Герої роману «Помирана» Антиповича відгородилися від світу, щоб у них не забрали сміттєзвалище
У книжці можна впізнати як "Л/ДНР", так і нашу українську боязнь до відкритого світу. Дія роману відбувається в ефектних і "мальовничих" декораціях. Руїни звичайнісіньких житлових кварталів, гаражів, усілякої індустріальної інфраструктури і головне – велетенське сміттєзвалище. Усе разом має назву Корито – так колись назвали селище. Тарас Антипович зумів зробити такий антураж цікавим, колоритним і самодостатнім. На сторінках книги легко відчути себе сталкером.
За цей роман письменник отримав премію «ЛітАкцент року» 2016 року.
Читав: Олег Коцарев
Книга про коритян, мешканців селища, яке живе при смітнику, з волі смітника та заради смітника. Колись, пару поколінь тому, коритяни відгородилися від усього світу, бо вирішили, що всілякі «чужаки» хочуть забрати в них сміттєзвалище. Пропозицію евакуюватися з брудного об’єкта вони відкинули, пошкодили будівельний кран і вагони для евакуації, перерізали всі комунікації та оголосили, що це була війна, яку вони виграли. Самостійне життя на сміттєзвалищі назвали «автономікою».
«Автономіка» полягає в збиранні їстівних відходів (але нових відходів на заблоковане звалище ніхто не привозить, харчів стає все менше) і в полюванні на ворон та інших птахів. Їх теж меншає, оскільки вони стали оминати небезпечну місцину. Зате під завалами сміття вивелася велетенська безжальна потвора – кротодил.
Життя в автономічному смітнику не солодке. Матеріальна убогість і голод поєднується зі здичавінням у всіх сферах. Наприклад, коритяни майже не вміють читати. А ті, що вміють, роблять це задом наперед. І чи не єдина їхня «література» - написи на стінах.
Ця дрібничка – може, головна родзинка книжки Антиповича, про яку чули багато хто навіть із тих людей, які не читали «Помирани». Через звичайне написання в неправильному порядку письменник витворює цілу культуру.
У ній є матюки та інша лайка, яка в оберненому форматі вийшла цілком собі звучною й гострою: «йух», «рабой», «ялбакус», «торванабой» тощо. А є речі метафізичні – наприклад, загадковий стародавній бюстик лисої людини, який зветься «Нінель».
Що ж до ідеології «Корита», вона обмежується крайнім ізоляціонізмом, страхом і ненавистю до всіх людей із-за «колючки», що огороджує автономічний простір. Тож навіть гуманітарну допомогу про всяк випадок спалюють.
Ось такий собі спокійний і пасивний апокаліпсис, що обійшовся без глобальних катастроф. Немає жодних сумнівів, що багатьом читачам це все нагадає про утворення, які з’явилися в окупованій частині українського Донбасу. Ізоляціоністська риторика і практика, постіндустріальний занепад, жорстокі порядки, культурне зубожіння і т.д. і т.п. В одній із рецензій «Помирану» Тараса Антиповича навіть назвали книжкою, позначеною ...ксенофобським ставленням до «східняків».
Насправді таке прочитання, звісно, відверто наївне. Світ Корита хоч і має очевидні паралелі з пост-совком, але значно універсальніший і ширший за пародію на потворні результати «розбудови Новоросії».
Та й, мабуть, невипадково розмовляють герої «Помирани» виразним центральноукраїнським, полтавським просторіччям. Бажання замкнутися й окопатися на рідному смітнику та оголосити весь світ ворогами, зрештою, може виникнути в будь-якій точці світу. І виникає!
Тому в коритянах себе можуть упізнати не тільки адепти «русского міра», а й дехто з наших ультра-радикалів чи з ізоляціоністів інших країн.
Подивитися, почитати, як виглядає така форма самодостатності збоку, буде корисно для всіх.
Не всі мешканці Корита однаково примітивні та злі. Живуть тут і складніші, неоднозначні, персонажі. Наприклад, поет – він ходить і декламує всім герметичні, абсурдні вірші, що в такому антуражі звучать іще абсурдніше (до речі, саме з його творчості з’явилася назва книжки).
Або божевільний лікар, котрий імплантує людям у тіло всіляку техніку. Нестандартний і головний герой книжки. Він оцінює рівень занепаду Корита й шукає виходу з кризи. Цим виходом має стати нафта, яка нібито є під сміттєзвалищем і якою – переконані коритяни - можна харчуватися. Чим закінчиться такий амбітний проект? Дізнаєтеся з книжки «Помирана».
Тарас Антипович, «Помирана», уривок.
Нельсон відволікся від своїх роздумів під вечір, коли спала спека. Рівна траншея, на дні якої лежав трубопровід, тішила його око. Зопрілі коритяни витрушували зі шкарбанів пісок і розбирали свою зароблену продовольчу норму. Нельсон зістрибнув у траншею, і штиком лопати почав здирати пінополіуретановий «кожух». Він швидко намацав найближчий стик труб із фланцем, привареним по окружності і стягнутим болтами й гайками. Конструкція цього «хомута» не видалась Нельсонові надмірно складною, і його інженерні тривоги відступили.
– Гей, шобла! – почувся скрипучий голосок Дани десь поруч.
Нельсон виважився на руках і вибрався з траншеї. Мовчання, з яким копачі споглядали Дану, здалося йому дуже незвичним. І тільки наблизившись до гурту впритул, він побачив, від чого всіх заціпило. Дана розвела поли кольорової клейонки, яка висіла в неї на плечах. На місці грудей у неї було імплантовано екран плаского десятидюймового монітора, шар шкіри під ним було знято.
- Е, рабой, заціни гламур! – задерикувато кинула вона Нельсону.
На дисплеї, за плетивом оголених ребер і тонких темно-червоних м’язів, стугоніло збуджене дівоче серце.
Тепер Нельсон розгадав хитрий маневр доктора Фрезе. Він поставив Божені амортизатор, якого ніхто з місцевих ампутантів досі не мав, щоб підживити в коритянах імплантаційний ажіотаж і на ньому нажитися. І ось уже заздрісна Дана знайшла застосування монітору, знайденому на Кориті. Звісно, доктор отримав добру «кладь» за цю операцію. Можливо, Фрезе був божевільним, але не без практичної жилки.
– Грудак здувся з голодухи, самі ребра тирчать, – торочила Дана у хвилину своєї публічної слави. – А екран дівать нікуди. Так я й думаю: хай він мене показує.
- А Капрон шо на те? – запитав хтось із натовпу.
- Та Капрону в кайф! Сказав, шо тепер і бить не буде – екрану ж ціни нема, берегти його тре’! – погладила поверхню дисплею Дана.
Коритяни зазирали в грудний монітор Дани, чудувалися побаченому і самі таємно подумували про сякий-такий тілесний редизайн. Фрезе, котрий на людях з’являвся не набагато частіш, ніж кротодил, істотно посилив свою незриму присутність у житті спільноти.
Нельсон чи не єдиний був здатен по-справжньому оцінити силу технологій.
Уміння проводити біомеханічні зрощення давало доктору Фрезе не лише зиск, а й захист. Він спромігся показати свою цінність, інакше його бункер давно б уже обнесли, розікравши не лише калорійні запаси, а й відвертий непотріб, який коритяни звикли цупити з принципу або заради розваги. Більш того, без навичок застосування гелю для біомеханічного синтезу доктор Фрезе просто не дожив би до свого поважного віку.
Походження тих його запасів також обросло народними домислами. Нельсон чув, що Фрезе ще молодим працював сортувальником на Кориті, і саме там натрапив на цілий контейнер дивного ядучо-зеленого гелю.
Схильний до експериментів, він буцім випробовував речовину на собі й на інших – то як їжу, то як засіб для гігієни. Гель розводили водою, кип’ятили, випаровували на сонці, змішували з сипучими речовинами і пташиним послідом, мазали на рани, піддавали всіляким іншим реакціям. І нарешті суто випадково відкрили його властивість зрощувати живе з неживим.
Втім, були й інші версії щодо появи гелю. Ходили чутки, нібито Фрезе отримав його з-за Колючки від недружніх сил – як плату за шпигунство на їхню користь або навіть як засіб прихованого поневолення чи повільного винищення коритян.
Тому деякі старші люди боялися віддавати себе в «нечисті» руки доктора й остерігалися біомеханічних операцій як таких, чиї наслідки не до кінця зрозумілі й можуть бути використані ворогом у своїх інтересах.
