Під вікнами редакції. Лавочка на вулиці повертає місто людям (Відео)
Якщо ви звикли їздити автомобілем, і раптом опиняєтеся без нього у якомусь спальному кварталі Києва - ви не знайдете місця, де можна сісти, перепочити. Лавочок немає. Немає їх і на центральних вулицях міста. Лавочка робить вулицю міста вулицею, а не парковкою чи узбіччям швидкісної траси. Лавочка. Це так просто, але для людини значить так багато.
Текст: Роман Кульчинський, відео: Олександр Оксимець
У моєму дитинстві лавочок було багато. Біля двору діда, де вечорами збиралися його друзі поговори про те, як вродила пшениця, яку нову дурницю придумав керівник обкому партії, згадати, як воно було колись.
Довгі лавочки із масивних брусків зі зручними вигинами і заокругленим верхом і низом стояли у міських парках і в деяких дворах. На одній з таких під кущем бузку я декілька місяців цілувався із своєю першою дівчиною. Саморобні лавочки стояли біля під’їздів і серед дворів багатоповерхівок, там дядьки «забивали козла» - тобто, грали в доміно після роботи.
Потім лавочки зникли, або, принаймні, їх стало набагато менше. Якісь п’яниці серед ночі поламали лавочку у дворі діда, і він її прибрав, «щоб вночі молодьож не шуміла». Кудись поділися масивні лавочки з парків, які здавалися вічними. Говорили, що народ покрав, щоб поставити собі на дачах. Деякі ще стояли, але на них з’явилися великі дірки, і вони стали схожі на бомжів із вибитими зубами. На таку не сядеш цілуватися.
Зникав СРСР, соціальні зв’язки розпадалися - і лавочки, як місця для тихої бесіди і відпочинку - ставали зайвими у новому світі. У якому раптом з’ясувалося, що усі проти усіх, і ніхто нікому не вірить.
Так і жили. Міській владі було не до лавочок. Біля під’їзду, де була моя квартира, лавочку періодично ламали самі мешканці. Так само, як і мій вже покійний на той час дід, вони не хотіли, щоб на ній по ночах шуміли.
Але останнім часом щось змінилося: чи то стало більше свободи, чи то довіри. Однією з перших пост-майданівських київських ініціатив, яка мені запам’яталася, стали нові лавочки незвичної форми у парку Шевченка. Їх придумав якийсь активіст, виготовили за гроші бізнесменів, а встановлювала мерія. До спальних масивів тренд, правда, ще не дістався.
Наша редакція знаходиться в центрі Києва, але цей центр місцями більше схожий на околицю якогось американського міста. Тут повно автомобілів - і майже немає пішоходів. Дерева з нашого боку вулиці колись спиляли, і тепер на додачу до припаркованих автівок нам дісталися пекучі промені сонця без шансів на затінок. Місце красиве, і розташоване воно в історичному центрі, але мертве, майже без людей.
Декілька місяців тому на першому поверсі відкрилася нова кав’ярня. І власники зробили аж три лавочки на вулиці - для усіх охочих перехожих. І 20 метрів вулиці ожили, попри шум автомобілів і пекуче сонце.
По-хорошому, проїжджу частину варто було б скоротити до однієї смуги, аби зменшити швидкість автомобілів, а отриманий простір віддати людям і поставити там багато лавочок. Так оживе місто, на вулицях стане більше людей, а між людьми буде більше довіри.
Квіти на редакційному балконі і лавочки поряд
