Український не-блокбастер: інцест, екзема й мастурбація. Фільм Las Meninas

“Las Meninas” зняв Ігор Подольчак (за участі американського кліпмейкера Діна Карра), це його перше повноформатне кіно. Цікаво, що часом Подольчака звинувачують, начебто він був серед тих діячів, які у 2004 році вигадували та втілювали пропагаднистський вірус „Три сорти українців”. А втім за руку його, здається, не ловив ніхто, та й нинішнє кіно до геополітичних терактів відношення не має.

Звідки така назва фільму? Взагалі “Las Meninas” – це картина іспанського художника часів бароко Дієго Веласкеса, її назва перекладається як „фрейліни”. Цей малюнок із доволі багатозначним сюжетом та символікою, можливо, є „спадкоємцем” „Портрету подружжя Арнольфіні” голландця Яна ван Ейка і також сам породив чимало переспівів та алюзій.

У фільмі “Las Meninas” від Веласкесового твору – і колористика, й статичність, і особлива роль дзеркал, у які час від часу переміщується вся дія, і підкреслення не головних, на перший погляд, деталей та персонажів.

З дітьми веселіше, або Микола Вересень – кінозірка

Виразного зовнішнього сюжету в “Las Meninas” немає за визначенням. Отож тим, хто мріє про українські блокбастери, на це кіно відразу можна не йти. Але за підсумком перегляду певна сюжетна лінія таки утворюється, дуже, щоправда, відкрита для різних трактувань.

Наприклад, для наступного. Усе починається з того, що літнє подружжя в заміському будинку обговорює, що було би, якби вони свого часу завели дітей. „Було б якось веселіш”. Увесь фільм надалі і є тією варіацією їхньої долі, в якій у них є діти. З котрими й справді виходить значно веселіше – син і дочка стають об’єктами і суб’єктами інцестуальних пристрастей, паралельно в матері розвиваються майже зюскіндівські пристрасті з віолончеллю, а в сина починається екзема.

Навколо хвороби сина, любові та прихованої злості до нього й крутиться подальше життя родини. А в кінці фільму сюжет повертається до початку: родина виявляється лише сусідами літнього подружжя, котре знову, тими самими словами, що й напочатку, обговорює, що було би, якби вони колись завели дітей.

Та про все це у фільмі треба ще здогадатися, воно ховається, ніби у Веласкесовому дзеркалі. А на першому плані – чарівно скомпоновані й зафіксовані предмети, звуки та люди.

Одне з помітних відкриттів “Las Meninas” – Микола Вересень як кіноактор, що може тепер претендувати на звання зірки артхаусу. Абсолютно переконливо й доречно він грає відразу двох малосхожих між собою людей – літнього батька, спокійного й невеселого, і ще молодого життєрадісного „пофігіста”. Ці двоє постійно змінюють одне одного в кадрі, постмодерно продовжуючи розпочату іншим дію чи мову. Можна вважати їх або різними втіленнями батька, або чоловіками, відповідно, матері й доньки.

До речі, мати (Любов Томашевська) й дочка (Ганна Яровенко) тут теж цілком взаємозамінні – вони обидві сублімують свої думки і пристрасті в істеричний господарчо-„берегинний” клопіт (заради цього клопоту мати, здається, пожертвувала своїми музичними здібностями й амбіціями – надто вже промовисто столові прибори лежать на роялі замість столу, а вона час від часу за нього сідає і не наважується заграти), і якщо спочатку дочка якось намагається проти цього повставати, у кінці фільму вона вже навіть сварить власних дітей материними словами.

Що ж до самого сина (Дмитро Чернявський) – він з’являється в картині зовсім епізодично, переважно в сцені мастурбації. Взагалі, сексуальні сцени у “Las Meninas” зображені без надмірної вульгарності чи незграбного натуралізму, а проте якось надто концентровано і перевантажено. Після них лишається відчуття невеселої надмірності.

Синтез мистецтв як чергове поодиноке досягнення українського кіно

Надзвичайно важлива в цьому фільмі музика. Автор більшої її частини – сучасний український поставангардний композитор Олександр Щетинський. Чотири прикметники, що найкраще характеризують музичну складову “Las Meninas”: атональна, тривожна, шляхетна, різноманітна.

“Las Meninas” можна навіть назвати музичним фільмом, хай і не в найбільш традиційному розумінні цього словосполучення. Ба більше, звук (у тому числі й звуки не з музичних інструментів) тут набагато динамічніший, діяльніший за людей чи за інші зображення, він живе своїм життям, що його можна потрактувати, наприклад, як приховані емоції персонажів, що часто не знаходять виходу на зовні, особливо у незначущих розмовах про рибу, вегетаріанців, у болючних уривчастих словах про хворого сина, у постійному пересуванні посуду та інших побутових предметів чи навіть у напівненавмисному побитті цих предметів.

До означення „музичний фільм” цілком вільно додати щось на зразок „фільм-малюнок”. Чи не кожен кадр тут – маленький натюрморт. Або в крайньому разі портрет. У будь-якому випадку “Las Meninas” дуже „малярський” фільм, і кадри в ньому вибудовано просто чудово, часто з веселими натяками на знамениті голландські натюрморти.

Живописність ця, крім очевидних переваг, дала фільмові й такий недолік, як надмірну статичність. Не скрізь і не завжди, але картина, здається, виразно потребує в окремих місцях трохи більше динамізму і пружності.

Навіть з уже написаного очевидно, наскільки “Las Meninas” інтертекстуальний твір. Свідомі й несівдомі, помітні й малопомітні натяки або діалоги з Веласкесом та багатьма іншими художниками, з різними музичними пластами й епохами, згадується в контексті “Las Meninas” і, наприклад, Пітер Грінвей. А я би додав і Кіру Муратову, не без впливів якої побудовано то сонні, то істеричні діалоги, в яких жодна сторона не розуміє й не чує співрозмовця.

По-своєму Подольчак долучився й до нескінченної у світовому мистецтві дискусії про інтелігенцію. Фільм став черговим свідченням того, що і сьогодні з мільйона цитат, загальних місць і вічних мотивів можна спокійно зробити талановиту й оригінальну мистецьку річ.

А українське кіно продовжує працювати в попередньому режимі – фільмів майже немає, але серед них шалений відсоток естетично вартісних, яскравих речей. І важко визначитися, чи маєш радіти цьому як любитель авторського, а не масового кіно, чи сумувати, розуміючи неприйнятність такого мистецтва для більшості глядачів та індустрії.

Дуже символічно: на сеансі у кінотетарі „Жовтень” було п’ять глядачів, через якісь технічні проблеми зображення вкрилося дивним синюватим туманом, а коли фільм закінчився, співробітники забули його вимкнути – і “Las Meninas” відразу після титрів розпочався наново, на втіху тим трьом глядачам, які спізнились і пропустили початок…

кінорецензія культура кіно мистецтво