися до остаточного знищення шансу дітей на нормальне життя, цілком можливо, зміни в законодавстві.
Так що з одного боку українські ЗМІ нібито мають якусь приблизну уяву, що їхнім обов'язком є поширення інформації про скандал, який замовчують. А з іншого - вони абсолютно не знають, як це робити, слідуючи формулі журналізму, сформульованій одним моїм приятелем: прийшов, побачив, роз&^%дів.
Дурість в українській журналістиці якщо не вітається, то точно не карається, і ось це вже давно пора міняти. Мені давно хочеться побачити в Україні систему, за якою халатність - чи то лікарська, чи журналістська, чи технічна - карається судом, часто і публічно, з серйозними наслідками. Щоб фахівці боялися не умовних порушень клятви Гіпократа чи там етичного кодексу, а тупо - тюрми і можливості в ній розділити долю цих нещасних дітей, нахилившись у душі за милом.
Що ж до публікації імен підозрюваних, то тут усе набагато складніше. Бі-Бі-Сі, наприклад, має товсту книжку редакційних стандартів, дуже велика частина якої саме і присвячена оголошенню імен підозрюваних у таких злочинах, як педофілія. Щодо дітей, то у випадках наруги потрібне рішення чільного редактора і консультація юристів, як саме
подавати історію.
Для того, щоб розкрити ім'я дитини-визнаного хулігана, потрібно консультуватися з юристами.
Оголошення імен дітей, які доведено є жертвами педофілів, поки вони є ще дітьми (і живі), я собі не уявляю. Якщо ці діти виростають і самі хочуть про це говорити, тоді інша справа. Мемуари такого роду дуже популярні. Серед відомих справ у Британії щодо педофілії згадується справа Сохамських убивств 2002 року, де шкільний доглядач убив двох 10-літніх дівчаток - але фігурою, на якій зосередилася ненависть нації, стала його дівчина, яка надала фальшиве алібі.
Імена вбивці, Іана Хантлі, та його дівчини Максин Карр стали відомі громадськості дуже швидко, і я не пригадую, щоб хтось, кому була дорога його чи її публічна кар'єра, виступав проти оголошення їхніх імен до завершення слідства.
Обурення людей досягло такої точки, що Максин отримала нову ідетничність і захист поліції, бо були серйозні побоювання за її життя. Імена дівчаток також стали відомі одразу - спершу з повідомлень про розшук дітей. У справі підозрювали сексуальний мотив.
Подібні справи змінюють законодавство
Сохамська справа призвела до перегляду процедур наймання на роботу людей для роботи з дітьми та вразливими (хворими чи старими) дорослими - хоча Іана Хантлі найняли на роботу з порушенням старих правил. Нові правила часом доходять до абсурду - так, дитячим письменникам, які хочуть виступати в школах, зараз треба стати на спеціальний облік людей, допущених до роботи з дітьми, яких перевіряють, чи не педофіли вони. Коштує задоволення стати на облік в районі 70 фунтів (1000 гривень).
Багато письменників публічно заявили, що обурені вимогами довести безпечність свого перебування в одному приміщенні з дітьми. Але сам факт цих змін показує, на якому глибокому рівні суспільство реагує на подібні справи. На світ виповзло також захоплення дитячою порнографією двох офіцерів поліції того департаменту, який займався розслідуванням убивств. Вони отримали по кілька місяців тюрми безвідносно до тієї справи.
Ось саме цього також поки що дуже бракує в справі "артемівських згвалтувань". На цьому етапі я б уже очікувала від таблоїдів брудних подробиць приватного життя й минулого всіх фігурантів справи, навіть речей, не пов'язаних із насильством над дітьми, - інтерв'ю з сусідами, колишніми дружинами чи коханками, членами родин і так далі. (Я не кажу, що це морально правильно, просто переказую, що зазвичай відбувається). Навіть із мого дуже-дуже віддаленого знайомства із політиками, згаданими у скандалі, очевидно, що поговорити є про що.
Між собою політики і журналісти в Україні вже й зараз діляться пікантними подробицями з життя згаданих у справі, але чомусь воно не знаходить шляху на сторінки таблоїдів. Після того великою проблемою суду постає завдання знайти 12 присяжних, які не обчиталися цих статей і спроможні на неупереджену думку про обвинувачених.
Окремі газети - переважно таблоїди - почали б кампанії за відставки певних високопосадовців, чиє відомство, на думку газети, вело справу провально. Це, як правило, поліція, і як правило ж, ці кампанії є дуже впливовими. Відомі справи щодо педофілії призводять до нових законів. У США це прийнятий у 1994 році "закон Меган", за іменем згвалтованої і вбитої дівчинки Меган Канка, який вимагає повідомлення імен людей, що скоїли статеві злочини, для місцевої громади.
Аналітики кажуть, що цей закон насправді не має ефекту (і руйнує життя людей, які в 18 років переспали зі своїми 17-річно-11-місячними бой- чи герл-френдами, що є окремою темою для статті), але ідея про його скасування - це майжеполітичне самогубство. У Британії також ідуть розмови про запровадження цього закону.
Миттєво згуртуватися навколо жертв
Можна впевнено сказати, що педофілія - це найгірше, в чому західне суспільство може запідозрити особу, і робити будь-які заяви, які не є цілком на стороні жертв та їхніх батьків, може спасти на думку лише неадекватним людям.
В Україні, на жаль, дуже поширена філософія "змови" або "щось тут не так", "та то чорний піар", "а чому перед виборами?", і замість того, аби миттєво згуртуватися за спиною родини жертв - а потім уже розбиратися з ними, якщо виявиться, що вони когось оббрехали, -суспільство починає думати про те, кому цей скандал вигідний, і що хто з цього матиме.
Це жахливо і з точки зору гуманності, і християнської етики, і громадянського суспільства - коли питання не в тому, як такий жах міг статися, а в тому, як це вплине на фінансово-виборчі потоки.
Я вже чула стогони - навіть від нібито притомних людей - з приводу того, що на суспільство вилили такий бруд, і воно, бідолашне, тепер травмоване. Але як на мене, суспільство, яке схиляється вірити обвинуваченим дорослим чоловікам, а не дітям-жертвам, у якому досі батьки ховають і соромляться дітей-інвалідів і дітей, що зазнали наруги, - таке суспільство вже давно час травмувати.
Можливо, наступного разу знущання над іншими дітьми будуть попереджені або протривають набагато менше, бо у когось - сусідів, учителів, друзів, а не лише у матері, яка не могла від численних фахівців добитися, що не так з її дітьми, - вистачить здорового глузду здогадатися, що насправді відбувається, і мужності - як у матері цих дітей - щоб зажадати справедливої кари.
Примітка:
Як інтегрований член британського суспільства, я схиляюся серйозніше сприймати звинувачення в нарузі, аніж заперечення причетності до згвалтувань. В жодному разі не хочу назвати винними людей, чиї прізвища згадуються в скандалі, до суду. Це стосується перш за все вже звинуваченої в психічних розладах і матеріальних претензіях матері дітей. Я відмовляюся вважати її винною в брехні, допоки суд не доведе інакше.
