Генделики на Гідропарку. У Києві неможливо робити дрібний бізнес легально

Усі бізнесмени-остров’яни балансують між адміністративним та кримінальним кодексами (середній штраф за порушення норм благоустрою – 1700 грн, відповідальність за самозахоплення території – до двох років). Ще на початку сезону Вовк провів для мене екскурсію, розповідав щось інсайдерське про кожну кафешку, що траплялася на шляху.

Автор: Дмитро Фіонік, фото Андрій Ломакін

Повністю репортаж-дослідження про те, як влаштований бізнес на київських островах та як працює дрібна торгівля по всьому Києву читайте тут

– Оті столики бачиш? Там документи тільки на вагончик. А у цього геть ніяких. Повний дозвільний пакет є тільки у ресторану «Млин», наданий у 1976 році. Але я точно знаю – якщо покопатися, то там з самого початку був дозвіл не на ресторан, а на санаторій. На це кафе є дозвіл як на торгівлю журнальчиками.

Міські торговельні фавели, самозахоплення землі, незаконні кіоски, які бюрократичною мовою називаються «малі архітектурні форми» (МАФи) – типові біди Києва і більшості міст країн третього світу.

Найвідоміший спеціаліст з економік країн третього світу, перуанський вчений і реформатор Ернандо де Сото стверджує, що дрібні бізнесмени-нелегали – не винуватці комунальних бід, а заручники ганебної системи.

«Ці люди заснували підприємства там, де на це ніхто й не сподівався, – пише він. – Мене обурює, коли цих героїв-підприємців пов’язують із проблемою глобальної бідності. Вони не проблема. Вони розв’язок».

Вартість повністю легалізованого кіоску миттєво зростає, під такий об’єкт можна залучити кредит, його можна передати у спадок, його є сенс робити зручним та добротним. Власник такого закладу зацікавлений у постійних клієнтах і будує свою маркетингову стратегію на роки.

Всі ці закономірності, ясна річ, стосуються не тільки торгівлі, а й будь-якого бізнесу. Зрештою міста та країни стають багатими і красивими.

І це не утопія, це реальний шлях, який пройшли усі цивілізовані країни.

Де Сото радить: «Керівникам посткомуністичних країн і країн третього світу не варто їздити по іноземних міністрах і міжнародних фінансових інституціях, шукаючи допомоги. Посеред найбідніших кварталів і халуп у власній країні лежать, якщо не гектари діамантів, то трильйони доларів, готові піти у роботу, варто лише розгадати загадку перетворення активів на живий капітал».