Недомайдан. Чому протест під Верховною Радою не став масовим
Акцію в урядовому кварталі Києва, що розпочалася 17 жовтня, критикують здебільшого саме через те, що організаторами був обіцяний новий Майдан, а його не сталося. І правда, у пікові моменти, за свідченнями правоохоронних органів і самих організаторів, щонайбільше можна було нарахувати 5-6 тисяч учасників, серед яких вирізнялись ті, кого матеріально простимулювали. Зараз постійно у наметовому містечку розташовано кілька сотень людей, і поки що не відчувається потенціалу зростання масовості.
Автор: Леонід Швець
Причин цьому багато, і всі звертають увагу на недовіру до ініціаторів протесту.
Хоча серед них, на перший погляд, було з кого вибирати: зірки фейсбуку депутати Мустафа Найм на Сергій Лещенко, Автомайдан, рух "Чесно", Ініціатива реальних дій, Реанімаційний Пакет Реформ, Центр протидії корупції (обличчя - Віталій Шабунін), "Свобода", рух "Хвиля"(лідер - нардеп Віктор Чумак), "Демократичний Альянс" (лідер - Василь Гацько), "Національний Корпус", Рух нових сил Михеїла Саакашвілі, «Самопоміч"(на протестах партію представляють нарепи Семен Семенченко та Єгор Соболєв). До них долучилися «Батьківщина», були помітні люди Генадія Балашова з «5.10» та Вадима Рабіновича з партії «За життя» (про них читайте тут). Не всі були один одному раді, але, з іншого боку, хіба це не свідчення великої об’єднавчої сили протесту? Виявилося, ні.
Більшість організацій заявили про вихід з протесту 19 жовтня, хоча вже у другій половині дня 17 жовтня було очевидно, що самотніми драйверами залишаються дружинники Семена Семенченка, які називають себе ветеранами батальйону «Донбас» та прихильники Михеїла Саакашвілі. Саме їм і вдалося установити намети в урядовому кварталі, але ясної програми подальших дій в них не виявилося.
Звертає на себе увагу дуже обережне ставлення до акції досвідчених «Свободи» та «Батьківщини». Не відчувши масової підтримки киян, вони відійшли від справи, хоча, вочевидь, спочатку хотіли скористатися протестною хвилею.
Ті, хто залишились, не продемонстрували, що розуміють, яким чином діяти далі. Лідери більшу частину часу проводять поза наметовим містечком, діяльність протестувальників зводиться до невиразного «стоїмо». Схоже, всю акцію будували на очікуванні високої громадської підтримки.
Їх підвів Фейсбук з його «ехокамерами». Ви ж знаєте, що ця соцмережа дає вам читати у френдстрічці тільки приємні вам пости. Очевидно, політики і активісти прийняли захоплення ними у ФБ за реальну підтримку виборців. І тут - таке зіткнення з реальністю. З іншого боку, якби така підтримка здійснилась, організаційна безпорадність ініціаторів стала би ще більше наочною.
Отже, строкатий склад ініціаторів, їхня взаємна недовіра і недовіра до них людей, організаційна неготовність і розрахунок на щасливий випадок – все це заважало переростанню протесту у масштабну акцію. До того ж, з самого початку проголошена ціль, так звана «Велика політична реформа» з трьох вимог: зняття депутатської недоторканості, зміни виборчого законодавства і впровадження антикорупційного суду, - не мала серйозного потенціалу масової мобілізації.
Доволі швидко один з лідерів протесту, Єгор Соболєв, відчуваючи це, повідомив, що акція триватиме, навіть якщо всі вимоги буде виконано. 21 жовтня суботнє «віче» винесло нову вимогу: внесення в Раду закону про імпічмент, причому, протягом найближчих п’яти днів. Але де та сила, яка може дотиснути владу до виконання вимог?
Ситуація виглядає дещо анекдотично: велика кількість політиків стоїть на березі моря народного невдоволення, але коли будь-хто намагається з нього зачерпнути, воно ніби від них відступає. Недовіра до політичного класу в цілому розповсюджується і на тих, хто відносить себе до політичної опозиції. У широкому розумінні вони теж є владою, теж відповідальні за стан в країні, і з ними мало хто пов’язує перспективи поліпшення цього стану.
В таких умовах, коли відсутні канали, які б відводили й переробляли суспільне невдоволення у програмні вимоги, артикульовані авторитетними політичними силами, низове роздратування нагадує пожежу у торф’янику: ніхто не може передбачити, де і коли полум’я вирветься на поверхню.
У той же час, не слід недооцінювати протест, що триває в урядовому кварталі. Мітингувальниками захоплений плацдарм безпосередньо неподалік від владних будівель, і вони можуть його розширити, або використати як базу за будь-якої нової нагоди.
Цей плацдарм не вражає розмірами, але буркітливе невдоволення наразі набуло видимих рис.
Активіст у формі з емблемою батальйону "Донбас" керує протестувальниками, які вишикувалися в шеренгу, імітуючи Майдан 2014 року
Противники висміюють безстрокову акцію, вимагають прибрати перешкоди для руху вулицею Грушевського. Але Порошенко з Аваковим, скуті майданним синдромом, не застосовують силу, щоби не викликати ще більшого протесту.
В результаті «слабкі» та «жалюгідні» учасники протесту продовжують перебирати на себе суспільну увагу, що вже важко вважати неуспіхом, особливо з урахуванням невисокої популярності ватажків. По суті, виглядає так, що Саакашвілі, Соболєв, Семенченко та їхні люди взяли владу в осаду. Лише символічно? Так, але менше з тим.
Осмислюючи символічне захоплення, відвойовування території влади, мабуть, можна припустити існування ще однієї причини, з якої такі дії нинішніх опозиціонерів залишились без масової підтримки громадськості.
На четвертий рік після останнього Майдану суспільство не вийшло із ситуації, коли конструктивні механізми тиску на владу відсутні.
Попри запровадження систем петицій, прихід активістів у владні кабінети, започаткування «бюджетів участі» громадяни і далі відчувають, що влада - це щось далеке і недосяжне.
Не виникли політичні партії з широким членством - ні провладні, ані опозиційні. Народне незадоволення швидко дає про себе знати обраній владі через їхню ж партійну структуру. Потужній опозиційній партії не потрібно розраховувати на удачу чи Фейсбук, щоб вивести десятки тисяч на протест. І влада уважніше прислухається до вимог такої партії.
Існують групи активістів, які з тою чи іншою мірою успішності вирішують локальні проблеми. Але загальноукраїнська організація, яка б взялася за якусь справу і системно над нею проацювала, причому, не претендуючи на донорські кошти, теж не утворилася.
І коли таких класичних механізмів впливу на владу не існує, залишається старий добрий метод: «майданити» та «вічувати». Але копіювання слів, артефактів і дій Майдану зраз виглядає фарсом і тільки дратує.
Все це вкупі може викликати у громадян розчарування політичним активізмом і втому від вуличної політики. Що, безперечно, автоматично не робить розчарованих прихильниками влади та конформістами.
У цьому сенсі, політична реформа, причому, значно більша за ту, що була проголошена «великою» 17 жовтня, є нагальною необхідністю. Але, знову ж таки, хто її проводитиме?
