Книга 14 друзів хунти: як наші бійці, блогери і волонтери стали письменниками
Можливо, найкраща літературна антологія про нинішню війну від її учасників. Десять відсотків виторгу – на підтримку армії.
Читав: Олег Коцарев.
«Солянка» вдалася
Не так давно «Тексти» вже писали про те, як потрібні нашому культурному, інформаційному полю нові, яскраві літературні твори про російсько-українську війну.
Про те, що умовний «рахунок» тут не на нашу користь (звісно, це очікувано, хоч би й з огляду на кількісні параметри – наші та противника), а тому кожен справді виразний художньо і просто «пробивний» проект є на вагу золота.
Коли я дізнався про вихід друком антології «14 друзів хунти» (видавництво «Діпа»), то спочатку відверто сумнівався, що це саме такий проект. Надто вже «солянковий» вигляд мала концепція: зібрати докупи художні чи художньо-публіцистичні тексти військових, волонтерів і блогерів, журналістів, переселенців. Це ж гарантована еклектика і різнобій!
Втім, упорядник виявив організаційні здібності – і, не без еклектики, не без різнобою, але зробив-таки сильну книжку, за яку не соромно. До речі, про упорядника. Ми про нього вже теж писали, це Дмитро Якорнов, автор військового щоденника «То АТО».
Зробили-таки сильну книжку, за яку не соромно
Антологія «14 друзів хунти» складається з прози, віршів, щоденникових записів, блогів і різноманітних нескінченних міжжанрових форм у виконанні чотирнадцяти авторів.
Ось їхній список у тому порядку, в якому вони розташувались у книжці. Віктор Трегубов, Борис Гуменюк, Максим Музика, Оксана Чорна, Сергій Сергійович, Юрій Руденко, Дмитро Якорнов, Мартин Брест, Серж Марко, Ярослав Матюшин, Олена Суєтова, Павло «Паштет» Білянський, Андрій Альохін, Олена Степова. Відзначу одразу, що, на жаль, на сторінці змісту книжки можна знайти лише імена авторів, але не назви їхніх творів. Це, звісно, дрібниця, але вона ускладнює читання.
Від монументальної прози до «хобітської» п’єси
Очевидний «літературний важковаговик» книжки – колоритний і харизматичний Борис Гуменюк, автор поетичного бестселера і герой історії зі знайденням на Донбасі вкрадених у Голландії картин. У «14 друзях хунти» представлено декілька його монументальних і похмурих новел 2015-2016 років. Упорядник Дмитро Якорнов додав тексти, тематично пов’язані з його щоденником «То АТО».
Максим Музика, знаний теж за щоденником, присвяченим подіям на Савур-Могилі, несподівано постав у ролі поета. Так само трохи несподівано з’ясувалося, що його вірші – доволі філософські верлібри (що підтверджує сентенцію з вірша згаданого вище Бориса Гуменюка про неможливість повірити тому, хто «в риму з пафосом» говоритиме про війну), десь наївніші, десь універсальніші:
кап
кап
тане сніг
із даху намету
прийшла на гостину
краплин череда
стукотить по подушці
і будить мене
ранок добрий
встаю вже
встаю
Відомий блогер Серж Марко написав для «14 друзів хунти» реалістично-психологічну прозу з життя волонтерів. Зворушлива новела Павла «Паштета» Білянського розповідає про одну з тих медсестер, що працюють в АТО. А Мартин Брест – самоірноічну пародійну п’єсу «12 друзів Леголаса». У ній реалії війни на Сході перемішано зі світом фантастичних творів Джона Рональда Руела Толкіна з їхніми ельфами, орками і хобітами.
Так само нерідко гумористичні, але вже побутові замальовки з життя на окупованих територіях представила Олена Степова.
До речі, саме в Олени Степової один із текстів має назву «Абрикоси Донбасу» - точнісінько, як книжка ще однієї уродженки регіону, поетки Любові Якимчук. Мабуть, це словосполучення вже стало справжнім мемом.
Однак, певно, найбільш темпераментним і ефектним представником «гумористичної лінії» антології став Сергій Сергійович, він же «Сайгон», розвідник, що веде досить популярний твіттер «Х…вий колхознік».
Натуралізм уперемішку з пригодницькими сюжетами, пафос в обіймах цинізму, кримінальний присмак на тлі очевидних патріотичних інтенцій, матюки і романтика, непередавана мішанина мов і різних форм суржику.
В одному зі своїх текстів він, скажімо, зобразив вельми неочікувану для пересічних споживачів стандартних новин з фронту картинку, де на позиціях зустрілися двоє відданих українських бійців із кримінальним минулим і кримінальною ж субкультурою, п’ють чифір і розмовляють відповідним жаргоном.
Тема і «культурний код», насправді, якщо абстрагуватися від суто «атошного» контексту, дуже розповсюджені й заяложені, але «Сайгону» навіть такий лише на перший погляд вдячний матеріал вийшло подати дуже індивідуально і з настроєм. Потенційно найперспективніше літературне відкриття «14 друзів хунти».
Стереоефект «14 друзів хунти»
Відкриттів у цій книжці, взагалі, вистачає, хоча при цьому абсолютно самоочевидно, що тексти багато в чому нерівні, й що не обійшлося без слабших творів або речей занадто прив’язаних до «злоби дня» (тож їх, мабуть, важко буде адекватно прочитати вже за кілька років). Та все-таки «плюси» книжки важать більше.
Це передусім надзвичайна різноманітність у всьому без винятку. Настрій – не лише «в атаку» чи траурний, але й купа відтінків між цими екстремами (тим часом, як українська література про війну в цілому, на жаль, уже встигла обрости відповідними емоційними штампами).
Стилістика – від типової психологічної фронтової прози до медитативних прозових мініатюр і верлібрів. Дуже широке охоплення соціальних прошарків і реалій – від продавчинь в окупованих містечках до бізнесменів, що пішли захищати батьківщину, від «аватарів» до юних «роздовбаїв», які, зіткнувшись із труднощами фронту, раптом відкрили в собі військову відвагу і вміння. Наслідком цього є об’ємний, виразний, багатоманітний образ АТО.
Цікавим стало мовне вирішення антології. Українська і російська мови в ній надзвичайно густо змішані. Фактично, як у реальних фронтових умовах. При тому, що є автори, котрі пишуть тільки українською чи російською, дуже в багатьох текст плавно перетікає з мови в мову, і вже практично в усіх двомовними вийшли діалоги.
Що ж, такий підхід, по-перше, багато в чому відображає не лише мовну ситуацію на фронті, але й загалом, «усереднено» в суспільстві. По-друге, засвідчує поступову, але помітну інтеграцію багатьох російськомовних українців у простір української мови. На цьому тлі, щоправда, виникає запитання, чому видавці чи упорядник вирішили зробити саме російську основною мовою обкладинки?
Нарешті, ще один важливий момент. «14 друзям хунти» вдалося дістати доволі непоганий медійний резонанс. Тут і візит Порошенка на презентацію книжки з відповідним висвітленням у новинах, і численні ефіри, і, зрештою, запити в Google, які показують, що інформацію про книжку активно шукають.
«14 друзям хунти» вдалося дістати доволі непоганий медійний резонанс
Нас тут цікавлять, ясна річ, не менеджерські успіхи упорядників і видавництва, навіть не продажі, а те, що вдалося надати позатусовочного, широкого виміру сильній, хоч і строкатій, книжці надважливої для країни теми, книжці, за яку не соромно сьогодні та яку можна буде перечитати завтра.
