Союзник Румунія. Історія і «східна стратегія» одного з найбільших сусідів

Постання. Між ворожими імперіями

Православний народ, чиї землі розділили сусідні імперії… Це не лише про українців, але і про румун. На середину XIX століття території, де розмовляли румунською, розділили турецький султан, австрійський кайзер та російський імператор.

Російська імперія у 1812 році окупувала Бессарабію, землі між Дністром і Прутом. Здійснювались послідовні зусилля з її русифікації. Було заборонено викладання румунської у школах та імпорт написаних цією мовою книжок.

Трансільванію (сучасна західна Румунія) захопила Австрія. Ситуація там нагадувала Галичину. Подібно до стосунків поляків і українців, у Трансільванії угорські поміщики-католики керували румунськими селянами –православними. Звісно, конфліктами між ними користувалась австрійська влада, аби тримати обидві групи у покорі.

Пізніше угорці домоглися перетворення Австрійської імперії в Австро-Угорську, у якій користувалися широкими політичними правами. Це скоріш погіршило становище румун у Трансільванії, адже «захист» Відня ослаб.

Втім, на відміну від українців, румуни зберегли власне політичне самоврядування у межах Османської імперії. Там існували васальні князівства Валахія та Молдова. Територія останнього у середньовіччі суттєво перевищувала територію сучасної Республіки Молдова.

Звісно, політична автономія румун не була результатом особливої прогресивності Стамбула. Просто Австрія і Росія, утискаючи румун у своїх володіннях, захищали автономію князівств, зокрема і військовою силою.

Таким чином Відень та Петербург створювали привід для втручання у справи ослаблого сусіда, а також інструмент захоплення частини його території.

Конкуренція між австрійцями та росіянами дала румунам шанс. Росіяни були не проти об’єднання Валахії та Молдови, розраховуючи на природне тяжіння до них православних сусідів. Австрійців, натомість, більш непокоїв прецедент перегляду кордонів на основі етнічного чинника. Відень на той час уже бачив серйозно загрозу у національно-визвольних рухах.

Усвідомлюючи, що лише об’єднання дає шанс на порятунок, еліти обох румунських князівств 1859 здійснили неочікуваний хід. Військовий міністр Молдови Александру Йоан Куза був обраний на посаду довічного правителя одразу обох автономій.

Куза спочатку об’єднав князівства де-факто, запровадивши спільне військо та валюту. Коли великі держави «перетравили» цей факт, 1862 об’єднання було оголошено офіційно. Васалом султана стало Князівство Румунія зі столицею у Бухаресті.

Втім, активні зусилля правителя з реформування життя відсталої османської провінції, поєднані з диктаторськими замашками, спонукали об’єднатися проти нього практично весь румунський істеблішмент. Кузу скинули, а на його місце запросили німецького принца Карла фон Гогенцоллерна-Зігмарінгена, родича короля Пруссії.

Ця держава тоді саме кидала виклик першості Австрії у Центральній Європі. Через протидію останньої принц навіть мусив добиратися до своїх нових володінь інкогніто.

Скоріш спонтанно, ніж у результаті задуму, Румунія знайшла певний компенсатор власної відносної слабкості – союз з віддаленою наддержавою в обмін на просування її інтересів у регіоні. Коли Берлін обрав союз з Віднем, «покровителем» Румунії стала Франція. У Другу Світову Румунія була вимушена орієнтуватися на Німеччину, а нині – підтримує «особливі стосунки» з США.

Втім, здобуття формальної незалежності Румунії 1877 стало результатом її участі на боці Росії у війні з Османською імперією.

Після масштабних реформ Александра ІІ Російська імперія була вже досить сильною, аби розквитатися за поразку у Кримській війні двома десятиліттями раніше. З іншого боку, Петербург ще добре пам’ятав цей урок.

Щоб уникнути нового втручання Британії та Франції, Росія не стала здійснювати значних анексій після перемоги. Натомість вона погодилась на появу слабкого сусіда, якого у слушний момент було б легко «переконати» слідувати у руслі імперської політики.

Випадковий шлях до «великої Румунії»

Звісно, незалежна, але «усічена» Румунія прагнула приєднати до себе всі населенні румунами землі. Втім, шансів у військовому протистоянні з Росією чи Австро-Угорщиною вона не мала. Аж до того моменту, коли сусідні імперії опинилися у різних таборах Першої Світової.

Два роки Румунія вагалася. Втім, з огляду на традиційний союз з Францією у 1916 році румуни виступили на боці Антанти. Румунські підрозділи швидко просунулись у глиб Трансільванії. Їм протистояли лише слабкі австро-угорські частини, які знаходились у процесі реорганізації після поразок на російському фронті.

Але «бліцкригу» не вийшло. Німеччина та Австро-Угорщина змогли перекинути на новий напрямок свої краще навчені та оснащені війська, створили чисельну перевагу і почали відтісняти румун.

Справжня катастрофа сталася, коли наступ військ Антанти з території Греції провалився і не зміг «вивести з гри» Болгарію, яка воювала на боці Центральних держав. Болгарська армія, підтримана німецькими частинами, атакувала Румунію з півдня, відкривши другий фронт. За чотири місяці дві третини країни, включно зі столицею - Бухарестом були окуповані ворогом.

Навіть за таких умов румунська армія змогла стабілізувати оборону і продовжити боротьбу. Остаточного удару їй завдав лише вихід з війни Росії після Жовтневої революції 1917. Ізольовані перед лицем переважаючих сил Центральних держав, румуни вимушені були просити перемир’я.

У травні 1918 було підписано мирний договір, який фактично перетворював Румунію на австро-німецький протекторат. Втім, переможці визнали право Румунії на Бессарабію, а головне – зберегли румунську адміністрацію та армію.

Ці війська дуже швидко знадобилися. Перемога на сході не врятувала Німеччину та Австро-Угорщину від остаточної поразки.

Румунія знову оголосила війну Центральним державам у жовтні 1918. Тільки опиратися їй було вже нікому. Армії обох сусідніх імперій розвалилися.

Регулярному румунському війську могли протистояти хіба що імпровізовані підрозділи. Тому не дивно, що Бухарест зміг об’єднати навколо себе не лише території, де румуни складали більшість. Переважаюча військова сила дозволяла «правильно» організувати «волевиявлення» навіть там, де проживали переважно українці чи угорці.

Таким чином, Румунія стала єдиним учасником Першої Світової, який анексував землі не лише Центральних держав, але й колишнього члена Антанти – Російської імперії.

Західні переможці визнали територіальні надбання свого союзника. Румунія, разом з Польщею та Чехословаччиною, стала частиною «санітарного кордону», який відділяв більшовицьку Росію від «покараних агресорів» - Німеччини, Австрії та Угорщини.

Румунія та СРСР: війна, поразка, спротив

Втім, світовий порядок, у якому існувала «велика Румунія», протримався недовго. Вже за півтора десятиліття він впав під об’єднаними ударами Німеччини та СРСР.

Останній не визнавав законності набуття Румунією прав на Бессарабію. 1924 на українській території було створено «Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку». Вона розташовувалась приблизно там, де нині знаходиться сучасна «Придністровська Молдавська Республіка». Як і Придністров’я, утворення було переважно інструментом підривної діяльності в інтересах Кремля.

Коли Мюнхенська змова 1938 продемонструвала, що західні держави не готові захищати союзників у Центральній Європі, реваншисти почали перекроювати політичну мапу регіону, визначену результатами Першої Світової. Черга Румунії настала після досягнення нацистською Німеччиною та СРСР згоди щодо розподілу «прикордонних» держав.

Улітку 1940 Кремль поставив ультиматум Румунії, вимагаючи повернення не лише колишніх земель Російській імперії, але й північної Буковини, яка раніше належала Австро-Угорщині. Втім, там проживало переважно українське населення.

Не знайшовши підтримки у сусідів, маючи наочний приклад розділеної Польщі та Фінляндії, яка втратила території попри спробу оборонятися, Бухарест капітулював. Побоюючись, що вимоги СРСР – лише початок, Румунія була вимушена шукати захисту у нацистської Німеччини.

Втім, цей захист мав свою ціну. Румунів примусили повернути частину Трансільванії іншому союзнику Німеччини – Угорщині. Компенсацію за неї нацисти запропонували шукати на сході.

Румунська армія стала найчисельнішим союзником Вермахту у боях на східному фронті. У нагороду Румунії не лише повернули території, втрачені на користь СРСР у 1940, але й передали в управління «Трансністрію» («Задністров’я») – українські землі між Дністром та Південним Бугом. Втім формально анексувати їх Румунія не встигла – військовий успіх відвернувся від нацистів.

Після державного перевороту у серпні 1944 Румунія перейшла на бік антигітлерівської коаліції і навіть допомагала виганяти нацистів з Угорщини та Чехословаччини. Втім СРСР все одно поставився до неї як до ворожої держави. Румунію було окуповано. Країна сплачувала репарації, її економіку експлуатували «спільні румуно-радянські підприємства», на практиці – грабіжницькі монополії. І, звісно, румунам нав’язали комуністичний уряд.

Єдина світла сторона для Румунії - повернення Північної Трансільванії, відбулося не через особливу любов СРСР. Просто на момент повернення Сталін був впевнений у своєму беззастережному контролі над Румунією, а Угорщина ще пручалась.

Відновлення хай обмеженого румунського суверенітету почалося з апаратної перемоги місцевих комуністів над «румунами з Москви». На тлі угорського повстання 1956 року вдалося переконати СРСР обмежити свої економічні апетити та вивести радянські війська.

За часів же Ніколає Чаушеску Румунія стала регулярно проявляти «особливу позицію» на міжнародній арені. Вона засудила радянське вторгнення у Чехословаччину 1968 р., зберегла дипломатичні відносини з Ізраїлем, проігнорувала соціалістичний бойкот Олімпіади у США 1984 р.

Це не були лише дипломатичні жести. 1968 року, коли радянські танки увійшли у Прагу, румунська армія була мобілізована. Чаушеску домовився з Югославією (яка не входила до Варшавського блоку) про відступ румунських частин на її територію, якщо радянські війська виб’ють їх з власної.

Пізніше дві країни спільно розробили та випустили єдиний справжній «європейський соціалістичний бойовий літак» - винищувач-бомбардувальник JAR-93.

Втім, «націонал-комуністи» - все одно комуністи, які гналися за химерою «ефективного планування». Тільки прорахунки доводилось компенсувати не нафтодоларами, а зниженням рівня життя населення.

Румунія стала найбіднішою країною Центральної Європи, а повалення Чаушеску 1989 р. - єдиним кривавим епізодом «оксамитових» революцій, які розвалили «соціалістичний табір». Коли незабаром розпався СРСР, держава була не у тому стані, щоб проводити експансіоністську політику, зокрема щодо новопосталої Республіки Молдова.

Тим паче, розпад Союзу був більш «керованим», ніж розпад Російської імперії. Мрії частини молдовського суспільства про об’єднання з «братами за Прутом» були розбиті «гібридною війною» і постанням Придністров’я під захистом контрольованих з Москви військових частин колишньої Радянської Армії.

«Східна» стратегія Румунії

Які ж цілі нинішньої румунської політики? Насамперед, Бухарест чітко усвідомлює загрози для свого суверенітету від експансії Росії. Саме тому він зацікавлений у сильній Україні, яка прикриває сусіда від спроб росіян поєднанням військового та економічного тиску нав’язати Румунії «взаимовыгодное сотрудничество».

Було б дивно, якби Румунія не мала бажаючих відновити велич країни початку XX століття. Втім, все ж не варто надто турбуватися про Чернівецьку область та «задністровський» південь Одеської, які увійшли до складу України 1940 р.

Румуномовне населення формує відносну більшість лише у двох районах Чернівецької області - Герцаївському та Новоселицькому. При чому жителі останнього ідентифікують себе як молдован. На Одещині молдавани становлять близько половини населення Ренійського району та третини Ізмаїльського.

Крім того, реальні територіальні претензії Румунії до України лише збільшать вірогідність наближення Росії до її власних кордонів. Приміром, у формі чергових псевдо-держав.

Варто нагадати, що СБУ у 2015 році попередило спробу створити «Бессарабську народну республіку». Інша небезпечна для Румунії можливість - формування в Україні колабораціоністської проросійської влади, яка дозволить розміщення російських військових баз на власній території.

І головне. Після 1945 року в міжнародному праві діяло практично абсолютне табу на «пересування» державних кордонів. Росія порушила це табу у 2014 році.

Втім, вона заплатила і продовжує платити за порушення високу ціну. Менш ніж двадцятимільйонна Румунія просто не має ресурсів для «геополітичного волюнтаризму».

Хоча кордони не можна переносити, в окремих випадках їх можна «стерти», як це сталося внаслідок об’єднання В’єтнаму, Німеччини та Ємену. Як серед політикуму, так і населення Румунії популярна ідея об’єднання з Молдовою.

Втім, цей процес нелегкий. І не лише через наявність російського форпосту у Придністров’ї.

Державний кордон по Пруту відділив територію сучасної Молдови від Румунії більш як два століття тому. Незалежна Молдова вже існує впродовж життя цілого покоління. Це не могло не вплинути на формування особливої ідентичність молдован.

Так, чимало румун говорить про «штучність» цієї ідентичності. Але кожна національна ідентичність є результатом складної взаємодії спонтанних соціальних процесів, творчості видатних особистостей та «штучних» політичних рішень. У будь якому разі, ідею об’єднання з Румунією підтримують лише приблизно чверть молдаван. Проти виступає більше половини населення.

Звісно, молдовські політики не намагаються надто просувати гасла, які підтримує меншина. Крім того, через різницю розмірів Румунії та Молдови йтиметься скоріше про «приєднання» останньої. Для молдовських еліт об’єктивно невигідно міняти статус «великої риби у малому ставку» на роль «малої рибки у великому».

Відкриті прихильники об’єднання з Молдовою активні на вулицях (та й то переважно у столиці), але не представленні у парламенті. Одну з партій, яка входить до складу правлячої коаліції, Ліберальну, вважають «прорумунською». Втім, вона має лише 13 депутатських місць з 101, набравши на останніх виборах (2014) трохи менше 10 % голосів.

Тому перспективи злиття двох держав наразі виглядають непевними. Втім, економічні та політичні проблеми Молдови, «м’яка сила» Румунії – члена ЄС та НАТО, надання Бухарестом економічної допомоги сусіду принаймні залишають це питання на «порядку денному».

Румунський вплив на Молдову має потенціал для зростання. Але для національних інтересів України «прорумунський» Кишинів суттєво кращий, ніж «проросійський».

світ румунія історія політика