Злочини на ґрунті ненависті. Визнати не можна ігнорувати (ІНФОГРАФІКА)
Наприкінці травня активісти націоналістичних угрупувань «наїхали» на київське кафе ліванської кухні «Linas». Приводом для сварки стала начебто завищена ціна кави в чеку. Обурений клієнт — один з керівників «Націонал-патріотичного руху України» Михайло Ковальчук — вимагав від персоналу пояснень виключно державною мовою, а отримавши відмову, повернувся з «підкріпленням». Вигукуючи ксенофобські лозунги «Пам’ятай чужинець, тут господар українець», радикали вимагали від власників закрити кафе. Незважаючи на явні ознаки правопорушення на ґрунті ненависті, поліція відкрила справу за статтею хуліганство. На жаль, подібні випадки в Україні скоріше правило, ніж виняток.
Автор — Євгенія Дроздова
Правозахисники, з якими спілкувались ТЕКСТИ, одноголосно зазначають, що правоохоронці неохоче реєструють злочини на ґрунті ненависті, тобто такі, що відбуваються через нетерпимість або відразу до певної групи осіб через їх «расову», національну приналежність, мову, релігію, громадянство, сексуальну орієнтацію тощо.
У розвинених країнах вважається, що подібні злочини сигналізують: певна спільнота перебуває поза межами суспільства і не визнається ним. Якщо рівень нетерпимості зростає, це загрожує більш масштабними конфліктами. Тому аби їх уникнути ОБСЄ, наприклад, наполегливо рекомендує країнам-учасницям запроваджувати суттєвіші покарання за злочини ненависті. З 2009 року Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (надалі Бюро ОБСЄ) збирає і оприлюднює інформацію стосовно злочинів на ґрунті ненависті (англ. — hate crimes) з 56 країн світу, в тому числі й України.
Кількість зареєстрованих hate crimes в Україні зростає з року в рік
За даними Бюро ОБСЄ, до 2014 року в нас майже ніхто нікого не бив через ненависть: 2 зареєстрованих випадки у 2009 році, по 5 у 2010 і 2011 роках, 3 — в 2012-му. Протягом останніх років правоохоронці почали частіше реєструвати відповідні правопорушення.
Клікайте на зображення, щоб переглянути в кращій якості
Це аж ніяк не означає, що українці стали менш толерантними, вважає керівник Групи моніторингу прав національних меншин Вячеслав Ліхачов, просто держава вчиться правильно реагувати на ненависть. За його словами, реальний пік расистського насильства в Україні припадає на 2007—2008 роки.
Відзначимо, що Група моніторингу прав національних меншин не згодна із визначенням злочинів ненависті, яке використовує Бюро ОБСЄ. Останнє враховує правопорушення, де ненависть до групи не є основним мотивом, а також усі злочини, під час скоєння яких звучать образи у бік жертви, що стосуються її реальної або надуманої злочинцем групової ідентичності. Це приводить до викривлення статистики. Наприклад, злочинці можуть обирати студентів з Африки або Азії не з расистських мотивів, а виключно з раціонального розрахунку на те, що розгублений іноземець, який погано знає мову і реалії, навряд чи звернеться в поліцію. Інший приклад — позначення гомосексуала в грубій формі є одним із найпоширеніших лайок у слов'янських мовах і в більшості випадків не стосується власне сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Експерт зазначає, що було б помилковим вважати крики: «Підарас!» під час п’яної бійки ознакою злочину ненависті.
Експерт Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Борис Захаров наголошує, що зараз поліція охочіше реєструє злочини ненависті: «Раніше цього будь-що намагалися уникнути, кваліфікували як хуліганство та інші злочини, не враховуючи мотиву. Тож це питання не тільки зростання кількості злочинів, а ще й належної їх кваліфікації».
Координатор проекту «Без кордонів», правозахисник Максим Буткевич також зазначає, що збільшення проваджень за 161 ст. ККУ (ред. «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії») може відображати позитивну тенденцію. Водночас, як і раніше, значна частина злочинів, що де-факто скоєні на ґрунті ненависті, де-юре проходять за статтями хуліганство або тілесні ушкодження, адже таким чином звинувачувальній стороні простіше домогтись справедливого покарання. «Санкція за ст. 161 ККУ не є суворою. До того ж багато справ можуть "розвалитися" в суді — наприклад, в частині доказу того, що злочин був скоєний умисно. Тож кількість злочинів, що проходять за 161 статтею, не відображають реального стану речей», — наголошує Максим Буткевич.
Інформаційна війна і злочини на ґрунті ненависті
На думку Бориса Захарова, частка із загальної кількості злочинів такого типу є провокаціями з боку Росії, яка намагається виставити нашу країну в очах міжнародної спільноти як небезпечну для різноманітних національних меншин. «Провокації злочинів на ґрунті ненависті, такі як паплюження могил, напади на синагоги тощо досить часто пов’язані з діями російських агентів. Таку пропаганду цілком сприймає частина європейських політиків. Однак є й справжні злочини, що скоєні нашими ультраправими рухами — це, в тому числі, напади на представників ЛГБТ-спільноти, погроми ромів», — коментує він.
Вячеслав Ліхачов зазначає, що за останні 3,5 роки жодна справа по факту антисемітських злочинів (мова іде про 70—80 випадків) не дійшла до суду, в жодному випадку злочинці не були встановлені і покарані. «На мій погляд, це серйозна проблема. Утім я далекий від того, аби звинувачувати правоохоронні органи в упередженості: вони просто неефективні».
Визнати не можна ігнорувати
Аби притягнути злочинця до відповідальності з урахуванням мотиву ненависті, необхідно змінити ст. 161 Кримінального кодексу. Зокрема, прибрати зі статті положення про «умисні дії» в теперішньому вигляді (як необхідну частину кваліфікації), а також винести до некримінальних порушень висловлювання, за винятком тих, які безпосередньо призвели до скоєння злочинів. Кримінальний кодекс має карати лише дискримінацію та злочини ненависті із застосуванням насильства, пояснює Максим Буткевич.
ВБО «Точка опори», що опікується правами ЛГБТ-спільноти в Україні, звертає увагу, що на сьогодні в ст. 161 ККУ сексуальна орієнтація та ґендерна ідентичність не згадані серед інших ознак, за якими можуть скоюватися злочини ненависті, а ст. 67 ККУ «Обставини, які обтяжують покарання» також не включає цих ознак.
У розмові з ТЕКСТАМИ виконавчий директор ВБО «Точка опори» Тимур Левчук відзначив, що відносини між ЛГБТ-спільнотою і правоохоронцями залишаються напруженими. «Я і мій партнер Зорян робили експеримент на Хрещатику, під час якого на нас напали нацики. В нас був відеозапис, ми публічні активісти, в нас була увага українських та іноземних ЗМІ, юрист та підтримка правозахисних організацій. Де зараз справа? Її двічі закрили за відсутності доказів».
Водночас Тимур згадав про подію, коли побили лесбійку саме за її орієнтацію, а поліція не хотіла фіксувати злочин, поки не з'явився публічний тиск. Тож тиск громадських організацій — це та крапля, що камінь точить, резюмував він.
Кількість справ по ненависті, які доходять до суду, мала — у 2016 році, наприклад, за даними Генеральної прокуратури України, суди розглянули 4 з 60. При цьому 19 справ ще до суду закрили через «відсутність складу злочину». Це означає, що наразі у жертв злочинів ненависті невеликі шанси відстояти свої права.
Активісти збирають власну статистику та намагаються привертати увагу до проблеми, як наприклад, проект «Хроніка ненависті», де зібрані та опубліковані найбільш резонансні злочини за 2009—2016 роки.
Що там у сусідів?
Незважаючи на деяку позитивну динаміку, ми ще далекі від показників розвинених країн. Так, наприклад, Німеччина реєструє щороку 3—4 тис. так званих hate crimes, Франція — 1,5—2 тис., Сполучені Штати — 6—7 тис., абсолютним рекордсменом є Велика Британія з цифрою від 40 тис. випадків. Водночас дані громадських організацій у цих країнах зазвичай відрізняються від офіційних у менший бік, адже це нормально для громадськості реагувати лише на резонансні події. В Україні — навпаки: у 2014 році наша держава надала Бюро ОБСЄ інформацію про 33 злочини, в 2015 — про 157, громадські організації повідомили про 343 та 213 випадків відповідно.
«У багатьох країнах поліція фіксує будь-яку усну образу на ґрунті ненависті. Громадяни це знають, і повідомляють в поліцію, і поліція до цього уважна; в Німеччині, наприклад, спробуй назви когось "жидівською мордою"! — звідси беруться ці тисячі інцидентів. В Україні це не так», — зазначає Вячеслав Ліхачов.
Чи буде світло в кінці тунелю?
За словами Вячеслава Ліхачова, вже зараз помітний позитивний вплив від позбавлення прокуратури наглядової функції: «Раніше ст. 161 була суто "прокурорською" статтею, зараз первинна інстанція — поліція — має певну свободу дій... З початку 2017 року справи, пов'язані з вандалізмом, частіше кваліфікуються правоохоронцями з урахуванням мотиву ненависті».
А ось непрозорий конкурс на посаду Уповноваженого з прав людини може відкинути Україну на кілька кроків назад. Правозахисники зазначають, що жоден із кандидатів — Людмила Денісова (фракція «Народний фронт»), Сергій Алексеєв (БПП «Солідарність») та Андрій Мамалига (Радикальна партія Олега Ляшка) — не є компетентним в цій сфері, і наголошують на неприпустимості обрання омбудсмана за квотним принципом.
Тож наразі ми рухаємось в ритмі танго, але все ж таки в напрямку «визнати», а не «ігнорувати».
