На службі у імперії. Навіть опозиційна російська культура просуває «руський мір». Про Цоя і Висоцького

Не встиг він це запостити, як кілька видань одразу повідомили своїх читачів, що «В’ятрович назвав Висоцького і Цоя «щупальцями»».

Але найцікавіше навіть не це, а реакція громадськості: усі почали обговорювати, добрі Висоцький з Цоєм, чи погані. Одні стали на захист колишніх кумирів, а інші почали доводити, що обидва співаки нічого не варті.

Дехто в Росії вважає, що пісні Цоя писало ЦРУ

Найсмішніше, що сам В’ятрович писав про інше. І це чітко видно, якщо витратити бодай півхвилини на уважне прочитання його допису.

Адже там чорним по білому написано, що йдеться про речі «симпатичні, вишукані та респектабельні», які, одначе, «в руках Кремля — ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення». Висоцький і Цой взагалі опинилисяся наприкінці списку небезпек, і перед їхніми іменами стоїть слово «навіть».

Якщо коротко: навіть коли російськомовні твори — симпатичні та талановиті, вони становлять потенційну небезпеку, бо використовуються Кремлем проти нас.

Російську мову Кремль завжди використовував, як зброю насамперед для підтримки своїх кандидатів у президенти і депутати, тут у нас. Чим більше російськомовної культурної продукції ми споживаємо, тим важче сприймати РФ як чужу країну. А отже — важче опиратися. Якби Донецьк захопила,

припустимо, Туреччина, було б значно складніше видавати це за громадянську війну.

Але факт у тому, що більшість сучасних українців виросли якщо не на російськомовній культурі, то досить близько до неї. За радянських часів навіть по галицьких селах люди охоче слухали Аллу Пугачову і дивилися «Голубой огонёк» на Новий рік. Та й у пост-радянські часи було не краще. Навіть за часів незалежності західноукраїнська провінція довгий час вражала засиллям російської попси.

Чому так — зрозуміло: російськомовну культуру рекламували інтенсивніше від Кока-коли, а конкурентні національні культури або утискали, або обмежували. В Радянській Україні (принаймні, з 1930-х років) практично усі художні фільми у прокаті були або російськомовні, або в російському перекладі. Навіть на радянському україномовному телеканалі більшість фільмів йшли російською. І нікому там не спадало на думку перекласти, припустимо, щоденну програму «Время» (яку транслювали російською), а якби й спало, такою пропозицією зацікавився б КДБ. Загалом, цензура в україномовному просторі була тотальнішою і кондовішою, ніж у російськомовному.

От і виходило, що найцікавіші передачі, журнали, спектаклі — російською.

Крім цього, російськомовна культура справді була багатою і привабливою. Імперія змогла зібрати яскравих митців різного національного походження — і дати їм змогу творити разом (звісно ж, російською). Окуджава, Магомаєв, Візбор, Земфіра, Достоєвський, Гурченко, той-таки Борис Акунін, Чингіз Айтматов, Фазіль Іскандер і той-таки Віктор Цой.

Вам дивно, що я поставив Достоєвського поміж Земфірою і Гурченко? Але у цьому й полягає сила імперської культури: вона має щось для кожного. Поціновувачам високої літератури — Достоєвський і Толстой; «пересічному громадянину» — Пугачова і Маладзе; «неформалові» — Цой і Земфіра; туристові — Візбор і Городницький; любителю детективів — Акунін.

Український письменник Антон Санченко (колишній моряк) напівжартома зауважив: «Головні мацаки рузького миру, що тримають мене, це не Висоцький з Цоєм, а повість "Солона крига" Віктора Конецького». Конецький писав чудові повісті про моряків російською мовою. Чудовий гумор, тонка іронія і добре знання морського життя. Моряки його історії обожнювали.

І так з усім: народжуєшся, ростеш, обираєш свій шлях — і на кожному етапі знаходиться російськомовний твір, який стає у пригоді.

Дитина? Ось тобі «Мішкіна каша» Носова та «Пригоди Електроніка». А ось ще «Борсучий ніс» Паустовського.

Підліток? Конфлікти з батьками і середовищем? Ось тобі Віктор Цой, прямо як про твоє життя:

«Мягкое кресло, клетчатый плед,

Не нажатый вовремя курок,

Солнечный день

в ослепительных снах»...

Закохуєшся? Ось тобі Купрін.

Студент? Перші туристичні походи? Ось тобі авторські пісні — і знов якраз про те, що ти відчуваєш («Знаешь ли ты, как память в эти часы остра...»)

Замислюєшся над суспільним життям? Ось «Град обречённый» Стругацьких.

Хочеш інтелектуально приколотися? Ось «Чапаев и пустота» Пелєвіна.

Хочеш чогось романтичного і про море? Ось Костянтин Кудієвський (до речі, етнічний українець з Херсонщини).

І так на кожен вік, на кожну потребу, на кожен рівень.

Можна доводити, що Висоцький був пияком, Цой намовляв дітей втікати з дому, а Пушкін вчив стріляти у друзів з пістолета. Але проблема не в тому, щоб ці зірки були «бездарні» чи «аморальні». Проблема у тому, що чим вони талановитіші — тим важче з ними розпрощатися.

Звідси — дві цілком очевидні проблеми:

По-перше, у світі багато ситуацій, коли одна мова витісняє іншу з її історичної території. В Ірландії англійська мова (з багатою літературою, театром, кінематографом) практично знищила ірландську. У Фландрії не менш багата французька є загрозою для фламандської. У Каталонії та у горах Перу іспанська (мова Сервантеса, Кортасара і Варгаса Льоса) становить небезпеку для каталонської і кечуа.

В Україні російська потіснила національну мову, а в Білорусі взагалі майже витіснила її з повсякденного життя.

По-друге, будь-які світові симпатії до російськомовної культури РФ використовує на свою користь — і проти України.

Але навіть розуміючи це на інтелектуальному рівні, все одно важко відмовитися від звичних культурних парадигм. Тим більше, що нас з дитинства частували російською романтикою. При слові «Росія» важко не згадати про «чёрный пёс» Петербург, про Волгу, яка «мать родная» і тече «издалека долго», про романтизований Сибір, де усі прощаються «с Матёрой» і збираються на «утиную охоту». І вибити це з голови не так просто.

До речі, про «вибити з голови». Саме зараз і відбувається процес, так би мовити, десакралізації. Це можна бачити на прикладі Цоя (якого обожнювало ціле покоління українців) і Висоцького (якого полюбляли їхні батьки і старші брати).

Це логічно: коли тобі з дитячого садочка торочать про красу підмосковних березок, а потім це використовують, щоб перетворити твоє місто на чергову «ДНР», то перша реакція — сказати, що ці березки, насправді, криві і негарні.

Але річ не в тому, гарні берези чи ні. Річ у тому, що коли ціла Україна перетворюється на одну велику «берёзовою рощу», треба захищати автентичні місцеві рослини, які, окрім як тут, більше ніде не ростуть; і знову розсадити їх там, де вони росли ще років 50-100 тому. Це не «березофобія», а захист біологічного різноманіття.

У житті завжди усе складно. Так, Висоцький і Цой писали добрі пісні, які для багатьох з нас були частиною життя. Так, жоден з них не був Генієм Світового Рівня. Так, ці пісні були важливі у тодішньому культурному контексті. І так, В’ятрович має рацію: уся ця спадщина використовується проти України (як і взагалі будь-який культурний продукт з території РФ). Що з тим робити — кожен вирішує для себе.

Але слід пам’ятати, що імперське мистецтво — це не тільки «блатняк і попса» (c). Десь у 1990-ті у Москві була написана дуже гарна і романтична пісня — «Белая гвардия, белый снег, белая музыка революций...» — про гарну і романтичну жінку, яка чекає на повернення Коханого, гарного і романтичного офіцера Білої гвардії. Дуже лірично і глибоко. Авторка — Зоя Ященко з Полтави, яка «в Москву приехала поступать на журфак МГУ. Поступила. Закончила».

Сотні романтичних дівчат, зокрема й в Україні, співали цю пісню під гітару. А романтичні хлопці захоплено слухали. І десь у підсвідомості зміцнювалася ідея, що Біла гвардія — це так романтично і героїчно, білі офіцери — такі шляхетні, і їх кохають витончені красуні. І яка ж вона гарна — російська культура, російська армія, місто Москва і ціла Росія...

Ця міфічна шляхетність білих офіцерів перенеслася і на нинішніх російських. І навіть на початку українсько-російської війни «слово російського офіцера» мало вплив: "Це були офіцери російської армії, які давали слово, що не віддадуть наших полонених. Але передали днрівцям ― порушуючи слово. Вірити не можна нікому, навіть кадровим офіцерам російської армії", - говорить один з бійців, який потрапив до Іловайського оточення.

І у спогадах про Іловайськ наші добровольці розповідають, що повірили «слову російського офіцера» і погодилися на вихід колоною, навіть бронежилети не вдягнули

А офіцери УНР? Ні, не чули. Це, напевно, якісь погромники-шовіністи. Або «селюки неосвічені». Або некомпетентні кар’єристи. Або усе це разом. Не те, що «шляхетні» білогвардійці!

Ось так талановита українка з Полтави талановито збагатила «русскій мір» на ще одне «щупальце».

І не те щоб вона була «свідомою зрадницею». А просто «русскій мір» був настільки тотальним, що їй і на думку не спало написати пісню про наших бійців, які були щонайменш не гірші від «білих».

То хіба В’ятрович помилявся?

мова культура історія росія