Програна блокада. Україна отримує купу проблем, Росія - широке поле для подальшої гри
Блокада вугілля схожа на добре розіграну виставу. Якісь дивні люди спочатку не пускають вугілля з окупованих територій в Україну, а потім гібридні керівники «Л/ДНР» оголошують, що у відповідь на блокаду Україною (!) перебирають під контроль підприємства, корі працювали там «під українською юрисдикцією». Новиною стало і саме існування нашої юрисдикції там. Україна думала, що "переграє" Кремль, та це, схоже, була пастка.
Автор: Орест Зог
Як починалося
Спочатку блокадники створили дрібні проблеми для української економіки, котра почала потроху набирати обертів. У результаті першого етапу блокади Уряд став перед необхідністю в найближчій перспективі:
- купувати імпортне вугілля за долари, а їх традиційно не вистачає, бо ми мало продаємо товарів за кордон. З "дирою", хто не знав, ми традиційно розраховувалися гривнею;
Заблокована колія
- піднімати ціну на електроенергію, яку виготовлятимуть з імпортного вугілля. Блокадники цей нюанс умовчують, але частина їх прихильників наголошує, що в Л/ДНР комуналка дешевша, ніж в Україні;
Ці наші проблеми потенційно куди більші, ніж ті, які виникли б у Росії. Аргумент блокадників такий: купуючи вугілля, ми фінансуємо життя на окупованих територіях, нехай це робить Росія.
Чи продають вугілля в Україну з окупованих територій, чи ні, для Росії принципового значення немає. Вона ще має достатньо резервів, аби не звертати на увагу на самоокупність вкраденої землі.
Як писав у своєму Фейсбуці виконавчий директор Інститут майбутнього Віктор Андрусів за їхніми підрахунками Росія цілком нормально триматиметься на плаву ще років шість при ціні на нафту 25 доларів за барель.
На графіці цифру, яка відповідає золотовалютним резервам Росії, потрібно помножити на 10
"Про наслiдки можливi не подумать"
Та ці проблем не смертельні і наша влада сіла у хату, що скраю, й дивилася на блокувальників збоку, чекаючи, чим усе це закінчиться. Традиційна українська стратегія, між іншим.
Але Росія уміє грати активно і непередбачувано. Так і цього разу. Наступним кроком після блокади став «віджим» підприємств з українською «юрисдикцією». Чимала частина з них належить Ахметову.
Тут би і радіти – «господар Донбасу», який послідовно плекав антиукраїнські настрої і любов до Росії, нарешті розплатився за все! І це правда. Він виявився не господарем, а пішаком, і ним пожертвували.
Та наслідки для України ще гірші. Прифронтові мономіста (ті, які живуть за рахунок одного заводу) залишаються без роботи, бо у підприємства рвуться промислові зв’язки, зникає вибудуваний промисловий цикл.
Російська пропаганда, пояснить, що винні укропи. Доводити, що винна Росія - не просто, адже місцеві бачили, як «патріоти» блокували поставки вугілля, з чого все і почалося. «Приєднуйтеся до вільного Донбасу, буде робота!», - додасть російська пропаганда.
Нам же цих людей, у яких забрали роботу, треба буде годувати. Але грошей у бюджеті стане менше, бо підприємства з «юрисдикції» платили податки і нам. Стане менше і валюти, бо одна з небагатьох статей валютних доходів України - це експорт металу, який тепер, скоріше за все, зменшиться.
Можна говорити, що це не патріотично - торгувати з окупованими територіями і т.п., що все вищеописане - насправді добре. Почитайте, що пише відомий британський військовий стратег, автор книги «Стратегія непрямих дій» Ліддел Гарт. Він стверджує: більшість країн програвали війни не на полі бою, а через економічне виснаження.
Грубо кажучи, через проблеми з економікою не було за що зробити чи купити набої солдатам. Україна недалека від такого повороту подій. Тому втрата шахт і заводів - це дійсно боляче.
Як же так вийшло?
«Заманити противника примарною вигодою і нанести нищівний удар», - десь так перефразовуючи звучить одна із сентенцій Сунь-цзи.
Депутат від Народного Фронту Тетяна Чорновол у своєму нещодавньому блозі гнівно писала:
«Наша перемога полягала в тому, що у нас тишком-нишком, але працювала п'ята колонна на окупованих територіях. Це шахти і заводи, зареєстровані на території України. Це, на хвилиночку, означало не мало, а дуже багато - ми з-під носа у ворога вивозили в Україну наше народне українське багатство - антрацит, метал, вироби заводів… Така ситуація була НАШОЮ УКРАЇНСЬКОЮ перемогою в гібридній війні. Ми переграли навіть сепарів, які виявилися заручниками такої ситуації».
Вона описала суть неформальної стратегії української влади щодо Донбасу. Українська влада думала, що вона обвела Кремль навколо пальця, що корумпувала верхівку сепаратистів і налагодила постачання вугілля, надходжень у бюджет України і собі на вибори чи старість.
Але пам'ятаймо: «заманити примарною вигодою». Поки наші думали, що вони обігрують - їх заманювали. Класика для війни і будь-якого протистояння.
Звичайно, у перший рік, коли економіка летіла в тартари, можна і треба було грати у ці ігри. Але покладатися на роботу шахт і заводів на окупованій і прифронтовій території і думати, що цей дохід буде завжди - верх наївності.
Росія часто теж діє шаблонно і її кроки часто прогнозовані. Одна й та ж модель економічного шантажу використовувалася не раз і проти України, і проти Грузії, і проти Молдови й навіть Білорусі.
Суть проста: ваші товари пускають на безмежний російський ринок і коли ви думаєте, що ось нарешті життя налагодилося і гроші пішли - вам перекривають кисень. Кремль уміє вибрати найболючіший для партнера момент.
З Донбасом все те ж тільки навпаки. Дозволили налагодити модель співпраці і тільки вона запрацювала стабільно - отримали удар під дих.
Ці поставки з ОРДЛО (тобто окупованих територій) оманливо показали українській владі, що можна не робити важку роботу із налагодження в країні економіки, котра ґрунтується на сучасному виробництві й іноземних інвестиціях, а не на виробництві 19-го століття, що не варто руйнувати монополії і старі зв'язки для того, щоб побудувати економіку "відкритого доступу", тобто, таку, де немає жодних штучних обмежень для бізнесу.
Наші еліти головою розуміли, що тільки реформи можуть зберегти їх, але в душі їм дуже вже хотілося залишити все як є, жити у старому, зручному світі. І Росія це використала.
Що отримали?
Крім проблем з економікою, ворог підірвав бойовий дух українців. Переконати громадськість якимись бухгалтерськими термінами, чому нам потрібно торгувати з окупованими територіями, важко. Тим більше, це робилося тишком-нишком. Пояснювати, чому ідуть ешелони з Донбасу, потрібно було з першої ж години поставок.
Далі Росія має широке поле для маневру і може вибирати варіанти, про які зараз говорять у політичній тусовці. Змусити Ахметова включити на наступних виборах у список Опоблоку третину депутатів від Медведчука в обмін на повернення контролю над його заводами? Чи повністю інтегрувати окупований Донбас за зразком Криму? Або віддати окуповані території Україні, щоб на наступних парламентських виборах Опоблок мав більшість у парламенті? Варіанти можна придумувати ще і ще.
А українській владі залишається кволо відбиватися від брєдових звинувачень Семенченка й армії ботів.
Як зробити з цього лимонад?
Попри все, провал політики по Донбасу може мати довгострокові позитивні наслідки. Як кажуть, не було щастя, так нещастя допомогло. Справжні реформи в будь-якій країні будь-коли проводилися тільки тоді, коли правлячий клас боявся за своє фізичне існування.
Така загроза зараз іде тільки від Росії, місцевих праворадикалів не бояться, бо їх мало, їх можна купити чи завербувати.
Обрізавши частину валютної виручки України, Кремль спонукає нашу владу створювати нормальні умови для роботи нормального сучасного виробництва, щоб збирати більше податків. Іншого шляху практично немає. Елітам і нам потрібно вижити, і зібрати гроші на Армію.
