Жесть першої інстанції. Сповідь судді про тиск, погрози, активістів, прокурорів і криворуких слідчих

Прочитавши адмінпротокол із тричі перекресленими фразами про те, як я заїжджала на парковку (заднім/переднім/заднім ходом) і подряпала автівку, яка стояла поруч, суддя спочатку сміялася, потім обурювалася, а потім знову сміялася. Бо схема ДТП, яку намалювали патрульні, зовсім не відповідала тому, що було написано у протоколі. Суддя прийняла виправдальний вирок, після чого почала скаржитися на журналістів, які грішать однобоким висвітленням роботи судової системи. Я скористалася нагодою і записала на диктофон сповідь судді. Я почула багато відвертого, і на прохання співрозмовниці змінила її справжнє імя.

Людмила Сергіївна 32 роки працює заступником голови міського суду у райцентрі. Це суд першої інстанції – тобто, той, що розглядає справу з самого початку, досліджує докази і виносить рішення по суті. Далі - пряма мова.

Шалений тиск

Я щодня борюся за свою незалежність. На мене тиснуть усі сторони справи, прокурор, голова суду, колеги… А ще розповідають, як мені працювати, нардепи, голови ОДА, журналісти, активісти.

Щоб я поступилася своїми принципами і переконаннями.

Вони хочуть довести мене до такого стану, щоб я почувала себе рабом. А суддя, який один раз став рабом, уже ніколи не зможе піднятися з колін.

Інколи судді розглядають справи на мільйони, десятки і сотні мільйонів гривень. Люди, які реально можуть витратити такі гроші, відверто погрожують судді. Приходять смс-ки, анонімні дзвінки о третій ночі. Я ніколи не забуду фразу, сказану мені біля магазину другом мого підсудного: «Я знаю, у який садочок ходять ваші внуки. Передавайте їм привіт від Олександра Володимировича».

Приймати рішення було дуже складно: з одного боку – погрози, з іншого - майбутнє рішення касаційної інстанції (суду третьої інстанції, який перевіряє законність та обґрунтованість судових вироків і рішень, що набрали законної сили, тобто, пройшли стадію апеляції - ред). Але я зрозуміла – якщо прийму рішення під тиском погроз, немає жодної гарантії, що я буду в безпеці. І прийняла законне рішення. Хоча було дійсно страшно.

Складно не стати параноїком і зберігати крижаний спокій, коли знаєш, що під загрозою – твої рідні.

У будинок моєї знайомої судді два роки тому посеред ночі прокралися двоє невідомих. Люди у масках потрощили все, що бачили. І написали балончиком на стіні «Добре подумай». Їх так і не знайшли. Коли чуєш такі історії, добре усвідомлюєш, наскільки ми, судді, незахищені.

А уявіть, як «весело» працювати із кримінальними справами. Там такий контингент, у тих справах… Із вибагливою та хворою фантазією. У нас дівчат навіть мертвою водою обливали. Добре, хоч не кислотою.

Тиснути на суддю може і голова суду, тобто, прямий керівник. Він тобі акуратненько так «рекомендує» постановити певне рішення, «бо існує певна думка». Якось голова суду мені каже: «Люда, ти ж пам’ятаєш, що ти в колективі працюєш. І якщо ти неправильне рішення постановиш, нашому суду квартир не виділять. А в нас багато людей десятиріччями житло орендують».

Але заждіть! Чого це заради чиєїсь квартири я повинна посадити людину до в’язниці, якщо вона ні в чому не винна? Це ж буде неправосудне рішення. Так, я не хочу, щоб голова гнівався на мене. Але неправосудних рішень я боюся більше, ніж голову суду.

І тоді я голові сказала так: «Я відповідаю за цей документ і я ставлю під ним підпис. Ви залишаєтеся за кадром. А я хочу жити в мирі зі своєю совістю і спокійно дивитися людям в очі».

А потім, коли сам голова суду схожу справу розглядав, я його спитала: «Ви б таке рішення прийняли і підписали?» Він відповів: «Ні». – «А чому ж тоді ви очікуєте від мене, що я це повинна зробити? Зробіть ви». І відтоді від нього подібні пропозиції не надходять.

Зате надходять запрошення від бізнесменів на різні події, дні народження, корпоративи. А я не ходжу на них. «Дякую за запрошення, але дуже зайнята». Особливо кумедно отримувати запрошення від компаній, які фігурують у моїх справах.

Я запитую себе: чи привітав би мене цей Іван Іванович з Новим роком і чи запросив би на свій ювілей, якби я не була суддею? Звісно, ні. Мене запрошують не через те, що я дуже весела та цікава людина, а тому що у мене є суддівський статус.

Вони хочуть впливати на мене. Сьогодні я прийду до них на весілля, а завтра вони мене попросять посприяти у вирішенні їхньої справи.

Я дорожу своєю репутацією, і на дні народження ходжу тільки до колег. Якщо ляпну там зайвого або заспіваю фальшиво, точно не потраплю в інтернет. Бо була тут історія: знайома суддя пішла у спортзал, її хтось зняв на відео і злив в інтернет із заголовком типу: «Сексі суддя в коротких шортиках тисне штангу».

Ось тому-то обидва мої сини працюють адвокатами. Вони не хотіли йти ні в прокурори, ані в судді. Бо знають, що це за собача робота. Не можна розслабитися ні на мить.

Активісти-анархісти

Уявіть, що ви пишете статтю, а у вас над головою стоять активісти і кричать, що вам треба писати. Комфортно? Аналогічно суддя сидить і слухає справи. А там за вікном купа активістів. То для чого тоді ми, судді? Тоді хай тоді активісти виносять вироки.

От ми постійно рівняємося на Євросоюз. Але чи бачили ви в Європі хоч один суд, де на суддів кидали помідори, кричали суддям, що робити і які треба виносити вироки? А в Україні у місті Нікополь в суді кидають гранату… Суди потрібно реформувати, але ж не таким чином.

Проблема в тому, що наші люди не розуміють, чим демократія відрізняється від анархії.

Я за законом (!) не можу бути прихильником якоїсь політичної партії, брати участь у політичних акціях, мітингах. Я повинна бути незалежною від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.

Але це на паперах. А що я бачу в реальності?

У нас тут паркан ламали активісти. Була війна проти забудовників. І мене міська адміністрація чотири доби пресувала, щоб я тим активістам дала по 15 діб. Я тоді знайшла вихід із ситуації і людей не посадила. Але якщо по-чесному, то хто дав право активістам ламати паркан? Хай ідуть в суд і діють законним шляхом.

Але ми сидимо і мовчимо. Бо ми – поза політикою.

Це мені болить. Бо мені здається, люди вважають: в усьому поганому, що є у державі, винні судді. Що таке демократія? Демократія – це коли мої права закінчуються там, де починаються права іншої людини. А як ми живемо? Ми поважаємо чиїсь права?

Ми, судді, працюємо за тими законам, які нам Верховна Рада ухвалює. А за чиїми ми кодексами працюємо? За тим кримінально процесуальним кодексом, який нам підсунув перший заступник глави Адміністрації президента Януковича Андрій Портнов! І руки у нас тому у всіх зв’язані.

Ви тільки згадайте, як цей КПК приймали. Це було за часів Януковича. Профільний комітет підготував чотири тисячі правок до документа. Більшість з них присутні депутати «провалили», поспіхом розглянувши за п’ять годин майже 400 статей кодексу.

Правки опозиції регіонали відхиляли, опозиція в знак протесту пішла із зали парламенту. І в ніч на п’ятницю, 13-го - ухвалили законопроект 271-м голосом, хоча у сесійній залі перебувало близько 50 депутатів-регіоналів. Чи легітимний взагалі цей документ, якщо його прокнопкодавили?

І тепер адвокат не може оскаржити початок кримінального провадження в судовому порядку.

Ні прокуратура, ні суд не можуть контролювати, чи правильно слідчий визначив статтю, за якою людину будуть судити. Результат - свавілля з боку слідчого. Будь-кого він може запідозрити у вчиненні тяжкого злочину (а насправді це може бути і не тяжкий злочин), і людина автоматом опиниться під вартою, бо передбачено такий запобіжний захід.

То про який захист своїх прав може говорити підсудний?

Це жахливо, коли закон прописаний такими формулюваннями, що його можна трактувати по-різному. Закони пишуть люди, які поняття не мають, що таке досудове розслідування і судовий процес. Вони хочуть «вдосконалити» закон за своїм криводзеркальним баченням. І не тільки тому, що розуму бракує краще написати, а й тому, що не гребують ніякими методами політичної боротьби. От і з’являються у нас норми, які спрощують процедуру притягнення до кримінальної відповідальності «опонентів», а для «соратників» — унеможливлюється чи ускладнюється прийняття таких рішень.

А деякі положення цього КПК – повний абсурд. Як вам така норма – свідкові можна ставити не більше десяти (!) запитань під час судового засідання? Якщо одинадцять питань поставиш – це вже зловживання процесуальним правом. Але ж до одного свідка може бути і сто запитань, якщо вони дійсно по суті.

Хоча з 2012-го року до КПК внесли з півсотні поправок, кардинально вони ситуацію не покращили. Та й зараз на розгляді у парламенті є урядовий законопроект, який хоче підтягнути норми українського законодавства у відповідність з практикою Європейського суду з прав людини. Редагують, не поспішаючи. Не хочуть вони швидких та радикальних покращень.

І суддя – це зараз так, болванчик. В мене ж немає права на ініціативу. Які докази подали, з тими і працюєш. Або обвинувальний, або виправдальний акт приймаєш.

Не всі судді – падлюки

Я люблю дивитися 95-й квартал, бо це мої земляки. Але в мене був шок, коли я почула, як Жидков каже: «У суддів народжуються діти-дебіли, яких відправляють на роботу в суди першої інстанції».

Хіба можна таке говорити?! Хіба ж можна отак всіх під одну гребінку? Ну, я розумію, що в сім’ї не без потвори. Але ж не всі живуть у палацах. Я, наприклад, живу у звичайній трикімнатній квартирі, їжджу на простому автомобілі, якому вже десять років. Взяла свій сітроен в кредит, виплатила - і їжджу досі.

Але на екрані телевізорів ви не побачите суддів із першої інстанції. Нас брудом поливають, а ми навіть виправдатися не можемо, розумієте..? Ми навіть не можемо донести до людей нашу точку зору.

Подивилися б ви на будні у судах першої інстанції. Ніхто не бачить цих сумних та страшних буднів. Саме на першій інстанції судді працюють. А не так, як там, у Верховному суді, одним розчерком пера все вирішують. Ми – скромні служаки.

Кожного дня треба розглянути 20-30 справ різних категорій: від "адмінок" - до криміналу. Ви ж не уявляєте, як важко судді розібратися з тими матеріалами, які надходять. От зараз у мене на столі "адмінки" із недбало намальованою схемою ДТП. А ви думаєте, по кримінальних справах вони кращі? Ви б побачили ті обвинувальні акти… Люди добрі, та ці справи нема кому розслідувати! Слідчі потопають в роботі. То що ж ви хочете від суддів?

Справа, яку має вивчити суддя перед процесом

З ранку до вечора, із засідання до засідання… А бувають такі колапси, що ми встигаємо тільки продовжувати терміни. Бо якщо я сьогодні термін не продовжу, завтра вбивцю випустять із СІЗО на свободу.

Не всі судді – падлюки. Є люди, які працюють на закон, з ранку до вечора сидять на засіданнях, пишуть ночами вироки, і у вихідні дні пишуть.

От ви селфі із поліцейськими робите такі щасливі, а якби ви тут біля мене посиділи і побачили, які протоколи від них приходять, ви б посивіли. Я хоч і пані "з пробігом", але навіть у мене від безладу, який творять наші поліцейські, дах зносить. Особливо від 130-ї статті – про керування у нетверезому стані.

Приходять люди до мене і розповідають, як поліцейські їм кажуть – давайте п’ять тисяч гривень. Привезеш гроші – забереш права. Ну, нормально? А ініціатива притягнення до кримінальної відповідальності конкретної особи належить виключно прокурору.

Словом, бардак. Працюєш в цьому пеклі, працюєш, і слухаєш, як по телевізору мені розказують, що в мене зарплата сто тисяч. А насправді оклад судді першої інстанції - 16 тисяч гривень плюс накрутки. То де ці сто тисяч гривень?!

Постійно боюся помилитися

Людмила Сергіївна працює у кабінеті площею десять квадратних метрів. На столі – товстенні стоси документів, підшитих в однакові сірі картонні теки. Це матеріали кримінальних справ, які суддя вивчає перед засіданням.

- Не можна йти на засідання непідготовленою. Треба вивчити матеріали, зрозуміти, чого не вистачає, які нюанси треба з’ясувати, питання підготувати. Тоді справу буде легше проаналізувати.

В підручниках пишуть, що суддя — це людина, яка чинить суд, тобто, висловлює думку щодо вчинків інших людей згідно з законом.

А в моєму розумінні, суддя – це людина, яка любить людей. Яка цим живе. Коли я лише почала працювати суддею, отримала настанову від судді, який йшов на пенсію: «Юний друже, якщо ти колись перестав відчувати чужий біль, як суддя ти закінчився. Ти став чиновником, йди із професії». У мене це у серці.

Я стараюся працювати так, щоб кожне моє рішення було не просто законним, але й справедливим. Своїм рішенням я можу допомогти людині, а можу і поламати її життя. Особливо, коли ми говоримо про кримінальні справи.

Це величезна, колосальна відповідальність. Бо більшість людей шукає у судах порятунку, підтримки. Рукою допомоги в їхній уяві є суддя. Тому судді мало знати закони. Потрібно за будь-яких обставин залишатися неупередженою, неозлобленою Людиною.

Я постійно боюся помилитися. Вивчаю обставини справи перед тим, як прийняти доленосне для людини рішення. Бо мені потім доведеться жити з цим складним рішенням.

Рідко буває так, що обидві сторони конфлікту виходять з зали судових засідань задоволеними рішенням судді. Така вже специфіка нашої роботи. Примирення – це найкращий результат розгляду справи.

До речі, і виправдальні вироки є. Нещодавно, коли я хлопця випустила з-під варти, до мене його мати прийшла і на коліна падала, плакала. Казала: «Якби в мене гроші були, я б вас озолотила».

Шкода, що виправдальні вироки часто скасовує Апеляційний суд, до якого звертається обвинувачення. Он, скасували недавно виправдальний вирок… бо у них в апеляційному суді один із дисків на комп'ютері не читався!

Пригадую справу про вбивство двох людей. Підсудний під час досудового слідства визнавав свою вину, а під час розгляду в суді відмовився від своїх свідчень. І як мені тут бути? Починаю сумніватися: а може, неповна доказова база?

Пам’ятаю, коли я тільки прийшла на посаду, керівник міліції мене запросив і каже: «Впевнений, що ви будете ухвалювати рішення з урахуванням нашої думки». Ага. Я за перший рік роботи із 113 кримінальних справ 34 на додаткове розслідування відправила. Бо суддя повинен бути принциповим.

Зате сьогодні я приїжджаю у той район (де вже не працюю багато років), а мені працівники міліції кажуть: «Дякуємо, що ви нас навчили працювати».

Дуже емоційно важкими є справи про усиновлення чи позбавлення батьківських прав. Коли розглядаю такі справи, намагаюсь допитати дітей. Бо дитина – дзеркало сім’ї, вона нічого не приховає.

Якось у мене була справа політика, якого екс-дружина хотіла позбавити батьківських прав. П’ять тисяч доларів пропонували прокурору, і десять тисяч – мені. Я не взяла ті гроші. Попри те, що якби взяла, вони б зразу вирішили усі мої проблеми. Як же вони були мені потрібні, ті гроші!

Я своїм рішенням не дала позбавити батька своїх батьківських прав. Але апеляція рішення моє скасувала. Вищий спецсуд оскаржив, вишка скасувала, повернули на апеляцію. І батька таки позбавили батьківських прав. І тепер батько не має права брати участь у вихованні свого сина. Не має! Я сиділа і плакала над своїм рішенням. І думала – для чого тоді я усе це роблю? Нас же, суддів першої інстанції, за людей не тримають.

Втім, я теж не ідеальна. І, мабуть, десь щось прогледіла. Як і в кожній професії, судді також роблять помилки.

Я легко підписую своє судове рішення, коли внутрішньо переконана, що роблю все правильно. Коли суддя постановляє замовне рішення всупереч власній совісті, я не знаю, як він може з цим далі жити.

Любі колеги

Жодна реформа нам ніяк не допоможе, поки не будуть нормальні процесуальні кодекси, які будуть давати суддям хоч якісь права. Раніше я сама слухала справу, я сама знала, що мені треба: які обставини перевірити і кого викликати, щоб впевнитися, винна людина чи не винна. А зараз у мене такого права нема. Є сторона обвинувачення і сторона захисту. А ви прийдіть послухайте, яке обвинувачення у судах. Як прокурори, з дозволу сказати, виступають...

Тихий стукіт у двері на мить відволік суддю від розмови:

- Людмила Сергіївна… Можна? - молодий прокурор із янгольським обличчям і яскраво-синіми очима, ніяково посміхаючись, відчинив двері і поклав стос паперів на стіл жінки.

- Так-так, Андрюшенька. Дякую.

Побачивши на столі диктофон, прокурора наче заціпило. Стиснувши зуби, він пішов заднім ходом назад до дверей і змахнув рукою у знак прощання.

- До зустрічі,- суддя ввічливо посміхнулася і продовжила, побачивши моє здивоване обличчя. - Коли стільки часу проводиш разом, суд стає домом, а всі, хто тут працює – твоєю родиною. Врешті-решт, прокурори – теж люди. І з ними теж треба вміти вести конструктивний діалог.

У радянські часи вважалося, що суд і прокуратура – це рівноправні партнери, які виступають єдиним фронтом, виконують завдання держави: прокуратура здійснює нагляд за дотриманням законності і визначає порушників цієї законності, а суд іменем держави цих порушників притягає до відповідальності. Тому раніше було нібито нормою життя, що прокурор міг у будь-який час зайти до кабінету судді та поспілкуватись з ним щодо будь-якої справи.

Було так: що скаже прокурор, від того і треба було «танцювати». Нормальна картина: суд робить перерву, всі пішли в нарадчу кімнату. І прокурор за нами. Тоді у людей складається таке враження, що всі разом пішли вирішувати справу. А казати прокуророві «не ходи» було не прийнято.

Сьогодні прокурор не має переваг перед іншими учасниками процесу і повинен доводити переконливість своєї позиції перед судом так само, як адвокат, свідки, підозрюваний. В теорії, стосунки з прокурором уже треба будувати так, як і з будь-якою іншою стороною у справі. Але старі звички не змінюються.

З адвокатами – зовсім інша розмова. Під час засідання можна почути такий діалог:

Суддя: Пане адвокате, ну, я перепрошую. Ви прийшли непідготовленими. У вас слова мають від зубів відскакувати, а ви щось жуєте і жуєте. Неприємно слухати.

Адвокат: Зрозумів. Виправлюся.

Ох вже ж мені ці адвокати… Недавно підсудний до мене підходить в коридорі після засідання і питає: «А чому ви мене випустили на волю і дали умовний строк?» Я кажу: «Ви ж інвалід першої групи, без руки, куди вам реальну міру покарання?» Виявляється, його адвокат сказав, що він мені заплатив за м’яке рішення!

І є непоодинокі випадки, коли адвокат тільки зайде до кабінету судді, привітається, виходить і каже клієнту: «Я все порішав». На жаль, з часом таких непорядних адвокатів стає все більше і більше.

Закон VS емоції

Судовий процес – це сценарій, сповнений шквалу негативних емоцій. Але суддя повинен залишатися неупередженим, терплячим і уважним до найдрібніших деталей. Я проживаю кожну справу, вислуховую усіх, мов психолог, переживаю. Дуже важко контролювати себе, і при цьому не стати байдужою до всього.

Якось я слухала справу про вбивство. Обвинувачений убив чоловіка – єдиного годувальника у родині. Він якраз отримав за дружину декретні гроші і повертався додому, до села, де вони жили з маленькою дитиною. На автобусній зупинці чоловік відкрив гаманець, купуючи хліб у кіоску, і цю пачку грошей побачив обвинувачений. І він убив цього чоловіка з особливою жорстокістю, з муками і катуваннями.

І от я слухала цю справу… Ця сума могла прогодувати матір із двомісячною дитиною, котра терпляче чекає свого чоловіка з грошима. Жити родині нема за що, а його ось так взяли і вбили... Звичайно, в мені вирували емоції, піднялася велетенська хвиля обурення...

І як мені важко було контролювати себе, бачити, як це чудовисько сидить у клітці, дивитися на нього і залишатися неупередженою. Доводилося і ногою під столом ткнути, щоб ніяких емоцій не виявляли... Ти – неупереджений, хоча слухаєш трагедію людського життя.

Суддя повинен демонструвати витримку, повинен докопатися до суті, з’ясувати, чому злочинець це зробив, як він це зробив, а потім уже відміряти покарання.

А проявляти обурення чи схвалення суддя не повинен у жодному випадку. Бо ти вирішуєш чужу долю. Так, він мені огидний до сказу. Я не знаю, що б я йому зробила, якби не була суддею, але зараз я – суддя, тому маю бути врівноваженою та виваженою.

Тому ми часто обговорюємо не те у нарадчих кімнатах. Коли ми радимось, ми часто обговорюємо не тільки юридичні підстави, а й інше. А скільки разів доводилось чути, коли колега каже: «Та я знаю цю людину, мені розповідали про те й те». Або: «Ми вже слухали справу з цим чоловіком, і він там такий-розсякий». І це впливає, свідомо чи несвідомо, на те рішення, яке ми приймаємо у справі.

Щоб не вмерти від тих переживань, я приймаю заспокійливе і п’ю таблетки - то від болів в серці, то від високого тиску.

Я не піду

Коли я у свої 28 років прийшла на роботу в суд, то ні копійки нікому за свою посаду не платила. Мене, молоду адвокатесу, запросили в райком партії, і сказали, що будуть мене рекомендувати на посаду судді.

Перед процедурою обрання мене знайомили з мешканцями району, були зустрічі в клубах та будинках культури. Люди питали, звідки я і ким працювала раніше. Цікавилися, як я собі уявляю боротьбу зі злочинністю. Спочатку ставилися до мене з недовірою, але потім все ж таки проголосували і сказали, що сподіваються на те, що я виправдаю їхню довіру.

Мене народ двічі обирав. То хто і як тепер зараз буде мене перевіряти? Хто буде мою професійну придатність аналізувати? Ви читали ті психологічні тести? Питання там є: «У вас є запори?», «Ви любите маму і тата?».

Під виглядом реформи зараз відбувається знищення судової системи. Але я не хочу залишати судову систему в такий важкий для неї час. Шкода, що кращі вже пішли. Пішли професіонали. От піде наше старше покоління. А хто ж займе наші місця?

Але я тут сиджу, бо я противна. Я не хочу, піджавши хвіст, піти. Щоб вслід мені улюлюкали і казали, що щурі біжать із корабля, який тоне. А я принципово не піду. Бо не вони мене сюди ставили. Я народу України клятву давала. І я працюю на користь людям.

Думки висловлені у матеріалі можть не співпадати із думкою редакції

суд інший бік сповідь