Мемуарний бойовик підпільниці ОУН-УПА «Тисяча доріг»: втечі, психологічні драми та флірт (+Уривок)

«Смолоскип» перевидав одні з найколоритніших спогадів з часів боротьби ОУН-УПА проти СРСР та новопосталої комуністичної Польщі. Це – «Тисяча доріг» підпільниці Марії Савчин (псевдо – «Марічка»). Вона долучилася до активної участі в підпіллі в розпал Другої світової, пробула в партизанському русі аж до початку п’ятдесятих років.

Кілька разів «Марічку» ловили і брали в полон, але, як вона писала в своїх спогадах, завжди вдавалося втекти. Або її випускали з тим, щоб вивела на слід свого чоловіка – Василя Галаси, одного з лідерів УПА на території України – або щоб налагодила контрольований зв’язок із еміграційним керівництвом ОУН. Зрештою, вона зуміла вибратися до Америки, де й написала мемуари про пережите. Одним словом, Марія Савчин встигла побачити «смаленого вовка» - і вирішила показати його з трохи дальшої відстані нам, читачам.

Про бачене та пережите...

«Тисяча доріг» - книжка на кілька бойовиків, кілька мелодрам і напружених психологічних драм. Ось абсолютно пригодницькі сторінки про те, як «Марічка» вистрибує на ходу з потяга та рятується від погоні. А ось – повільна, психологічно важка і натуральна розповідь про життя у криївках, коли підпільники могли місяцями не бачити денного світла.

До речі, паралельно Савчин з ретельністю «дослідниці архітектури» розповідає про устрій цих криївок, їхнє функціонування, відмінності залежно від регіону (було й таке!). Взагалі, текст «Тисячі доріг» переповнений цікавими фактами, подробицями, значущими деталями. Марія Савчин, поза сумнівами, була людиною і дуже уважною, і літературно обдарованою – книжка читається легко та «затягує».

Найважчі, мабуть, епізоди «Тисячі доріг» - про те, як у «Марічки» забрали двох її дітей. Обох під час арештів. Першого потім нібито всиновив у Польщі невідомий представник комуністичної влади. Другого передали знайомим – і вже пізніше його знайшов батько, «Орлан», а сама Савчин зуміла побачити сина лише після проголошення незалежності.

Але підпілля це не лише трагедії, кров, випробування. Книжка «Марічки» засвідчує, що життя залишається життям скрізь. Так, у реальності бункерів, боїв, переслідувань, агітаційної роботи знаходилось місце для кохання, флірту, дружби. Цей «інтимний» аспект у Марії Савчин виписано набагато докладніше, ніж зазвичай прийнято у військових мемуарах.

Досить сказати, що вона багато розповіла і про свої юнацькі закоханості, і про любов та одруження з «Орланом», і про симпатії, які в неї, вже одруженої жінки, виникали пізніше з іншими бійцями. Є тут і пунктирні натяки-нарікання на вияви гендерної несправедливості, яку, однак, ніби компенсувало загально приязні стосунки у підпіллі (зокрема, молоду, активну, розвинуту жінку боляче різонуло, що після одруження її почали масово сприймати лише як «дружину Орлана»).

У складних партизанських умовах, пише Савчин, інколи можна було знайти можливості для самоосвіти. У деяких бункерах ховалися непогані бібліотеки, так само – в декого з місцевих мешканців, бо на їхніх обійстях і влаштовувалися криївки. Цікаво, що Марія Савчин, попри глибоко вороже ставлення до Росії, з повагою пише про російську літературу і культуру, розуміє: велика культура допомагає країні бути сильною так само, як і військова потуга.

Нарешті, чи не найбільш екзотична частина спогадів – історія про те, як «Марічку» й «Орлана», взятих у полон, радянські «органи» взялися перевиховувати. А для цього стали возити Україною, показали їм ДніпроГЕС, водили Києвом, навіть намагалися нагодувати в їдальнях для простих радянських громадян.

Тільки «агітація», розповідає Савчин, вийшла дуже наївна – бо на кожному кроці неозброєним оком було видно характерну радянську показуху, а там, де «екскурсоводи» робили експромти, постійно траплялись ексцеси – то натикалися на великі й злі черги, то співробітник музею відходив від «перевиховної» програми.

Книжку «Тисяча доріг» не назвеш барабанно-пропагандистським твором. Марія Савчин нерідко буває критична і до керівництва ОУН (особливо закордонного), і до окремих стратегій боротьби підпілля. Зрештою, після виходу на Захід, стосунки з організацією в неї склалися не надто прості. Не дивно, що вона обвинувачувала провідників у втраті зв’язку з українською реальністю, так само не дивує, що підпільниця, яку випустили з радянської в’язниці, не завжди й не в усіх викликала довіру та симпатії.

Попри ці тертя, загальну ідею боротьби ОУН-УПА Савчин під сумнів не ставила. І розуміла її як приречений на поразку етап, що є, однак, важливим у загальній стратегії здобуття незалежності.

При цьому в «Тисячі доріг» авторка відверто оминула (чи накреслила надто вже пунктирно) найсуперечливіші сюжети, пов’язані з ОУН-УПА. Це – події на Волині 1943 року та інші етнічні чистки, обвинувачення в терорі до інших українських організацій чи просто нелояльних громадян, закиди щодо співпраці з німцями, особливо на ранніх етапах війни, взаємодія з розвідками різних країн, а також інші питання, що сьогодні активно й гостро обговорюються. А між тим її думка на ці теми могла бути цікавою.

Доля дала Марії Савчин не лише прожити нове життя у США, а й дожити до незалежності України. Побачити рідних, сина, колишнього чоловіка «Орлана» (на відміну від неї, його випускати на Захід не стали). Про зустріч із «Марічкою» вже у дев’яності розповідає у передмові до книжки Володимир В’ятрович. Уже в зовсім похилому віці вона залишалася сильною і харизматичною людиною, гостро спостережливою, такою, що вміла миттєво «вхопити» будь-яку аудиторію.

Мемуари «Тисяча доріг», звичайно, суб’єктивні. Далеко не всі сприймають їх схвально чи з довірою (на еміграції свого часу була ціла кампанія проти Марії Савчин). Але в кожному разі ця книжка – яскраве першоджерело від реальної учасниці драматичних подій середини XX століття.

А складати власне, особисте уявлення про ті події найкраще саме на підставі таких першоджерел.

Кримінальні справи на Марію Савчин і її чоловіка (Національний музей історії України)

Уривки з книжки Марії Савчин «Тисяча доріг»

Закінчили обшук і зразу наказали мені збиратись.

— А дитина? Що з ним буде?

— Це вже не для тебе, ми заопікуємось.

Я наче пробудилась, отряслася з апатії і, мабуть, щойно тоді повністю усвідомила своє становище.

— Поки мене заберете, мушу ще скупати дитину. —

Я не питала їх, лиш повідомила і пішла до кухні по воду.

Їх усіх, враз із новоприбулими, було шість у помешканні. Вештались по всіх кімнатах, але під час трусу всі позбігались до моєї кімнати і приглядались мені, як новинці. З їхнього здивування я побачила, що оті місцеві щойно тепер дізнались, хто я. Вони не дуже звертали увагу на моє ходження туди й назад до кухні, будучи певними, що не вимкнусь їм з рук. Це ж був другий поверх, усі двері замкнені під ключем, а між кімнатами — навстіж відчинені. Все ж один з них пішов за мною до кухні.

В кімнаті, що прилягала до кухні, лежав у ліжку хворий о. Денько. Блідий, схорований, він з жахом споглядав на мене, коли я ввійшла. Вікна з його кімнати виходили на рухливу, з простягнутими дротами трамвайних ліній вулицю Вісльну. Звернувшись до нього, я прошептала якнайрішучіше:

«Відчиніть вікно, я вискакую!»

«Тут неможливо»,— хотів ще сказати, чому, але якраз саме тоді прийшов за мною убіст. Я набрала з крана води і вернулась до своєї кімнати. Поставила посудину з водою, взяла сина на руки, пригорнула, цілуючи: «Зараз, зараз викупаю тебе, не плач». Поклала його у візочок і знову подалась до кухні по ванну.

Мене охопила думка втікати, хоч би й загинути при тому, лише не потрапити живою в їхні кігті. «Вони будуть мене тортурувати за мого чоловіка, мучити, щоб видала його. А дитина? Як же я можу його залишити??? Та вони вже відривають його від мене, заберуть, і більше його не побачу. А може, й принесуть його до мене під час тортур і покажуть, щоб ослабити мою волю, щоб ним помогти їм дістатись до його батька. І без чоловіка мають за що мене судити або й замучити. Вже не діждатись мені вернутися до своєї дитини».

У тих критичних секундах у моїй душі розігравалась страшна баталія, що кожним своїм висновком розуму розривала на куски моє серце. Тільки тверде переконання в тому, що вони мене вже відірвали від дитини на довгі роки в’язниці, або й до смерті, перемогло мої вагання, і я готова була радше загинути, вириваючись з їхніх рук, аніж бути заарештованою.

Прийшовши вдруге до кухні, я знову звернулась, тим разом уже різко, до о. Денька: «Відкривайте вікно, але вже!» Тим часом з шумом спускала з крана воду, щоб убісти чули, де я. Коли вікно буде відчинене, планувала скочити в кімнату і кинутися з нього на вулицю.

«Тут недобре. Вб’єтесь, або вас зразу зловлять», — відповів стиха о. Денько. Він повів зором у задній коридор, яким мало коли мешканці користувались. Тоді кинув: «Ось там».

Справді, а мені й на думку не спало… З кухні йшов коридорчик до сходів, що вели одні до церкви, а другі на горище. З тих, що вели на горище, виходило віконце на подвір’я. Блискавкою вбігла в коридор, проскочила сходи і, відчинивши віконце, плигнула. Жінка з протилежної кам’яниці стояла у вікні й з цікавістю слідкувала за мною. Я прожогом кинулась до брами тієї ж кам’яниці, щоб продістатись на вулицю. Одначе брама була замкнена. «От зараз або вискочать за мною убісти, або посиплять по мені стріли», — промайнуло в голові.

- Пані, рятуй мене, відчини браму, — звернулась з проханням до жінки у вікні.

- Хай пані біжить у сусідню браму, — і вказала мені рукою напрям. Подовгасте подвір’я належало до двох кам’яниць, але в тих критичних хвилинах я не здатна була відразу зорієнтуватись. Пробігла подвір’я, увійшла в браму другої кам’яниці і вийшла, опанувавши себе, на бічну вулицю (…)

(…)

На всіх екскурсіях Птічкін нас представляв як колгоспну делегацію із Західної України. Очолював «делегацію» він, Птічкін. Напоміч взяли собі ще одного місцевого працівника МҐБ і мали в розпорядженні два авто. На заводі «Запоріжсталь» ознайомили нас із процесом виробництва сталі. Виплавлений метал у різних видах висилали звідси на заводи в Москву і Ленінград, а також на Харківський тракторний завод. З частини його продукували бляху в Запоріжжі.

— Бачите, яка промисловість в Україні! — чванився Птічкін. Він не додумався, що ми також побачили, що в Запоріжжі розвинули насамперед важку, видобувну промисловість. Значна кількість півсирівцю відправлялася на заводи в Росію.

Робітники з цікавістю приглядалися до нас. Птічкін заздалегідь нас попередив, щоб не нав’язували з ними розмов. Він звертав увагу екскурсоводів, щоб говорили до нас по-українськи, та вони здебільшого не володіли українською мовою, з чого ґебістам було трохи ніяково, це ж для Орлана аргумент: в Україні не вивчають української мови.

Близько другої години після полудня закінчили екскурсію по «Запоріжсталі». Птічкін про щось пошептався з нашим проводирем, відтак заявив, що через півгодини підемо на обід у робітничу їдальню. «Побачите, як харчуються робітники і які тут дешеві обіди».

Коли в означений час ми ввійшли в їдальню, там дівчина, боса, з підтиканою спідницею, якраз кінчала мити підлогу. Вона ж і кельнерка. Зніяковіла, бідняга, стала прохати вибачення за непорядок, але їм «сказано на третю, а це щойно друга сорок п’ять».

Їдальня мала дві кімнати, нас повели в меншу. Столи вкриті білими скатертями, а посередині стоять вазони. Зразу видно, що кімната для начальства.

До нас прийшла завідувачка їдальні, також стала прохати вибачення, що обід ще не готовий, бо їх «пізно повідомлено про приготування».

Наші охоронці трохи зніяковіли. Ми ж мали їсти той самий обід, що й робітники, а тут побачили, що його спеціально готували для нас. Я тільки підсміхалась до Орлана, так і свербів язик сказати Птічкіну: «давольно шутіть!», ми не якісь там закордонні туристи, нас так легко не проведеш.

Хоч подали доволі багате меню, проте замовляв тільки Птічкін. Я підозрювала, що «вибрав» те, що замовив раніше. Обід був дуже смачний: український борщ і котлети зі свіжою городиною. Останнє — це люксус, у жодному міському ресторані не можна було взимку дістати свіжих овочів.

Поки пообідали, було вже коло четвертої пополудні, а в їдальні ще не з’явився ні один робітник. Вона розмістилась на другому поверсі, і коли ми вийшли, то побачили, що під дверима і повздовж сходів робітники вичікують своєї черги ввійти всередину. Втомлені, понурі, вони дивились на нас вороже, ми були причиною затримки їхнього обіду. Птічкін не хотів, щоб ми побачили, що їдять робітники. Поспіхом пропихали мене і Орлана серед юрби.

У цьому зрусифікованому промисловому центрі важко було ґебістам винайти бодай огризки українства, щоб нам його показати. Коли їхати із Запоріжжя, по лівому боці на Дніпрі є острів Любові, а далі — Хортиця. Тиха, сповита пеленами снігу Хортиця.

Туди нас найбільше тягло, хотілося хоч ногою стати на землю, де виколисалась козацька воля. Шкода, що була зима, я завжди асоціювала козаччину зі степами, вкритими високими травами в літній порі. Нагода трапилась, нас повезли на Хортицю оглянути сільськогосподарський інститут.

Майже весь острів замінений на сад, що належав до інституту. Він був обведений високими стінами живоплоту, який охороняв дерева від вітрів і морозів. Нашим провідником був один з викладачів інституту, українець.

Почувши нашу мову, спитав потиху Птічкіна: «Це бандерівці?» Той підсміхнувсь і відповів, що ми з колгоспу. Нам це розповів сам Птічкін, коли вже виїхали з Хортиці: «Бач, як угадав, він знає бандерівців, на Лемківщині брав участь в облавах на вас, коли його частина верталася по війні з фронту».

МҐБ запланувало показати нам у Запоріжжі не тільки індустрію, але також життя робітника і те, наскільки влада піклується його матеріальним забезпеченням, дбає про культурний розвиток. Отож показували також школи.

В гідроелектротехнічному інституті, що стоїть по правім боці Дніпра, Орлан спитав, у якій тут мові навчальні підручники. Бібліотекарка відповіла, що вся наукова література в російській, так же і більшість художньої, але частина її є й в українській мові. Яка викладова мова? Російська, відповіла вона.

Потім повели нас у дитячий садок, призначений для дітей робітників. Там чисто, охайно, тільки все в російській мові: і розмови, і пісні, і книжечки, — аж серце нило. Ми усвідомлювали, що нам показують найкращі зразки життя пересічної людини. Однак виходило, що в Запоріжжі немає ані однієї української школи, ні садочка, які варто було б нам показати. А в Києві нам доводили, що Україна багатіє економічно і всюди розвивається наша національна культура. (…)

книги мемуари історія