Шоу Луценко і депутатська недоторканість: актори погані, про них кіно не знімуть. Рецензія

«Але скільки ж талантів: тут тобі і драма, і комедія, і театральна пауза, і загадковий погляд, і цитати, і молитви, і прокльони… Ці люди точно мають працювати в парламенті?» Так Olga Shevchenko, користувач Facebook, реагує на трансляції засідань Регламентного комітету Верховної Ради України.

Минулого тижня всі бажаючі могли наживо стежити за спробами Генерального прокурора Юрія Луценка домогтися дозволу на зняття недоторканості із нардепів. Особливо смачні шматки відтвор3ювалися в новинах, і наведена вище реакція є типовою для користувачів соцмереж, котрі стежили за процесом. «Якщо підуть у кінематограф, то кіно буде краденим», - зауважив колега депутатів-артистів Володимир Арьєв.

/div>

«Фільм не художній, а документальний»

Асоціація з кінематографом виникає в українців не вперше. Політичні фільми в країні з високим рівнем політизації суспільства можуть бути затребуваними. Щоправда, тут йдеться більше про серіали. Бо в нашій країні небагато знайдеться охочих заплатити за квиток на фільм про депутатів-корупціонерів.

По-перше, таке видовище не буде відкриттям, а в кіно ходять за новими враженнями. По-друге, для чого платити, коли телевізор безкоштовний, а інтернет – безлімітний. Нарешті, по-третє, кіно задумувалося як фабрика мрій, що все ж дають надію на втілення в реальності. І коли в фільмі за сюжетом вигаданого депутата судять і саджають, глядачам сумно – вони прагнуть побачити це саме, але в новинах. Ще краще – наживо.

Згадав про кіно в контексті того, що відбувалося на Регламентному комітеті, й сам Луценко. Коментуючи оперативне відео за участю депутата від фракції БПП Борислава Розенблата, генпрокурор сказав: «Фільм не художній, а документальний». Між іншим, причетний до «бурштинової» справи Розенблат опинився серед тих, із кого недоторканість усе ж зняли.

Проте перемогою Луценка слід вважати не це, а сам факт участі в засіданнях. Хто б там що не закидав Юрію Віталійовичу, на фоні опонентів він виглядав гідно, навіть коли зривався на емоції, підносив голос і залишав залу засідань. Той-таки Facebook визнав його перевагу, хоч з першої спроби не вдалося позбавити недоторканості всіх підозрюваних у корупції.

Але знову – про кіно. В надрах українських медіахолдингів уже не перший рік визріває ідея створити українську версію популярного серед вітчизняних політологів, експертів та технологів серіалу «Картковий будинок». Благо наші політичні реалії щедро підкидають матеріал.

Особливість «Карткового будинку» - в гіперболізації політичного цинізму. Причому на п`ять сезонів позитивний персонаж серед вигаданого політикуму лише один, конгресмен Руссо, і той – алкоголік, якого власноруч вбиває лідер демократів Френк Андервуд.

За інформацією вашого автора, зупиняє початок розробки «Карткового будинку» по-українськи невизначеність кожного з потенційних замовників, котра з українських політсил у серіалі лишиться білою та пухнастою. Адже українці, попри те, що фільм – художній, все одно шукатимуть прототипів. Як, наприклад, у не надто компліментарному до всіх комедійному мультсеріалі «Казкова Русь». Самі ж політики неодмінно впізнаватимуть себе навіть там, де прообразів нема. Й шукатимуть замовника такого «чорного» піару.

Ось точка, в якій сходяться підозри українців з приводу відвертої постановочності живих засідань Регламентного комітету й інтереси вітчизняного політичного класу. Соціальні мережі щиро вважають нардепів акторами, записуючи туди ж Генерального прокурора. Але чи справді учасники прямих трансляцій грають на камеру? І чи можуть вони стати прототипами до «Карткового будинку» вітчизняного розливу? Спробуємо розібратися.

Версія про змову

Позафракційний депутат Андрій Іллєнко в ефірі одного з телеканалів розказав новий український політичний анекдот: «Хочеш, щоб ніколи не посадили – вступай в «Опозиційний блок». Так відображена найсумніша реалія постмайданної та воєнної доби: члени «Партії регіонів», кожен із яких прямо чи непрямо винен у смертях та каліцтвах учасників Революції Гідності, анексії Криму та початку війни на Донбасі, не покарані.

Олександр Єфремов та Неля Штепа – винятки, бо на волі Добкін, Кернес, Шуфрич, вільно почувають себе соратники Януковича та друзі Путіна Олена Бондаренко, Ганна Герман і Олена Лукаш. З різних трибун різні люди кричать про договорняки. Закидали таке Луценкові й на Регламентному комітеті.

Коли нинішній Генпрокурор був головою МВС, пояснював неможливість покарати «регіоналів» та пов`язаних із ними кримінальних авторитетів тим, що міліція справу готує – а прокуратура розвалює. Сам очоливши прокуратуру, нарікає вже на суди, Верховну Раду, котра покриває корупціонерів у своїх лавах, той-таки Регламентний комітет. Наочне підтвердження слів Луценка маємо, дивлячись, як у прямому ефірі депутати не здають своїх, хоча доказів, наданих прокуратурою на кожного, вистачить на десяток таких діячів.

Але – раптом перед українцями розіграна вистава? І всі, включно з Юрієм Луценком – актори, задіяні в ній? Запит на «посадку» народного депутата в суспільстві величезний, адже народ не має довіри до тих, кого сам же обрав. Тож всякий, хто прагне посадити нардепа, автоматично стає народним героєм.

Припустімо, існує ось який сценарій. Луценкові треба виправдати себе на своїй посаді. Разом із тим, всі про все домовилися, кругова порука, своїх не здають. Оскільки довіри до депутатів усе одно нема і люди переконані – вони викрутяться, Генпрокуророві нема чого боятися. За закритими дверима всі про все домовилися, а публічно граються в реаліті-шоу.

З цим можна було б погодитися, аби не одна обставина. Президента України звинувачують у тому, що він навмисне, штучно продовжує війну, яку може завершити легким порухом руки та розчерком пера. Порошенко ж, як «шоколадний барига», давно домовився з Путіним: на людях – вороги, поза очі – спільний бізнес. І не лише з Путіним. Теорія не витримує критики, бо панові Порошенку невигідна війна, яка затягнулася. Готуючись до другого терміну, він уже не може легко включити в перелік обіцянок швидкий мир. Тож має або справді робити все для перемоги, або здатися.

За аналогією, панові Луценку потрібен не програш на своєму фронті, а перемога. Бажано не одна. Що унеможливлює його гру в піддавки з усіма, кому протистояв на засіданнях Регламентного комітету – від Євгена Дейдея до Андрія Лозового. А отже, про тотальну змову та постановочну виставу не йдеться.

«Дебільна країна», «гусячі пастухи», «алкоголіки», квіт з кактусами та інше «блядство»

Депутати – дуже погані актори. За визначенням політичного експерта Олександра Солотая, вони не грали ані наживо в Регламентному комітеті, гарикаючись із Луценком, ані в парламенті, коли з трибун наввипередки сипали звинуваченнями на його адресу. Аналізуючи побачене й почуте за цей час, доходиш невтішного, хай і очевидного висновку: чинний Генеральний прокурор, хто б що про нього не казав, виглядає найпрофесійнішим з усіх, хто декларує себе українськими політиками. Ключ до цього дає, як не дивно, згаданий вище «Картковий будинок».

Політик, якщо він профі, мусить до певної міри бути актором. Але так само повинен мати ораторські здібності, почуття гумору та міри, нарешті – вміти не говорити на людях те, що може виставити його навіть перед прихильниками в негативному світлі. Коротше кажучи, тримати себе в руках. За таких обставин опонент, який не наділений цими якостями, виглядатиме в кращому випадку жертвою важкого дитинства, в гіршому – гопником із «спального» району.

Так, Борислав Розенблат на записі характеризує «агенту Катерині» Україну як «дебільну країну», вживаючи при цьому вигук «бл..ь». На Регламентному комітеті він, навпаки, демонструє королівську стриманість та побутову скромність, час від часу називаючи себе зваженою людиною. На що наривається на відповідь у характерній для пана Луценка манері: «Ага, зваженою. Зважуєте бурштин і бабки». Погодьтеся, після «дебільної країни» жаргонне визначення грошей Генрокурора не компрометує.

Євген Дейдей, сперечаючись із Луценком, підвищував голос, постійно називав себе жертвою політичних інтриг та вибіркового правосуддя, а те, що відбувається з ним – «бл….вом». Причому як він, так і решта «гнаних та голодних» разом із групами підтримки, зловживали фразеологізмом нашого часу: «Я вас не перебивав!» Актори, котрі знають свої ролі, обмінюються репліками. Якщо ж у нас хтось комусь хоче агресивно заткнути рота, кидає означене вище звинувачення в неетичній поведінці. Потому – якщо справді дати такому слово, - починає говорити безперервно й безпредметно.

Андрій Лозовий, демонструючи нібито намір дотримуватися рівних прав, починає звинувачувати пана Луценка в тому ж, у чому той звинувачує його. У Генпрокурора зривається легенька фамільярність, на що радикальний депутат негайно реагує: «Я з вами гусей не пас!», що дає всі підстави вважати обмовку за Фройдом: однопартійці Олега Ляшка орієнтовані на риторику баби Параски й баби Палажки. Що теж не може бути акторством, адже якщо ти граєш парламентаря, ніхто не напише тобі такої ролі. Та й сам головний радикал, не побачивши потім Луценка в сесійній залі, обізвав його з трибуни алкоголіком, який напився й тому не прийшов, що є для Ляшка не менш природною поведінкою, ніж публічне поїдання землі на тій самій трибуні.

Нарешті, в.о. голови Регламентного комітету Павло Пинзеник спробував додати собі трошки акторства, метафорично побажавши Генпрокуророві ставитися до депутатів, як до квітів. На що миттю отримав відповідь: мовляв, не квіти ви, а кактуси, бо недоторкані. Тож якщо депутати не грали, Луценко переграв їх як без видимих зусиль, так і без наміру цього досягнути.

Висновок

У перспективі української версії «Карткового будинку» не з`явиться, бо для історії немає відповідних персонажів. Реальні депутати – погані актори. Хороші професійні актори не можуть грати поганих.

Натомість реальніші перспективи має адаптація до наших реалій італійського серіалу «Спрут». Глядач в Україні має запит на силовика-одинака, здатного кинути виклик мафії та корупції.

А особисто Юрій Луценко своїми діями нагадує окремо взятий фільм Браяна де Пальми «Недоторкані». Там, хто в курсі, прокурор Еліот Несс довго не міг зловити Аль Капоне за скоєні ним злочини, того постійно відмазували. Але зайшов із правильного боку – притиснув на несплаті податків та незаконному збагаченні…