Мовні квоти на ТБ. Чому «ліберали» не праві і варто захищати бідніше україномовне населення

Нещодавно ухвалений парламентом Закон «щодо мови аудіовізуальних (електронних) ЗМІ» викликав критику як з проукраїнського, так і з проросійського боку, адже виявився доволі компромісним.

Наскільки, тобто чому насправді в Законі немає квоти в 75% — покажемо нижче. Але десь посередині між цими протилежними критичними позиціями знаходиться умовно «ліберальна» критика цієї й подібних законодавчих ініціатив. І зводиться вона до того, що держава в мовну сферу не повинна втручатися, максимум — сприяти поширенню української мови шляхом заохочення. На наш погляд, потреба в такому законопроекті дійсно була, і от чому.

Закон насправді не «витискає» російську мову з телеефіру, а лише резервує в ньому певний відсоток під українську. Подібний підхід, щоправда, непрацюючий, був передбачений навіть недозаконом Ківалова-Колесніченка 2012 р. В період правління Януковича близько 2/3 ефіру основних телеканалів ішло російською мовою (якщо умовно віднести половину двомовних програм до російськомовного ефіру і доплюсувати цей час до суто російськомовного, див. інфографіку нижче).

Справа в тому, що відсутність політичної волі в тодішнього складу Нацради з питань ТБ і РМ, а також протягування в 2012 р. недозакону Ківалова-Колесніченка фактично знищили регулювання мовного питання на телебаченні (йдеться про попередню ред. ст. 10 ЗУ Про телерадіомовлення і ч. 3 ст. 24 ЗУ Про засади мовної політики).

Згадана ч. 3 ст. 24 нібито передбачала необхідність того, щоби відсоткове співвідношення мов в ефірі відповідало співвідношенню розмірів мовних груп населення. Але ця норма виявилася «мертвою» з трьох причин:

- по-перше, законодавство, яке регулює діяльність Нацради, не передбачає її чіткого обов̕̕язку моніторити і карати ТРО за недотримання вказаної норми (можна було б обійтися й без настільки чіткої норми, але чиновники зазвичай бояться брати на себе таку відповідальність);

- по-друге, мовні групи населення, принаймні україно- та російськомовна, змішані між собою, так як чималий відсоток людей використовує то одну, то ін. мову залежно від ситуації. У соціологічних опитування також фігурує окрема категорія громадян, що спілкується обома мовами, тому в контексті даної норми не зрозуміло, до якої мовної групи відносити таких двомовних громадян і яким має бути відсоток мов на ТБ;

- по-третє, проблемою є нестача соціологічних даних про співвідношення мовних груп населення в конкретних регіонах, де та чи ін. місцева ТРО веде мовлення.

Наразі ситуація змінилася на краще для україномовного глядача (за винятком кількох крупних телеканалів), але з описаних вище причин не було жодного ефективного запобіжника, який би перешкодив телеканалам відіграти ситуацію назад до стану домінування російськомовного контенту.

Таке домінування російськомовного контенту не є справедливим для країни, де 2/3 громадян вважають рідною українську мову.

Навіть на фоні аргументу багатьох російськомовних громадян, що в нас двомовна країна — через відсутність регулювання телебачення до останніх років у нас було з явним перекосом на користь російської мови. При тому, що російськомовний контент, доступний в Україні, виробляється також у величезних обсягах у РФ плюс інші країни пострадянського простору.

Україномовний же контент виробляється лише в Україні, але навіть тут у багатьох сегментах (напр., телесеріали) вітчизняного російськомовного контенту виробляється і транслюється значно більше, ніж україномовного, зразки якого можна порахувати поштучно.

Зрозуміло, що російськомовний контент переважно виходить дешевим завдяки економічному ефекту масштабу, адже російськомовних споживачів у світі в кілька разів більше, ніж україномовних (чим більше одиниць певного продукту виробляється, тим дешевшим виходить виготовлення кожної одиниці).

Також виробництво російськомовного продукту виглядає вигіднішим для телеменеджерів і всередині України, оскільки середній клас і більш забезпечені телеглядачі проживають переважно у великих містах, де домінує російська мова (за винятком Львова і, хіба, Вінниці). Хоча такий погляд спростовується останніми дослідженнями медіаспоживання аудиторії ЗМІ, що були проведені Інститутом масової інформації та компанією ГФК-Юкрейн в рамках проекту за підтримки Української ініціативи з підвищення впевненості (ЮСБІ), але стереотипи щодо української мови подолати буде важко (навіть шляхом заохочення до виробництва україномовного контенту).

Особливо важливо звернути увагу на мовно неоднорідні регіони, де зазвичай обласний центр є російськомовним, але невеликі міста і села україномовними (принаймні частина з них): Херсонщина, Одещина, Чернігівщина та ін. (і навіть Київщина). Телеканали там орієнтуються на російськомовний обласний центр, відповідно подаючи явно мало україномовного продукту, за залишковим принципом: за спостереженням автора щодо одеських телеканалів, доступних у Києві, лише 1 з 5 чи 6 телепередач на них транслюється українською.

При цьому саме в таких регіонах право на отримання контенту рідною мовою необхідно підтримувати чи не найсильніше через потужний тиск домінуючого міського російськомовного середовища на україномовне. Хоча розглядуваний Закон передбачає менші квоти української мови для місцевих ТРО, але це однаково крок уперед порівняно з наявною на зараз ситуацією.

Яким видом бізнесу є телевізійне мовлення? Якщо про обов̕̕язки, наприклад, супутникових телеканалів ще можна було дискутувати, то загальнонаціональні канали використовують передусім радіочастоти для передавання контенту на території України, але частотний ресурс їм не належить, а лише передається в строкове користування державою. І використовуватися цей ресурс повинен з урахуванням інтересів усіх категорій громадян, а не лише тих, які вважаються медіаменеджерами комерційно привабливими. Бо виглядає так, що телеканали поділили громадян України на сорти за ознакою мови.

Грає свою роль також суб̕̕єктивне ставлення і особиста мовна належність власників та менеджерів ЗМІ. Автор особисто був свідком і учасником дискусій у Комітеті ВР з питань свободи слова щодо квот на україномовні пісні на радіо: шок викликала позиція низки учасників ринку, які доводили (не наводячи якоїсь статистики), що україномовного контенту дуже мало і в радіоефір доведеться ставити лише фольклор і Вакарчука (тобто фактично заперечуючи існування україномовного року, репу, попу та ін. більш музичних напрямів).

Очевидно, що коло спілкування таких діячів переважно російськомовне, а україномовна сфера виглядає для них якоюсь маргінальною нішею. Але такі суб̕̕єктивні враження по суті призвели були до дискримінації україномовного слухача на радіоринку, коли до останнього часу частка україномовних пісень коливалася між 5 і 10 відсотками.

Подолати такі суб̕̕єктивні й, чесно кажучи, ксенофобські упередження вдалося лише завдяки регулюванню. Адже не може бути ефективним заохочення україномовного контенту в ситуації, коли медіаменеджерами він вважається невигідним, а україномовна аудиторія зведена ними до позиції другосортної. Це нагадувало б заохочення куклукскланівців відкривати на півдні США заклади «для чорних» або відмовитися від їх сегрегації.

Позиція умовних лібералів зводиться до визнання наявності певних проблем для україномовної аудиторії, але їх вирішувати пропонується суто шляхом заохочення. Не заперечуючи цього шляху, треба висловити кілька суттєвих зауважень. Якщо просто когось агітувати за українську мову, то ще з радянських часі ми всі бачили чимало прикладів конкурсів і фестивалів, які продовжують проводити і засновувати нові й зараз. Але чи вирішує це проблему потрапляння україномовного продукту в ефіри?

Тут вирішити проблему теоретично могли би податкові преференції, але будь-які податкові пільги на користь україномовного контенту одразу будуть розкритиковані іншою категорією лібералів як надання державою неринкових преференцій і те ж саме втручання в ринок, тільки завуальоване. Ймовірно, ця критика лунатиме від інших людей з ліберальними поглядами, але градус напруги це не знизить. Крім того, в бюджеті потрібні кошти на оборону, пенсії і соціалку, а ми тут дохідну частину скорочуємо. Нарешті, залишається питання: чи платять податки наші телеканали наскільки чесно, щоби податкові пільги їх дійсно до чогось могли стимулювати?

На завершення треба зазначити, що Закон «прикрашають» з обох боків — як прихильники, так і противники. Наприклад, норма про 75% української не стосується нічного ефіру, тобто 9 нічних годин просто не беруться до уваги при обрахуванні мовних квот (ч. 2 ст. 10 ЗУ Про телерадіомовлення). Таким чином Закон вимагає дотримання квот лише впродовж 15 годин на добу і якщо брати добовий обсяг мовлення загалом, то квота в 75% перетворюється на 46,9% на добу.

Звісно, що цифра 75% медійно виглядає краще, але дозволяє окремим каналам кричати про «геноцид». Єдине, що тут можна зауважити, то це низька популярність нічного ефіру в аудиторії, але ж в робочі дні денний ефір теж не дуже популярний. А для місцевих ТРО мовна квота взагалі становить 60%, що в добовому обсязі виливається у 37,5% (ч. 3 ст. 10 того ж Закону).

Поки телебачення остаточно не перейшло в мережу Інтернет, держава повинна дбати про збалансування права різних мовних груп аудиторії на отримання контенту рідною мовою. Ймовірно, що через кількадесят років держава втратить таку можливість, оскільки контролювати телемовлення в Інтернеті може виявитися на порядок складніше, якщо взагалі можливо.

Але поки є ця можливість — потрібно нею користуватися, бо дискримінація україномовних за кілька наступних десятиліть може призвести до маргіналізації носіїв української на більшій частині території України.

ТБ українська мова ефір квоти