На Східному фронті без змін. Один робочий день війни під Маріуполем

Одного дня завітав до командира одного з підрозділів, що тримають свою ділянку поблизу одного з населених пунктів Приазов’я.

Дорога кружляє, машини йдуть то вгору, то вниз, пробуксовують на підйомах - мороз трохи відпустив, потім вдарив знову, і невтрамбований сніг став щільним і слизьким. Зрештою, ми доїхали до точки, де машину потрібно залишити - далі тільки пішки.

Гола посадка, стук мерзлих гілок, колючий вітер… Йдемо з бійцями підрозділу. Йдемо не гуртом, а тримаємо дистанцію, чуйно прислухаючись. Часом можна почути одиничні постріли, але на них майже не звертають уваги - до них звикли, як звикають до дощу чи снігу. Нам назустріч проходять два бійці зі звичайною садовою тачкою - вона порожня і підстрибує на ходу.

Боєць спостерігає за противником

- Далеко зібралися?

Солдати посміхаються, тиснуть руки:

- Та тут ... поруч. За подарунками.

«Поруч» - це може бути і 10 хвилин ходьби, і півтори години, і «рукою подати на машині». Фронтові відстані - поняття відносне, і залежать вони від маси факторів. Сотня метрів під прицілом снайпера може коштувати сотні кілометрів по автобану, а проїхати або пройти не один кілометр, щоб виконати завдання або порадувати друга - може взагалі не враховуватися.

Нарешті ми підходимо до опорного пункту. Він майже непомітний серед дерев - заметений снігом, укритий сітками, вкопаний в землю. Ледь відчутно пахне пічним димом.

Підрозділ, яким командує М***, тримає оборону на цій позиції вже не перший місяць. Ми спускаємося у вузьку траншею і довго нею йдемо. На дні траншеї лежить утоптаний сніг. Він присипаний пічною золою - так роблять багато досвідчених солдатів, щоб не ковзатись в разі необхідності швидкого переміщення до вогневої позиції. Видно, що позиції обжиті.

За одним з поворотів в траншеї стоїть солдат і флегматично п'є каву з неіржавіючої кружки. За його спиною - вхід до бліндажа, куди ведуть збиті зі снарядних ящиків двері, за ними розвішена щільна ковдра, щоб не випускати тепло. Побачивши нас і командира, солдат широко посміхається.

- Ну, що тут у вас? - замість привітання запитує М***.

Солдат знизує плечима:

- Так тихо зараз. Пару раз була стрілянина, але ви це самі чули.

- Цей урод не проявляє себе?

- Немає поки.

«Цей урод» - це снайпер, який завівся на ділянці. Він ховається десь в розбитих будинках і, як жартують бійці, тримає в тонусі всю позицію. По ньому вже кілька разів відпрацювали, і він ніби як притих. Але поки що немає підтвердження про його ліквідацію - тож пильності бійці не втрачають.

Біля стереотруби на НП чергує спостерігач, в черговий раз оглядаючи поле. Поруч з ним - другий боєць. Побачивши мою спробу виглянути в амбразуру, застережливо піднімає руку:

- Ось так робити не треба, це небезпечно. Звідти - він показує рукою напрямок - може відпрацювати снайпер.

Показує рукою він так впевнено, що я навіть не дивуюсь – у тому, що підрозділ стоїть на місці, є як плюси, так і мінуси. Плюси – досконало вивчена місцевість, відомі всі підходи, всі можливі позиції ворога. Мінуси – в цьому ж. Бойовики знають всі наші позиції, всі наші вогневі точки. Тому окопне життя час від часу зводиться до рутинної гри в «кішки-мишки».

Зненацька лунає глухий удар, і в повітрі повисає сіро-білий клубок розриву, чітко видимий між гілок дерев.

Один із солдатів махнув рукою - «це самоліквідатор спрацював (тобто, вибухнув снаряд із ЗУ-шки), сєпари пальнули з Саханки». Обстріли тут, як розповідає командир підрозділу, йдуть кожен день і кожну ніч.

- Перемир'я дотримується тільки з нашого боку. Ми припиняємо вогонь, ми мовчимо, але бойовики нічого дотримувати не збираються. Вони як обстрілювали наші позиції, так і обстрілюють. Тому доводиться давати адекватну відповідь з дозволеного мінськими домовленостями озброєння.

У командирському бліндажі, або, як жартує Михайло, «в нашому офісі», куди гостинно запрошує командир, тепло і навіть затишно. Все розкладено і розставлено в зразковому порядку. Тут горить електричне світло, попискують рації, топиться грубка. На стіні - дитячі малюнки і велика емблема частини.

Старший солдат Андрій воює вже давно. До війни він працював у комп'ютерній сфері, але зараз вже не перший рік на війні. Високий, стрункий, з тактичною, як кажуть, бородою, усміхнений. Про обстріли говорить швидше іронічно:

- Ми на війні не перший рік, практично всі солдати пройшли не одну ротацію в АТО. Обстановку я б назвав «військовою». Буквально годину тому був бій, противник використовує стрілецьку зброю, гранатомети, протитанкові рушниці калібром 14,5 мм, великокаліберні кулемети. Ночами обстановка стає ще напруженішою – працює артилерія, важкі міномети калібром 120 мм. Позицію, яку ми обороняємо, бойовики обстрілюють часто, але нас виручає вишкіл, добре обладнані позиції, налагоджена система спостереження за противником.

...Поки ми розмовляємо, щось глухо вибухає. Черговий по телефону відразу з'ясовує, що сталося. Киває головою - «порядок, не страшно». Ніхто зайвих запитань не ставить: не страшно - значить не страшно. Бійці можуть самі тверезо оцінити ступінь небезпеки і за необхідності вчасно доповісти.

Ми виходимо на свіже повітря. Траншеєю бігає сіро-біла кицька. Один з бійців пояснює: «Це наш індикатор. Якщо вона бавиться тут, то все в порядку, а якщо ховається, то потрібно пильнувати».

Тим часом повертаються ті двоє солдатів, що йшли кудись із тачкою. Як виявилося, вони привезли цілу купу подарунків від волонтерів. Передачу залишили на відносно тиловому пункті. Там домашні пиріжки, дбайливо упаковані в картонні коробки. Рум'яні, свіжі - з яблуками, капустою, повидлом. Також привезли цукерки, теплі устілки, сигарети.

Командир, посміхаючись, пояснює:

- Тут у нас у бійця був день народження нещодавно, ось друзі і порадували домашніми смаколиками. А взагалі проблем з їжею і постачанням у нас зараз немає. Держава забезпечує всім необхідним. Якщо чогось не вистачає - ми подаємо заявку, і все необхідне отримуємо. А такі подарунки від волонтерів - це дуже приємний додаток до нашого раціону.

На запитання, як вдається підтримувати високий моральний дух солдатів, відповідає відразу, як про давно продуману річ.

- Ми тут живемо не перший день. І я прекрасно розумію, що не всі можуть витримати таке життя. Людині необхідна розрядка. Перемикання свого роду. Потрібно нормально виспатися, нормально вимитися, сходити в театр, на концерт, в кафе. З дівчиною зустрітися, нарешті. Тому відпустки у нас дають всім, і у звільнення відпускають теж. Окопне життя накладає свій відбиток, і від нього потрібно іноді відходити, інакше... Інакше важко буде - втома накопичується.

У самого М*** вдома велика сім'я: дружина, маленька дитина, батьки. Про те, щоб «відкосити» від фронту, навіть не мислив - «Я вважаю, що кожен громадянин України повинен її захищати. А як інакше? І всі бійці у нас такі».

Тим часом у траншеї починається пожвавлення. Один з бійців щось тихо доповідає командирові. Михайло серйознішає, посмішка зникає з обличчя. Отримано дані, що готується обстріл.

На позиції стає тихо і порожньо - всі займають свої місця. Сіро-біла кицька пірнає в бліндаж. Солдат, що стоїть поруч, застібаючи шолом, посміхається:

- Ось тепер ми точно готові до бою - пухнастий особовий склад укритий.

Шиплять рації. Звучать неголосні доповіді. На фронті триває робота.

донбас війна