Замовити білоруса. На вживаних авто з Європи заробляють громадяни трьох країн. Бюджет не отримує нічого

Під час митного огляду у Тараса під сидінням його щойно купленого Mersedes-у А 170 знаходить флешку з родинними фото й відео попереднього власника: кадри з сімейних подорожей та застіль у ресторані. У черзі, що тягнеться вже чотири години, на митному посту «Ягодин» чоловік знайшов невелику розвагу: дізнатися щось про попереднього власника автівки, яку лучанин Тарас придбав у польському місті Холм.

Тарас вважає, що той є порядною людиною, бо на сайті оголошень чесно виставив знімки незначних пошкоджень – подряпин на шкіряному кермі, автівки. Вона обійшлася моєму супутникові у дві тисячі доларів – за вживаний транспортний засіб такої моделі в Україні довелося заплатити б 9.

У вартість купленого Mersedes входить його реєстрація у Польщі та перевезення через кордон. Над оформленням документів та доставкою автомобіля (останнє – під «покровительством» митниці) працюють громадяни трьох країн: України, Польщі та Білорусі. Кожен із задіяних у схемі має свою роль і свою вигоду.

Скільки коштує поляк і скільки білорус

Перед тим, як пересісти на польські номери, Тарас змінив кілька вживаних автівок, куплених в Україні. А тоді зрозумів, що переплачує, й вирішив зганяти за кордон.

– Модель машини, яку я сьогодні купую за 10 тисяч доларів в Україні, через кілька років застаріє й вартуватиме вже, наприклад, 7. Аналогічна вживана польська більше трьох тисяч коштувати не буде. За цей же час вона своє відслужить: байдуже, здам її потім на запчастини чи зап’ю водою, – міркує Тарас.

Знайомі звели його з поляками, які працюють на продаж авто в Хелмі. Чоловік придбав іномарки для себе, для дружини і для тітки. Відтоді Тарас принаймні тричі в місяць рушає за кордон – «коли є замовлення».

Перевезення авто з Польщі – не єдина діяльність чоловіка: удвох із дружиною ведуть невеликий сімейний бізнес. Але продаж авто для Тараса – це ще й таке собі хобі: знайомства, пригоди, можливість випробувати свої дипломатичні навички у переговорах із митниками, та й просто побувати за кордоном.

– Ви будете в шоці, коли побачите, з якими бомжами мені доводиться працювати, – інтригує Тарас перед поїздкою.

Із Тарасом в авто сідає його рідний брат Максим. Якщо Тарас працює самостійно, то Максим є ланцюжком у великій міжнародній схемі. Тарас про все дбає сам: шукає автомобілі для купівлі, оформлює документи, перевозить машину, «домовляється» з митницею.

Завдання Максима простіше – доставити замовлене клієнту авто, яке вже чекає у нейтральній прикордонній смузі між Польщею та Україною до українсько-білоруського кордону та подбати про перетин цього кордону на купленому автомобілі нерезидентом України.

Процедуру неофіційно називають «вигнати авто на рік» - для того, аби український власник міг упродовж року їздити на пригнаній машині, потрібно залучити до справи не громадянина України. На цю людину в польського нотаріуса оформляють генеральне доручення на право кермування, після чого нерезидент (не громадянин, в даному випадку не громадянин України) виїжджає і в’їжджає на територію України через будь-який кордон.

Це прописано в 1 частині 380-ї статті Митного кодексу України: нерезидент може ввозити в Україну транспортні засоби для особистого користування на термін до одного року. На практиці ж покупець авто й довірена особа, яка їде за кермом, після проходження митного контролю тиснуть одне одному руки і власник їде в Україну. Через рік виїзд – в’їзд треба повторити. Автомобіль у такому разі не набуває статусу транзитного, відтак не потрібно перетинати кордон кожних п’ять днів.

За свій шмат роботи Максим отримує 30 доларів. Оскільки їздить щодня та ще має змогу продати горілку й цигарки там або привезти м’ясні продукти на продаж в Україну, то в місяць у середньому набігає до тисячі доларів заробітку.

Послуги нерезидента-білоруса обійдуться у п’ять разів дешевше, ніж поляка, тому й українці їдуть до іншого кордону.

– Один білорус коштує 50 доларів. Поляк за ці гроші не схоче працювати – він вартує уже 250 доларів, – знайомить із розцінками Максим. – Треба завчасно подзвонити до людей, які замовляють білорусів і сказати: «Мені треба стільки-то людей».

50 доларів – це разом із тим, що людину привезуть, погодують, почекають із нею в чергах на кордоні 4-5 годин. Білорусу зі всього перепадає доларів 10-15, решта йде тому, хто ним опікується.

Білоруси, на яких виписують доручення, зазвичай не є людьми високого соціального статусу. Після того, як на кордоні відмітять нерезидента як водія машини, доручення в нього забирають. «Бо нащо воно бомжу?» – мовить риторично Тарас.

15 доларів – найменша сума, яку доведеться заплатити в процесі. Далі розцінки зростають.

Є багато таких гжешиків

В одній команді може працювати різна кількість людей різних занять. У групі чітко розподілені обов’язки.

– Є люди, які шукають машини. Часто – це наші українські студенти, які навчаються в Польщі. Вони оглядають автомобілі у приватних продавців за оголошеннями в інтернеті або на спеціальних комісійних майданчиках – автокомісах: туди власники відвозять іномарки, які бажають продати. Власник такого майданчика бере відсоток за посередництво, тому ліпше купувати безпосередньо у власника.

Студенти фотографують машини і відсилають на вайбер українцям. Вони є потрібною ланкою у разі, якщо в куратора процесу закінчується віза абощо – і він не може сам поїхати.

Окремо є люди, які приганяють машини на стоянки ближче до кордону. Є ті, хто реєструє автомобілі. Є ті, хто ввозить їх в Україну і вивозить у буферну зону. Є люди, які шукають нерезидентів. І дуже важливі люди – ті, хто «рішають» на кордоні. Бо в Україні просто так нічого не робиться. Усього три країни в цьому задіяні, – каже Тарас.

Але Тарас оминув більшість із цих ланок, організувавши процес самотужки і залишивши в команді лише тих, без кого не обійтися: поляки, на яких треба реєструвати транспортний засіб, білоруси, які перетнуть кордон на автомобілі, та українські «рішала», які ладнають справи з митницею.

Ще рік тому Тарас міг обійтися й без поляків – польське законодавство дозволяло оформлювати автівки українцям на себе. Але через значну кількість порушень, після яких неможливо було знайти винуватця й виписати йому штраф, внесли поправку – тепер співвласником автівки з польськими номерами обов’язково має бути поляк.

Середньостатистичний поляк хоче від 350 до 500 злотих ($90 - 125) за оформлення на себе авто. Офіційно ж за реєстрацію треба заплатити 80 злотих ($ 20 або 540 грн) у місцевий сервісний центр.

Пежо Партнер 2004 року за 1750 доларів. 1 долар це 4 злотих

Поляк-продавець зазвичай на себе цих клопотів брати не хоче, але не біда - для цього теж є спеціальні люди. Тарас знайшов їх через знайомих.

– Коли поляк вписує мене у техпаспорт як співвласника, вказуємо 98 відсотків моєї власності і два – його. Це, щоб не було ризиків, що відсудить – бо на ці відсотки він хіба що запасне колесо отримає, – каже Тарас.

Цього разу Тарас приїхав до Холма, щоб забрати постійний технічний паспорт на авто, яке пригнав для себе напередодні. Документ лежить у польському центрі надання адміністративних послуг Starostwie Powiatowym, але годі забрати паспорт без офіційного власника - поляка.

Той не поспішає на обумовлену зустріч. Тарас пробує описати Крістіана: «Такий, знаєте, не те що бомж, але й не інтелектуал. Схожий на тих «рішал», що в Україні під сервісними центрами ходять».

Крістіана Тарасу нарадили знайомі. Коли той уперше приїхав до Польщі, мав побоювання, що не порозуміється з місцевими. За символічну плату – пляшку горілки і пачку сигарет – Крістіан зголосився поперекладати. «Бухав, але працював», – згадує Тарас. Удвох із Крістіаном вони доїхали до Варшави, у селі під столицею придбали два автомобілі в чоловіка, який ремонтує й продає машини у себе в дворі.

Тарас почав реєструвати машини на Крістіана, але останнім часом між ними нема такої довіри, як раніше. Поляк почав хитрувати: домовляється з Тарасом про одну суму, а коли документи на авто не можна забрати без участі поляка, піднімає ставки ще на сто злотих.

Крістіан на зустріч так і не заявився, зате прийшов його рідний брат Грифон. Грифон – це людина контрастів, невизначеного віку й непевної професії, він ніби матеріалізувався з творів Жадана: пом’яте обличчя й гладенька шкіряна куртка, пластянка з кавою у руці і пляшка горілки з кишені, шостий айфон і вицвіла футболка.

Якщо в Крістіана пристрасть до алкоголю, то Грифон любить просаджувати гроші на ігрових автоматах. Українські брати називають своїх польських колег «безтолковими»: раніше ті заробляли по сотні доларів у день, реєструючи на себе машини, але так і не використали ці гроші з користю. Тепер Крістіан і Грифон хочуть «розвести» українців на гроші, тож багато хто припинив із ними працювати й заробітки впали.

Хоч і в поляків теж свої ризики в цьому бізнесі: днями Грифону прийшло сповіщення про штраф: машину, яка зареєстрована на нього, піймали на польсько-німецькому кордоні, нашпиговану сигаретами. Водії-українці встигли втекти, а Грифону довелося найняти адвоката, щоб не сісти в тюрму на 77 днів.

Грифон довго й непевно пояснює Тарасові, чому Крістіан не прийшов, як домовлялися.

– Може, пішов у запій, але швидше всього хитрує, – припускає Тарас.

Зрештою, він платить додаткові 18 злотих, аби техпаспорт за дорученням забрав Грифон замість Крістіана, й обіцяє собі більше не працювати з цими братами.

А з ким тоді?

– Багато є таких гшешиків, – сміється Тарас.

Держава не має ні фіга

Але й не це було найважчим. Найбільший виклик попереду – порозумітися з українськими митниками. Спершу Тарас не відав, як це зробити. Знав тільки приблизну суму хабара – 300 доларів.

Запропонував гроші митнику, на що почув афористичну відповідь: «Ми самі гостей не приймаємо, але завжди знаємо, коли до нас прибудуть гості». Так Тарас відкрив для себе нову професію – «рішало» на митниці.

Виявилося, що домовлятися через посередника ще й вигідніше: знайомому митники можуть зробити знижку. Головне тут – знайти баланс: щоб і не продешевити, і не переплатити.

– Якщо даси 20 доларів, то тільки митника розсердиш. Краще так не ризикувати, – ділиться Тарас.

Коли авто в’їжджає на територію України з усіма належними документами, в тому числі і страховкою, начебто нема підстав для затримання. Але…

– На митниці знайдуть тисячу і одну причину, чому вас не зможуть пропустити. Протримають чотири години на морозі, поки не здасися.

У п’ятигодинній черзі на кордоні Тарас береться рахувати, у скільки йому обійшлися додаткові витрати.

Окрім самої вартості автівки, 100 доларів треба заплатити поляку за згоду зареєструвати на себе машину, 80 злотих ($ 20)– за офіційне оформлення, генеральне доручення в нотаріуса на право кермування для білоруса – 50 злотих ($12), 225 доларів – страховка, 300 доларів – подяка для митника. На «купівлі білоруса» вдалося заощадити – Тарас знайшов родича з іноземним громадянством.

Для тих, хто бажає придбати авто з польською реєстрацією вже в Україні, до цієї статті витрат доведеться додати послуги посередника. Тарас не береться називати конкретну суму, бо «в кожного свої апетити й амбіції», але радить відштовхуватися від середньої ринкової ціни у 200 доларів.

Додаткові витрати все одно не порівняти з сумою, яку належить сплатити при офіційному розмитненні.

– Чому не встановити вартість розмитнення, скажімо, в одну тисячу доларів? Замість усіх цих митарств я б заплатив офіційно. – каже Тарас. – У теперішній ситуації виграють усі: поляки, бо мають ринок збуту, ті, хто шаманить і продає, ті, хто реєструє авто на себе, митники, бо їм усе йде в кишеню. Тільки держава не має з того ні фіга.

Чому так?

В Україні ціна на вживані автомобілі дорожча ніж у Польщі чи Литві через мита і акцизи. Рік тому під тиском громадськості Рада їх знизила, але у такий хитрий спосіб, що завезти авто за новими дешевшими правилами практично не можливо.

Хоч якась логіка у високих тарифах, які спонукали купувати зібрані в в Україні авто була, коли працювали складальні цехи на яких збирали іноземні автомобілі. Зараз навіть це протовиробництво припинилося і немає українського заводу, якого теоретично варто захищати від дешевих вживаних автівок.

І щоб обійти штучні і незрозумілі бар’єри українці попридумували різні схеми, частину яких ми і описали у цій статті. На них заробляють поляки, білоруси і корупційні митники, але ні копійки не потрапляє до українського бюджету. І в цьому винен уряд, який створив такі умови. Рішення просте: низькі мита і простота оформлення. Тоді гроші замість іти посередникам за непотрібні послуги і митникам за закриття очей на сумнівну схему потраплять до бюджету.

мито польща кордон автомобілі