«Бий красноголових!» Як українці повставали проти більшовиків у 1930-му (+ Уривок з книги)

Після НЕПу

Чому ці нариси зосереджені саме на тридцятому році? 1930 – не таке популярне сполучення цифр, як 1937 чи 1932-33. Але цей рік не менш істотний. Адже саме на зламі двадцятих і тридцятих настав «великий перелом», якому так радів Сталін. Фактично закінчилася доба НЕПу і розгорнулася прискорена індустріалізація, а в сільському господарстві – сумнозвісна колективізація, тобто примусове запровадження колгоспів.

У громадському й політичному житті рубіж десятиліть теж був часом загострень, обмежень і закручувань. Закладався фундамент військової, індустріальної потуги та модернізації СРСР, створювалися передумови для Голодомору та масових репресій.

Такий поворот не припав до душі українському селу, що встигло за часи НЕПу добряче розслабитися та закинути обрізи. Державна крадіжка власності під маркою «усуспільнення» та масове закриття церков і розграбування церковних коштовностей обурило всіх. І селяни взялися зо обрізи.

Як однією кулею вбивали десятьох комуністів

Володимир Тиліщак зібрав матеріали для своїх нарисів із різних джерел. Це й історичні дослідження, й архіви ГПУ (структура-попередниця НКВД), і, нарешті, легенди та мемуари – зрештою, в книжці є списки літератури.

Важко сказати, щоб така інформація була вичерпною. І «1930. УСРР. Повстання» не варто сприймати як твір, що академічно «закриває питання». Сам Тиліщак це визнає. Цілком може виявитися, що ті чи інші дані є перебільшені/применшені чи сфальсифіковані.

Головне інше: книжка в доступній, легкій і пригодницькій формі популяризує важливу та малознану сторінку нашої історії. Нагадує нам, що наші предки не здалися мовчки.

Кожен нарис «1930. УСРР. Повстання» розповідає про одне з численних повстань або заворушень, які відбувалися по всій тодішній території Радянської України: Луганщина, Сумщина, Дніпропетровщина, Одещина, Херсонщина, Запоріжжя, Хмельниччина, Полтавщина, Житомирщина (черговий привіт прихильникам концепції «правильних» і «неправильних» регіонів).

Кожну історію опору Володимир Тиліщак намагається показати з колоритом і подробицями. Жанр нарису для цього добре підходить. Яскравих деталей вистачає.

Повстанці, котрі романтично переховуються на човнах у плавнях, і їх не вдається спіймати. Отаман, який довго відстрілюється від переслідувачів зі скирди й навіть убиває зрадника-односельця.

Інший народний герой, отаман Клітка, що в переказах вбиває до десятка комуністів однією кулею, а коли його ловлять і саджають у камеру – малює на стіні човна й пливе ним на волю. Міліціонер, якого називають «барбосом» і обливають помиями селянки, аж йому доводиться тікати з села, яке збирався «заспокоювати».

Як на нинішніх Майданах

Повстання були двох типів. Перший краще назвати заворушеннями, чимось подібними до бунтів проти панів у минулому. Вони починалися зі стихійного виступу проти радянської влади через розграбування церкви чи примусове «усуспільнення» власності.

Обидва мотиви були рівнозначні і приблизно в однакових кількостях випадків запалювали протест. Спочатку мирний. Нерідко жіночий. Потім він швидко переростав у сутички, погроми владних установ і розправи з місцевими прихильниками комуністів, нарешті – в збройне протистояння, хоча в повсталих вогнепальної зброї здебільшого було обмаль.

Такі події тривали в середньому кілька днів. Їх досить легко, хоч і не без втрат, придушували війська ГПУ, мобілізовані загони озброєних комуністів та інші формування, які координував сам Всеволод Балицький.

Ці виступи були переважно спонтанними вибухами емоцій, не мали ані системної підготовки, ані вправних лідерів, ані подоби політичної програми, тільки гасло типу «Бий красноголових!», під яким пройшло одне повстання.

Другий тип – більш-менш підготовлені повстання. З харизматичними ватажками, з хоч якоюсь зброєю, з натяками на стратегію, а часом і зі справжніми підпільними структурами, котрі продовжували існувати й після провалу акції. Це, скажімо, Павлоградське повстання. Або дії згаданого вище хвацького отамана Клітки на Сумщині та Полтавщині. Чи Степана Блажевського на Черкащині.

Павлоградське повстання, можливо, найцікавіше. Воно задумувалося як повноцінна бойова операція з ударом по місту відразу з двох напрямків. А в самому Павлограді, за планом, на бік повсталих мали перейти червоноармійці.

Всі складові цієї схеми не вдалося правильно узгодити в часі, тому повстання розгромили відносно швидко, але втрати більшовиків були великими, а паніка ще більша. Після відновлення радянської влади в бунтівних селах відбулися масові арешти, проте повністю викрити підпільну організацію, котра все влаштувала, схоже, так і не вдалося.

Цікаво й те, що серед лідерів Павлоградського повстання було, за даними автора книжки, щонайменше двоє колишніх офіцерів-гетьманців.

Мало зброї і координації

Успіху українських повстань 1930 року заважав передусім брак координації між багатьма сотнями охоплених заворушеннями населених пунктів. Навіть найорганізованішим виступам бракувало зброї. Селяни легко кидали розпочате – після перших поразок часом «нічтоже сумняшеся» розходилися по домах.

Нарешті, закордонні антирадянські центри (передусім українська еміграція та білогвардійські структури), судячи з усього, не мали можливості серйозно допомогти повстанням в Україні.

Баталії того року змусили більшовиків піти на тимчасові поступки. Багато де громадам повернули церкви. Пригальмували темпи колективізації. Поступок цих, щоправда, вистачило зовсім ненадовго.

Володимир Тиліщак. «1930. УСРР. Повстання». – Київ: Смолоскип, 2016.

Уривок із книжки Володимира Тиліщака «1930. УСРР. Повстання»

Отаман з легенди

«Пробивав до десятка комуністів однією кулею» — з такою характеристикою залишився у народній пам'яті отаман Лука Клітка. Сьогодні його ім’я майже невідоме українцям, але наприкінці 1920 — початку 1930-х про отамана Клітку знав чи не кожен мешканець Роменщини, Лубенщини чи Прилутчини. Як згадував український письменник, уродженець Лохвиці, Микола Петренко: «Ми, діти, замість гратися у хованки, бавилися у «бандита

Клітку».

Розповіді про відчайдушні втечі отамана з-під варти, що переростали у легенди, передавали з вуст в уста. Леонід Полтава у своїй статті, опублікованій у діаспорному журналі «Вісті Комбатанта» у 1960-х роках, переказує одну із таких легенд: «Одного разу Лука, потрапивши до рук чекістів і усвідомлюючи безвихідь у їхній в'язниці, попрохав сторожа-охоронця, щоб той дав шматок крейди...

Намалював на тюремній стіні човен, сів у нього... й виплив на волю з камери». Цей переказ повторює оповіді про народного месника з іншої історичної епохи — Устима Кармалюка.

«Поява Клітки в Роменській окрузі супроводжувалася великою кількістю різних версій і легенд про нього... Завдяки своїм неодноразовим втечам... Клітка користується великою популярністю серед населення Прилуцької, Роменської та Лубенської округ.

Куркульство, у якого Клітка користується великим авторитетом (і який і сам куркуль) відгукується про нього як про політичного діяча, керівника організації, що ставить за мету встановлення Української Народної Республіки», — таку оцінку отаману дали чекісти у спеціальному розділі «Клітківщина» спецповідомлення ДПУ про ліквідацію повстанської організації у 1930 році на Роменщині.

Лука Михайлович Клітка родом із с. Яхники Лохвицького району Полтавщини. Вочевидь, ще під час Української революції 1917—1921 років пов'язав свою долю із українським визвольним рухом. І на початку 1930-х років Лука свої відозви підписував як «Клітка-петлюровиць».

У 1920 р. майбутній отаман воює із червоними окупантами у повстанському загоні В. Греся (отаман Гонта), що діяв на Полтавщині. Під натиском більшовиків В. Гресь змушений був розпустити повстанців. Але Лука не складає зброї і приєднується до повстанського загону Кирила Вовка. Підпільний штаб загону був у с. Карпилівка на Лубенщині. Пізніше брати Вовки були захоплені підрозділами ЧК та розстріляні.

(…) Луку Клітку засудили до страти із заміною на 10-річне ув'язнення у концтаборах.

Проте до концтабору Луку чекісти доправити не змогли. Повстанець утік. За спогадами М. Петренка, «із закрученого дротом вагона ще перед Москвою зумів утекти молодий син господарів Клітка, якого везли на Соловки. Втік не сам, а із двома приятелями, такими ж,

як і він, відчайдухами».

(…) У 1928 р. Лука був схоплений та засуджений до восьми років ув'язнення (за іншими даними — до розстрілу). Проте у серпні того року утік із Роменського ДОПРу й організував збройний повстанський загін. Від серпня до жовтня із 9 побратимами, чи, як їх іменували органи ДПУ, «співучасниками», отаман вчинив 10 збройних нападів на владні установи і СОЗИ.

«У загоні Клітки хлопці підібралися завзяті, — згадував роменчанин Кирило Штанько у своїх спогадах «Полювання за людиною», які були перевидані у Києві 2004 року. — Такі, що не змирилися зі злочинами совітської влади, вперто захищали своє майно, своє право на життя, в міру можливостей оберігали місцеве населення від чекістів, різних тяглових бригад».

Кирило Штанько перелічує побратимів отамана: Полоз, Буряк, Клець, Леміш, Воропай, Хрестюк. Найближчий помічник — Свинобой, бо «бив чекістів, як свиней».

Інший земляк отамана, М. Петренко, згадував: «Одного разу в пекуче жниварське надвечір’я, коли майже всі дорослі були в полі, на колгоспну садибу налетів Клітка, позбивав двері з комори, кликав жінок брати-розбирати, хто скільки зможе працю їхніх же рук, — пшеницю, горох, просо. Навперейми «бандиту Клітці» помчали озброєні активісти, але він, відстрілюючись, утік.

Клітка з товаришами діяв активно: там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували, там валку із хлібоздачею перестріли, в ліс наказали звертати, там хлібозаготівлю зірвали, когось застрашили, когось попередити...»

(…) 30 жовтня 1928 р. після п’ятигодинної перестрілки Клітку затримала міліція. Слідство тривало майже рік. У вересні 1929 року у Ромнах розпочався суд над отаманом. Однак 21 вересня під час конвоювання в ДОПР після оголошення перерви судового засідання Лука знову втік. Під час переслідування було убито п’ятьох роменчан. Їх оголосили спільниками Клітки.

Це була дуже зухвала втеча з-під варти — серед білого дня у центрі міста. Про неї довго переповідали у місті та в окрузі.

Ось як про цю подію згадує К. Штанько: «В 40-ві роки чув я від людей у Ромнах, що Клітку в 1929 чи 30 році піймали і тримали в роменській в'язниці. Але коли вели його ввечері під конвоєм із зали суду, то він зумів утекти і знову очолив свій загін. А сталося це так.

Клітку вели до в'язниці охоронники-кіннотники по вулиці Микольській і тільки-но вийшли на перехрестя з Полтавською біля Покровської гори, як отаман вигукнув слово «вода» (гасло це відоме на Роменщині ще з часів отамана Семена Гаркуші XVIII ст. як сигнал до дії спільникам) — і враз миттю проскочив попід кіньми вартових, змішався з натовпом, який розходився по домівках із залу суду, і зник у напрямку яру «Муховець», та так швидко, що доки охоронці оговтались та поскакали за ним, то вже ніде не могли відшукати».

Інший переказ, що переповідається у романі Івана Чайки «Дзвони над Лютенькою», доповнює деталі цієї втечі: «Того ж дня Клітку присудили до розстрілу. Із зали суду до приміщення міліції, вишикувавшись чотирикутником з оголеними шаблями, його вели чотири кавалеристи. В середині був Клітка. Арештованого супроводили вулицею мимо базару і соборного майдану. Того дня там було багатолюдно.

Конвоїри покрикували в натовп, пробиваючи собі дорогу. Там, де найбільше скупчилося людей, арештант несподівано пірнув під коня вершника, що їхав ліворуч. Червоноармієць рубонув шаблею. Вона пройшла в повітрі, але Клітки не зачепила. Він швидко чкурнув у натовп. Там знайти його не змогли».

Лука Клітка змушений був залишити рідні краї. Роздобувши документи на прізвище Федоренка, він переховувався деякий час на Кавказі, а потім проживав у Вологді. Проте вже на початку 1930 р. повернувся до Роменської округи, де розпочав розбудову нової підпільної організації.

«Народ кличе!»

На початку 30-го у Радянській Україні починається масова депортація «куркулів». Під репресії потрапляють родичі Луки Клітки. І він повертається на малу батьківщину.

«Свій початок організація бере з січня 1930 року, коли в Березівському районі, колишньої Роменської округи з’явився розшукуваний органами ДПУ отаман Клітка Лука Михайлович — колишній учасник куркульської банди Греся. У Березівському районі Клітка з’явився після виселення його рідних — великих куркулів, для проведення активної роботи з підготовки до повстання. «Народ кличе», — як висловився Клітка.

В іншому місці Клітка прямо заявив, що «оскільки триває сильний натиск на селянство, розкуркулення, цей момент потрібно використовувати і організовувати селян проти радвлади», — зазначалося в чекістському обвинувальному висновку у справі «контрреволюційної повстанської організації» на території Роменської та Прилуцької округ.

Того року Лука Клітка сформував широке підпільне середовище, що охоплювало всю Роменську округу й сусідні райони Прилуцької та Сумської округ. Його метою була підготовка до збройного повстання. Про масштаби сформованого отаманом підпілля свідчать матеріали ДПУ щодо виявлених протягом 1930 року окремих його частин.

Так, наприкінці червня 1930 року чекісти викрили підпільну організацію, яка охоплювала 6 районів Роменської та Прилуцької округ. Восени-взимку того ж року була викрита інша організація, яка охоплювала 5 районів Роменської та Сумської округ. Як одну, так і іншу організації каральні органи пов'язували із Лукою Кліткою.

(…) Отож, після повернення на Роменщину Лука Клітка поступово налагоджує зв'язки із розкуркуленими селянами, із колишніми побратимами із повстанських загонів В. Греся і К. Вовка, передусім у Березівському та сусідніх районах західної частини Роменської округи та

в Срібнянському районі Прилуцької округи. Зокрема, у січні 1930 року формується підпільна група в с. Олексинці Срібнянського району. Постать Клітки стає центром тяжіння для усіх невдоволених режимом.

У березні того ж року, Лука Клітка вже діє на сході Роменської округи. У середині березня по території Недригайлівського, Синівського та сусідніх районів Сумської округи здійснює рейд повстанський загін, що налічував до 25 бійців, озброєних гвинтівками та дробовиками. «В ніч з 12 на 13 березня в окрузі появились у двох районах бандитські групи…

За відомостями Синівського РВК, на чолі банди стоїть відомий уголовний бандит, який тікав кілька разів із БОПРу — Клітка, а сама банда в більшості з куркулів Сумської округи», — повідомляв ЦК КП(б)У 13 березня 1930 р. секретар Роменського партійного окружкому Стовбун.

Загоном було здійснено кілька нападів на сільради та колгоспи, зокрема в селах Сакуниха та Червона Слобода. Біля с. Козельного загін вступив у бій з міліцейською розвідкою. Тоді ж повстанці нападають на Синівську районну міліцію, під час чого було захоплено 6 гвинтівок, 2 «нагани», 400 патронів, 4 сідла та 7 коней.

У сутичці одного міліціонера було вбито, інші покидали зброю й утекли. Керували цієї повстанською групою Сусіденко і Федина, яких у зведеннях ДПУ названо помічниками Клітки. Крім активних дій, група формувала й підпільну мережу в районах свого оперування.

(…) У квітні органам ДПУ вдалось напасти на слід повстанського загону та розсіяти його. Активних учасників загону схопили й розстріляли. Але підпільна мережа збереглася і діяла надалі, відновивши осередки у Недригайлівському, Синівському та Липоводолинському

районах.

(…) За даними ДПУ, до підпільної мережі було залучено близько 300 осіб. На всіх зустрічах із підпільниками Л. Клітка наголошував, що боротьбу слід провадити за незалежну Україну. В основу політичної програми повстанців був покладений IV Універсал Української Народної Республіки.

«Програма організації петлюрівська. Організація має на меті боротьбу за вільну Україну із дозволом приватної власності на землю до 12 десятин», — наголошував отаман 15 червня на підпільній зустрічі із однодумцями в с. Артюхівка Глинського району.

Підпільники закликають до негайного збройного виступу. Але Л. Клітка, стримуючи запал побратимів, наполягає на ретельнішій підготовці. «Виступати зараз не можна, організація до цього ще не підготовлена: не встановлений зв'язок із Києвом і закордоном, крім цього, взагалі недостатньо людей і зброї», — говорив він 21 червня на підпільній нараді, що проходила на хуторі Шевченковому Березівського району.

Загалом, план повстання, який проговорювався у різних осередках, полягав в одночасних виступах у різних райцентрах, від яких повстанці повинні були рухатись до центру округи — Ромен. Після заволодіння цим містом, здобувши зброю, у вже військовому порядку рухатись в інші округи — до Сум та Конотопу.

Підпільники сподівались, що їхній виступ підтримають в інших регіонах, та з-за кордону. «Повстання ми мусимо почати своїми силами, а потім його підтримає Польща — і успіх справи буде забезпечений», — наголошує Клітка.

Проте наприкінці червня повстанська мережа в західній частині Роменської округи була викрита каральними органами. 25 червня 1930 р. на хуторі Шевченковому відбувається міжрайонна зустріч повстанців. Серед учасників — якийсь Тимофій Пелещук.

З’ясовують, що він — завербований ДПУ. «Я знаю, що ти їздив з начальником міліції ловити Клітку», — заявив прибулому один із підпільників. Зрадника схопили, і Лука особисто його задушив. Тіло уночі вивезли у поле.

Але це не врятувало організацію. Вже наступного

дня 26 червня почалися арешти. Частина повстанців їх уникла і протягом липня намагалась відбити заарештованих побратимів.

4 липня Клітка збирає загін для нападу на Сріблянську міліцію, де тримали повстанців. Але лісового урочища Дума, де було призначено збір, дісталося лише близько 20 повстанців. Тож довелося відмовитись від задуму. Не вдався напад і на Лохвицьку міліцію. Під час облав, у сутичках з переслідувачами, гине кілька повстанців, зокрема помічник отамана Омелян Кучма.

У перестрілках були вбиті і двоє комуністів та важко поранений інспектор міліції. Але Клітку та його найближчих побратимів чекістам захопити не вдалося. Чекісти під час арештів і у сутичках із повстанцями захопили лише 69 одиниць зброї.

А у справі «контрреволюційної повстанської організації» було звинувачено 168 осіб. З них 26 підпільників було засуджено до розстрілу, 33 — до 10 років концтабору. Решта 109 учасників засудили до менших термінів покарання (від 8 до 3 років концтаборів).

Тим часом, Лука Клітка знову перебирається на схід Роменщини. Там продовжували існувати підпільні групи і осередки, створені його побратимами у березні.

«Бий красноголових бандитів!»

(…) 1 жовтня активісти Зеленківського та Комишанського СОЗів (приблизно 50 осіб) вирушили розкуркулити хуторянина Кульбачного. На захист односельця виступили усі мешканці Жовтоніжок та сусіднього хутора Мірків. Щойно підводи із пограбованим майном рушили в дорогу, почулись вигуки: «Бий красноголових бандитів!»

Селяни накинулась на активістів. Ті почали відстрілюватись і, поранивши п’ятьох нападників, утекли. Виступ у Жовтоніжках підтримали осередки не лише із Вільшанського, а й із сусіднього Штепівського району.

Протистояння тривало кілька тижнів. Але було вже запізно — 23 жовтня 1930 року розпочалися арешти. За цією справою органами ДПУ було засуджено до різних термінів ув’язнення, від 10 до 5 років чи до виселення на Північ, 32 селян. Так стихійний виступ, що відбувся всупереч усім планам підпільної організації, унеможливив підготовку набагато масштабнішого повстання.

Після розкриття підпільних організацій сліди отамана Луки Клітки губляться. Вочевидь, він загинув у боротьбі із каральними органами режиму.

Кирило Штанько пригадував, що «за кілька років отаман Клітка загинув у бою з чекістами десь у Липоводолинському районі». У народній пам’яті ж смерть легендарного отамана пов'язали із ворожим підступом. Адже саме так гинуть фольклорні месники, яких у відкритій борні не можуть здолати вороги. Такий народний переказ про смерть отамана переповідає Іван Чайка у вже згадуваному романі «Дзвони над Лютенькою»:

Втікач довго переховувався на глухому хуторі в одинокої вдови. Одного разу до неї забрів немічний старець.

— Дайте милостиню слабому і хворому, — благав він.

— Чим багаті, тим і раді, — метушилася біля нього хазяйка.

— Дай Бог вам здоров'я! — дякував той.

— Спасибі.

— А чи не можна у вас заночувати, бо вже сил нема? — попросив старець.

— Я ось хазяїна запитаю, — мовила господиня і вибігла.

Клітка вийшов з хатини. Старий саме вкладав у велику торбу милостиню. Він глянув на хазяїна — і раптом з торби пролунало кілька пострілів. Отаман навіть не встиг скрикнути — упав на долівку, скошений кулями. Так червоні виконали оголошений йому вирок.

книги сумщина голодомор історія полтавщина