За кулісами арабського дива: суміш фантазії Діснея і улюбленого архітектора Гітлера
Каліфорнійський дослідник мегаполісів Майк Девіс пише про соціальні жахи, які ховаються за шикарним архітектурним фасадом міста Дубай. Успіхи у розбудові емірату досягаються завдяки жорсткій системі експлуатації, яка нагадує умови роботи таджицьких гастарбайтерів у Москві.
Підготувала: Оксана ДУТЧАК
«Поки літак іде на посадку, ви не відриваєтесь від вікна. Краєвид унизу неймовірний: 24 квадратні милі коралового архіпелагу, в вигляді майже зібраного пазлу світу. В зеленій воді між континентами можна впізнати чіткі контури єгипетських пірамід і римського Колізею.
Недалеко знаходяться три інші великі групи островів, які схожі на пальми всередині півмісяця - острови ці вкриті красивими парками і тисячами віл, що стоять над водою.
Пальмові Острови зв’язані насипними дорогами з суходолом - останній схожий на побережжя Маямі й теж укритий мега-готелями, хмарочосами і пристанями для яхт.
Коли літак повільно повертає в бік пустельного суходолу, у вас перехоплює дух від ще більш величної картини.
З металічного лісу хмарочосів (з яких десятки вищі за 1000 футів) здіймається вгору нова Вавилонська вежа. Її неймовірна висота сягає пів милі, тобто висоти двох Емпайр-Стейт-білдінґ, якби їх поставити одна на іншу.
Ви все ще не вірите власним очам від здивування, а літак вже приземляється - і вас вітають в торгівельному центрі аеропорту, де сотні магазинів заманюють вас сумками від Гуччі, годинниками від Картьє, і кілограмовими злитками золота.
Ви вирішуєте, що по дорозі назад потрібно захопити трохи золота з duty-free.
Водій з готелю чекає на вас в pолс-pойсі. Друзі порекомендували зупинитися в готелі «Армані», який представляє собою 160-поверхову 7-зіркову будівлю, в вестибюлі якої могла б поміститися Статуя Свободи, але замість цього ви вирішуєте здійснити свою дитячу мрію.
Ви завжди хотіли бути капітаном Немо з книги «20 тисяч льє під водою».
Майк Девіс – найбільш цитований у світі географ, відомий урбаніст, автор книги «Планета міських нетрів», професор Каліфорнійського університету (Ріверсайд)
Ваш готель в формі медузи знаходиться точно 66 футів нижче рівня моря.
В кожному з 220 номерів люкс стіни прозорі: вони дозволяють спостерігати за неймовірним видовищем русалок, що пропливають поруч та знаменитим «підводним феєрверком» - галюцинаторні водяні бульбашки і струмені піску в ретельно підібраному світлі.
Всі перші страхи щодо безпеки вашої кімнати на дні моря розвіюються усмішками консьєржа. Він запевняє вас, що будівля має багаторівневу систему безпеки, яка включає захист від підводних човнів терористів, а також від ракет і літаків.
І хоча мета вашого візиту – важливі ділові зустрічі в вільній економічній зоні Internet City з клієнтами з Хайдарабаду і Тайбея, ви прилетіли на день раніше, щоб розважитись в парку атракціонів з динозаврами, який називається "Неспокійна планета".
І ось після спокійного нічного сну під водою, ви їдете на монорейковому поїзді в джунглі Юрського періоду. Під час експедиції вам трапляються кілька мирних бронтозаврів, та згодом вас атакує хижа група велоцирапторів.
Аніматронні чудовиська такі реалістичні – й це не дивно, адже вони розроблені експертами Британського природничого музею – що ви кричите від страху і захоплення.
Зарядившись адреналіном, ви проводите решту дня, катаючись на сноуборді на одній з місцевих снігових трас. Поруч знаходиться Mall of Arabia, найбільший у світі торгівельний центр – місце паломництва 5 мільйонів навіжених споживачів, які кожного січня прибувають на знаменитий фестиваль шопінгу – але ви долаєте спокусу.
Замість цього ви пробуєте тайську кухню в дорогому ресторані поряд з Elite Towers, який вам порекомендував водій готелю. Красива блондинка з Росії за барною стійкою витріщається на вас - у її погляді майже вампірячий голод, і вам цікаво чи місцева гріховна сфера настільки ж екстравагантна, як і шопінг…»
Ласкаво просимо в рай. Але де ви - у продовженні «Того, що біжить по лезу бритви» чи в кислотниму тріпі?
Ні, це Дубай, місто-держава в Персидській затоці, рік 2010.
Після Шанхаю (населення 15 мільйонів) Дубай (населення 1,5 мільйонів) є найбільшим будівельним майданчиком Землі: світ демонстративного споживацтва і того, що місцеві жителі називають «елітний спосіб життя».
Десятки незвичайних мега-проектів – в тому числі штучний архіпелаг "Світ", найвища споруда на Землі "Бурдж Дубай", найрозкішніший підводний готель "Гідрополіс", парк атракціонів "Неспокійна планета", критий лижний курорт, який працює при зовнішній температурі в 40 градусів Цельсія, і величезний торгівельний центр "Арабський" – все це або будується зараз, або будуватиметься незабаром.
Під владою освіченого деспотизму свого принца і водночас «генерального директора» - 56-річного шейха Мохамеда ібн Рашид аль-Мактума - емірат Дубай, розмірами у три середньостатистичних райони Україні, став новою глобальною іконою урбанізму.
І хоча Дубай часто порівнюють з Лас-Вегасом, Орландо, Гонконгом чи Сінгапуром, він є скоріше сумою вищезгаданих: сумішшю великого, поганого і відразливого. Він не просто гібрид, а химера: нащадок розпусного зв’язку циклопічних фантазій Барнума, Ейфеля, Діснея, Спілберга, Жерде, Вінна і архітектурної компанії Skidmore, Owings & Merrill.
Мультиміліардрер «шейх Мо» - як любовно його називають ті іноземці, які приїздять сюди працювати – не тільки колекціонує породистих скакунів (йому належать найбільші у світі конюшні) і супер-яхти (такі як 525 футова Project Platinum, з власним підводним човном і злітною смугою).
Під його керівництвом прибережна пустеля стала величезною експериментальною зоною, в яку запрошуються елітні транснаціональні проектні фірми та забудовники.
Мета - розгорнути в цій зоні високотехнологічні комплекси, розважальні зони, штучні острови «міста в містах» - все те, чим останнім часом захоплюється урбаністичний капіталізм.
Звичайно ж, такі фантасмагоричні, але універсальні кубіки «Лего» сьогодні можна знайти в десятках честолюбних міст, але в «шейха Мо» є особливий і незмінний критерій.
Все має бути на «світовому рівні», що в розумінні Шейха означає бути номером першим в «Книзі рекордів Гінеса».
Тому в Дубаї споруджують найбільший в світі парк атракціонів, найбільший торгівельний центр, найвищу будівлю, i перший готель, який знаходиться нижче рівня моря.
Архітектурна манія величі «шейха Мо» не є ірраціональною, хоч і нагадує Альберта Шпеєра та його наставника. Засвоївши уроки Лас-Вегаса, він розуміє, що якщо Дубаї хоче стати споживацьким раєм класу люкс на Середньому Сході та Південній Азії, то він повинен постійно боротися за надприбутки.
З цієї точки зору жахлива футуристична карикатура міста - просто вдалий маркетинг. І його господар любить, коли дизайнери та урбаністи вихваляють місто як передову прогресу.
Архітектор Джордж Катодритіс писав: «Дубай можна вважати прототипом ХХІ-ого століття: штучні кочові оазиси в вигляді окремих міст, які простягаються морем і суходолом».
Більше того, Дубай сподівається, що пік розвитку нафтової ери покриє витрати на ці архітектурні надмірності. Щоразу як ви наповнюєте свій бак бензином, ви допомагаєте розвивати оазис «шейха Мо».
Саме тому, що Дубай швидко викачує останні зі своїх скромних запасів нафти, він вирішив стати постмодерним «містом мереж», де надприбутки від видобутку нафти інвестуються в єдиний дійсно невичерпний природній ресурс Аравії: пісок.
Це не жарт - мега-проекти в Дубаї зазвичай вимірюють об’ємом переміщеного піску: 1 мільярд кубічних футів у випадку проекту "Світ".
Деякою мірою за цей бум варто подякувати "Аль-Каїді" та війні з тероризмом. Починаючи з 9 вересня 2001 року, багато інвесторів з Середнього Сходу згорнули свій бізнес на Заході, побоюючись судових позовів та санкцій.
Згідно з твердженням Салмана ібн Дасмала з компанії Dubai Holdings, самі лише саудівці "репатріювали" одну третю з їх трильйонних заокеанських інвестицій.
Шейхи повертають гроші додому, і вважається, що минулого року саудівці інвестували принаймні 7 мільярдів доларів в дубайські замки з піску.
Інший акведук нафтового багатства веде до сусіднього емірату Абу Дабі. Ці дві держави домінують в Об’єднаних Арабських Еміратах – квазі-нації, яка була зібрана докупи батьком «шейха Мо» і правителем Абу Дабі в 1971 році, щоб захиститися від загрози з боку марксистів в Омані, а пізніше – ісламістів в Ірані.
Сьогодні безпека Дубаю гарантована за допомогою американських ядерних супер-авіаносців, які, як правило, стоять в порту Джебель-Алі. Mісто-держава агресивно позиціонує себе в якості єдиної елітної «Зеленої зони» у все більш неспокійному та небезпечному регіоні.
I коли зовнішні спостерігачі ставлять під питання життєздатність теперішнього буму, представники Дубаю наголошують, що їх нова Мекка будується на власному капіталі, а не на позиках.
Після ключового рішення 2003 року про запровадження необмеженого права власності для іноземців заможні європейці та азіати поспішили стати частиною дубайської фінансової бульбашки.
Пляж на одному з рукотворних Пальмових островів - чи навіть краще власний острів посеред архіпелагу «Світ» - тепер є не менш привабливим, ніж Сан-Тропе чи Великі Кайманські острови.
Старі колоніальні власники є лідерами – британські експатріанти та інвестори стали найбільшою опорою для світу-мрії «шейха Мо». У власності Девіда Бекхема є пляж, а Род Стюарт прикупив острів (є чутки, що він називається Великобританія).
Варто наголосити, що утопічність Дубаї не є міражем. Це місто-держава - навіть більшою мірою, ніж Техас чи Сінгапур - справді є апофеозом неоліберальних цінностей.
З одного боку, для інвесторів воно дає комфортну систему приватної власності, схожу на західну, яка включає в себе безумовне право власності, що є унікальним в регіоні.
Сюди ж варто додати загальну толерантність до гулянок, наркотиків, глибоких декольте та інших іноземних гріхів, які формально заборонені ісламом.
Коли високооплачувані іноземні працівники прославляють унікальну «відкритість» Дубаю, вони вихваляють саме цю свободу розпусти – а не свободу створювати профспілки чи публікувати критичні статті.
З іншого боку, Дубай разом з сусідніми еміратами досягли небувалої майстерності в питанні обмеження трудових прав. Профспілки, страйки і агітація оголошені поза законом, а 99% робочої сили в приватному секторі – це негромадяни, яких легко депортувати.
Ось як влаштована класова система Дубаю:
На вершечку соціальної піраміди знаходяться аль-Мактуми та їхні родичі, які володіють кожною прибутковою піщинкою в еміраті.
Далі ідуть 15% корінного населення, які мають привілей носити традиційний білий дішдаш, і які являють собою клас тих, чиє життя переважно присвячено дозвіллю. Їхня лояльність до династії підтримується вигідним перерозподілом прибутків, безплатною освітою і роботою на державних посадах.
На одну сходинку нижче знаходяться розбещені висококваліфіковані найманці: близько 150000 британських експатріантів, разом з іншими європейськими, ліванськими та індійськими менеджерами і спеціалістами, які сповна насолоджуються достатком кондиціонованого повітря і щорічною двомісячною відпусткою закордоном.
В той же час, наймані працівники з Південної Азії, які юридично прикріплені до одного роботодавця і знаходяться під тотальним соціальним контролем, складають більшу частину населення.
Стиль життя в Дубаї підтримується великою кількістю обслуговуючого персоналу з Філіппін, Шрі-Ланки та Індії, в той час як стрімкий розвиток будівництва несе на своїх плечах армія низькооплачуваних робітників з Пакистану та Індії, які працюють по 12 годин в день шість з половиною днів на тиждень пустелі, де умови нагадують доменну піч.
Дубай, як і його сусіди, не виконує норми Міжнародної організації праці та відмовляється прийняти Міжнародну конвенцію про права робочих-мігрантів.
В 2003 році неурядова організація Human Rights Watch звинуватила Eмірати в тому, що їхнє процвітання будується на «вимушеній праці».
Умови роботи філіпінців та індусів у Дубаї нагадують досвід таджицьких заробітчан у Москві.
Британська Independent у своїй розгромній статті про Дубаї пише щось подібне: «ринок праці дуже нагадує стару кабальну систему, яку привезли в Дубаї його колишні колоніальні власники, британці».
«Як і їх збіднілі предки, - пише далі британська газета, - сучасні азійські робітники, приїжджаючи в Об’єднані Арабські Емірати, змушені прирікати себе фактично на кілька років рабства. Права зникають ще в аеропорту, де рекрутери конфіскують їхні паспорти та візи для того, щоб мати змогу їх контролювати».
На додаток до супер-експлуатації від дубайських рабів вимагається бути фактично невидимими. Похмурі робочі табори на краю міста, де робітники живуть по 6, 7 чи навіть 12 в одній кімнаті, не є частиною офіційної туристичної картини міста-раю, в якому нема нетрів і бідності.
Навіть міністр праці Об’єднаних Арабських Еміратів був шокований поганими, майже нестерпними умовами у віддаленому робочому таборі, який належав великому будівельному підрядчику.
Не зважаючи на цей чиновницький шок, робітників, які спробували створити профспілку, негайно заарештували.
Однак рай має навіть більш темні закутки, ніж табори кабальної праці. Росіянки в барі елегантного готелю - лише гламурна ширма злочинної сексуальної індустрії, які побудована на викраденнях, рабстві та садистичному насильстві.
Дубай – згідно з будь-яким путівником – є «Бангкоком Середнього Сходу», заселеним тисячами російських, вірменських, індійських та іранських проституток, які контролюються різними транснаціональними бандами та мафіями.
Досить зручно, що місто є також світовим центром з відмивання грошей, де 10% нерухомості переходять з рук в руки за готівку.
«Шейх Мо» і його досить сучасний режим, звичайно ж, заперечує будь-який зв'язок з цією процвітаючою індустрією «червоних ліхтарів».
сучасних мегаполісів
Хоча посвячені розуміють, що проститутки є необхідними для того, щоб всі ті п’ятизіркові готелі були заповнені європейськими та арабськими бізнесменами.
А сам шейх особисто причетний до найбільш скандальної дубайської індустрії: дитячого рабства.
Верблюжі перегони є місцевою розвагою в Еміратах, і в червні 2004 року організація Anti-Slavery International оприлюднила фото дубайських дітей-жокеїв дошкільного віку.
Приблизно тоді ж HBO Real Sports повідомила, що жокеїв, «яким часом буває лише 3 роки – викрадають або продають в рабство, морять голодом, б’ють і ґвалтують».
Деяких з цих маленьких наїзників показували на дубайському іподромі для верблюжих перегонів, який належав аль-Мактумам.
The Lexington Herald-Leader – газета з штату Коннектикут, в якому «шейху Мо» належать дві великі кінні ферми – частково підтвердила звинувачення HBO в інтерв’ю з місцевим ковалем, який працював на принца Дубаї.
Той заявив, що бачив «маленьких дітей», яким було чотири роки, і які скакали верхи на верблюдах. Тренери верблюдів стверджують, що коли діти кричать від страху, тварини рухаються швидше.
«Шейх Мо», який видає себе за пророка модернізації, любить справляти на відвідувачів враження за допомогою розумних приказок і багатозначних афоризмів. Його улюблений: «Той, хто не намагається змінити майбутнє, перебуває в полоні минулого».
Однак майбутнє, яке він створює в еміраті Дубай – на радість мільярдерам та транснаціональним корпораціям – схоже ні на що інше, як на кошмар з минулого. Волт Дісней зустрівся з Альбертом Шпеєром на аравійській землі.
