Мільйон з гектара. Дрібні фермерські господарства можуть заробляти з одного гектару набагато більше, ніж великі агрохолдинги

Сік краще спирту

Володимир Завадовський керує невеликим аграрним господарством «Лілак», що розташоване у Чернівецькій області неподалік кордону з Румунією. Його шлях в бізнесі може видатися дещо парадоксальним. Починав він з такої ніби грошовитої справи як торгівля спиртом. Але там виявилося чимало гострих кутів: акцизи, посилена увага податкової… Та й сусіди навряд чи вважали такі прибутки моральними.

Тоді Завадовський вирішив перейти на… соки. «Уявіть собі: райцентр у горах, далека периферія… - каже він. - У нас у Карпатах ніколи нічого не сіялося, не обприскувалося, не було хімії й Чорнобиля. Тільки чисті трави, дерева, дикороси». Його ТОВ «Лілак» нині виробляє екологічно чисті березові соки з додаванням кропиви, шипшини, чебрецю, м’яти, полину та інших гірських трав. Пройшовши сертифікацію, «Лілак» через Румунію продає соки в ЄС, а ще – в Канаду, Ізраїль, США. Ці гірські напої справді не мають конкурентів – бо хто б ще таке зумів виготовити?

сік Лілак - дорогий натурпродукт

Ні вітчизняний агрохолдинг, ні зарубіжні фермери не мають тих можливостей, насамперед природних і кліматичних, що є в цього підприємливого дядька. Спрацьовує класична фішка бізнесу: унікальність пропозиції. Тобто маємо приклад розумно знайденої ніші на ринку. І сам чоловік заробляє, і зарплату платить і покращує торговельне сальдо України.

У багатих країнах покупці готові переплачувати за природне, органічне, не штучне, без ГМО. Закон України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини» діє лише три роки, але вже чимало підприємців взялися вирощувати органіку. Держава цьому сприяє.

Аграрії можуть отримати компенсації від уряду за оплату процесу сертифікації та за посадковий матеріал органічних рослин. Площа угідь, де українці вирощують органічну продукцію, зростає і нині становить близько півмільйона гектар. Україна доволі стрімко вийшла у двадцятку країн, що ведуть перед у виробництві органічної їжі.

Амарант, нут, спельта, кунжут

Загальновідомо, що у бізнесі треба або жорстко конкурувати, або шукати ніші, де конкуренція нижча – і, відповідно, там є вищий прибуток. Вже два роки поспіль проходить конференція сільгоспвиробників «Мільйон із гектара» (мається на увазі мільйон гривень, які можна заробити на одному гектарі), яку зініціював Сумський аграрний університет у партнерстві із Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (FAO), Європейським банком реконструкції та розвитку (ЕБРР).

Організатори цього форуму виходять з того, що в усіх регіонах України розвиваються фермерські господарства з найрізноманітнішими напрямами виробництва. Серед них - чимало тих, хто вирощує екзотику чи добре забуті старі культури, які раніше не вважалися комерційно аж надто привабливими.

Це ягоди: ожина, лохина, смородина та ін.

Це й горіхи.

Це також ячмінь пивоварний, гірчиця, льон, сорго, нут, сочевиця.

Це салати й зелень, лікарські й пряно-ароматичні рослини (спеції).

А також те, про що раніше чули ботаніки, але не фермери: амарант, нут, спельта, кунжут, спаржа, кіноа шавлія, шафран, аронія…

Хоча нове – це добре як кажуть забуте старе: спельта – це та сама полба, яку наші предки вирощували до того, як навчилися сіяти жито. Та й сочевицю наші пращури їли.

Ще одна культура, на якій заробляють аграрії – традиційний гарбуз. Промислове виробництво й переробку його нині успішно освоюють у промислових масштабах. Просо, горох, овес, навіть сакраментальна гречка – теж відносяться з точки зору агробізнесу до нішевих культур. Серед агровиробництв, на яких заробляються мільйони – розведення раків, черв’яків (вермикультура), грибів, бджіл.

Ось типовий приклад цікавої нішевої культури - льон. У нас його вирощували з діда-прадіда, потім призабули. Але ж попит на нього не зник: в країнах Європи щорічно потрібно близько 700 000 т насіння льону, й везуть його аж за-океану, зі США й Канади.

Економічна географія підказує, що вигідніше купувати в Україні. А в Америку - вести скажімо, гірчицю, яка там має стабільний попит і привабливу ціну близько $730 за тону. У нас її вирощувати вміють здавна. Ну, а підприємство «Десналенд» з міста Глухова на Сумщині, пішло далі у переробку, й із льону виготовляє борошно й олію. Ця компанія займає також інші цікаві ніші: вирощує щирицю (амарант), календулу, виготовляє з дикоросів і культурних рослин фіто-чаї.

Або згадаємо лохину, яку збирали у лісах ще древлянські племена. Її вже окультурили, і зараз найкраща лохина для бізнесу - американська високоросла. Таку посадив підприємець Віктор Дитинко у Долинському районі на Івано-Франківщині на 6,5 гектарах. Крім доброго збуту (минулого сезону роздрібна ціна коливалася від 95 до 200 грн за кілограм в залежності від ранньості сорту.), держава повернула фермерові 390 тис. грн. за придбання саджанців. Тож він має намір розширювати свої плантації. Лохина не надто вибаглива, збирати її можна у механізований спосіб. Дає довготривалу віддачу: кущі плодоносять 40 років.

Або часник - ніби є відомою вітчизняною культурою. Однак зараз його вирощують в Україні мало – не більше 10% від внутрішнього попиту. Імпортуємо щорічно часнику на $8 млн, в основному з Китаю. От де ніша! Заступник начальника управління агропромислового розвитку Івано-Франківської ОДА Володимир Ціховський розповідає про справжній бум: «У нас в області зараз люди кинулися на часник. Підрахували: коли хоча б на 1-2 га вирощувати часник – матимеш добрі гроші». Це побачили також в ТОВ «UkrUP» - почали не лише вирощувати його, а й гуртувати часникарів, або спільно реалізовувати продукцію.

Діяти разом

Хоча, звісно, у цій справі є й свої підводні течії та рифи. Підприємство ТОВ «Мічуріна плюс» господарює на Волині, у селі Березолуки Рожищенського району. Займаються розторопшею, ромашкою, спельтою, сочевицею. Засновник господарства Олександр Чумак розповідає: «Вирощував 150 га розторопші... Не вигідно. Цього року наступило перевиробництво й ціни завалилися. Ромашку? Насіння купив, але вирощувати теж не став - ринок маленький в Україні. Продати пристойний обсяг - нереально».

Несформований попит, відсутність розгалуженої інфраструктури продажу – от основні проблеми підприємців такого кшталту.

Однак справжній бізнес – він гнучкий. І підприємливих рятує в нинішніх умовах диверсифікація аграрного виробництва, пошук інших вільних ніш. «Стабільно вирощую чималі обсяги гороху - до 500 га. При нашій урожайності до 50 ц/га виходить вигідніше навіть, ніж соняшник, - хвалиться Олександр Чумак. - Цього року посіяв червону сочевицю. За обсягами світового ринку вона приблизно на рівні гороху, але в Україні культура рідкісна. Якщо все вийде за технологією - розраховую, що буде ще вигідніше, ніж горох».

Врятувати у питаннях ескорту може кооперація. Вже створені громадська спілка «Органічна Україна», регіональні об’єднання аграріїв, кооперативи. Вони діють, зокрема, й на просування аграрного експорту. «З нішовими культурами треба йти за кордон... Що стосується пересічніх фермерів - я сумніваюся, що вони зможуть поодинці заробити. Їх просто пограбують, - переконаний фермер Олександр Чумак. - Треба поєднуватися й сторювати асоціації й кооперативи, які спільно займаються продажами».

Селяни – народ на загал повільний, любить поміркувати, подивитися, як воно в сусідів. Володимир Ціховський каже: «Люди вивчають, міркують, виважують. Якщо буде ціна, то вироблятимуть. Наприклад, років 3-4 придивлялися до сої – а тепер вона в нас добре йде. Нині закладають ягідники, горохом зацікавилися – на наступний рік заплановано удвічі-втричі більше гектарів збираються відводити під горох, ніж у цьому».

Голова сільськогосподарського кооперативу «ПУСК» Олександр Буюклі (Хмельниччина) розвиває цю думку: «Ми досягли успіху в організації збуту виробленої продукції членами кооперативу. Ідея проста: за рахунок великого об’єму ми стаємо набагато привабливішими для переробників або трейдерів». Співласниця ТОВ «UkrUP» Анна Морозова теж підтверджує: найкращим шляхом для розвитку часникового бізнесу може стати кооперація. Аби допомогти один одному у реалізації продукту, вже об’єдналося 11 фермерських підприємств часникарів.

Отже, вже в багатьох аграріїв України бачимо мотивацію до вирощування нішової аграрної продукції. Такий бізнес-підхід дозволяє вирішити одразу кільки проблем. Це і вихід на ринок з низькою конкуренцією і великою маржею, й створення нових робочих місць – а отже, імпульс до розвитку сільських територій. Наприклад, вирощування лохини допомогло б Поліссю, бо ж безробітні поліщуки виїжджають у Польщу збирати… ту ж саму лохину! Аграрний міністр Тарас Кутовий запевняє, що його міністерство працює над тим, аби дрібні й середні фермери знаходили свої ніші і виходили на міжнародні ринки.

Зокрема, від Європейського інвестиційного банку міністр хоче залучити € 400 млн. на фінансову підтримку фермерських господарств. Заступниця аграрного міністра Ольга Трофімцева їздить у джунглі і пустелі Африки й Азії – шукає нетрадиційні шляхи збуту різноманітної української агропродукції.

Самооргнаізація це добре. Але уряду не потрібно вигадувати велосипед, а варто йти шляхом країн, які започаткували свій стрімкий економічний розвиток підтримуючи фермерів.

У Японії, Південній Кореї та на Тайвані державні агентства, які опікувалися розвитком дрібних селянських господарств забезпечували фермерам інфраструктуру, яка дозволяла легко експортувати: склади, логістичні центри, кредити та постійне навчання.

Для України це ще не задані домашні завдання. Але, щоб сповна використати фермерський потенціал, уряд має працювати над ними. Повторю ще раз: створювати логістичну інфраструктуру для зберігання і транспортування продукції, забезпечувати виробників дешевими кредитами і постійно вчити їх.

А земельну реформу провести так, щоб максимальна кількість землі опинилася у руках дрібних виробників, а не агрохолдингів, тоді заступнику міністра можна буде і не їздити у джунглі.

бізнес агропром село