Ера динозаврів. Попри колишні досягнення, Інститут кібернетики НАН повільно вмирає
Якщо поділити бюджет Інституту на кількість наукових розробок, то одна така обійшлася державі у 26 млн 175 тис. 928 грн. Половина цих інновацій і досі залишаються лише на папері. Для порівняння: в США на подібні дослідження виділяють державні гранти у розмірі в середньому 150—200 тисяч доларів. Треба закривати лабораторії, які не мають опублікованих результатів, — а таких багато — та започатковувати західний підхід, коли гроші виділяються не на весь інститут, а на конкретний проект з терміном виконання і з конкретними цілями.
Текст: Любов Величко
Наука майбутнього — у минулому
Кожен крок на кам’яній підлозі Інституту кібернетики віддає дзвінкою луною. Зараз — полудень, робочий день — у розпалі, та мене чомусь не полишає відчуття, ніби я тут — єдина жива душа. Хоча насправді люди тут є: в інституті працює понад 350 учених. Правда, переважній більшості з них — далеко за шістдесят.
Чимало кімнат стоять порожніми уже не перший рік. На дверях висять паперові записки на кшталт «Опечатано. 17.06.09. Пальчикова». Аж через шість років після того, як ці кімнати були зачинені, інститут опублікував оголошення про здачу в оренду 397 квадратних метрів офісних та складських приміщень.
Робоча обстановка в Інституті кібернетики.
«Вищезазначене майно пропонується до оренди загалом як група об’єктів у цілому. Заяви про намір щодо частини об’єкта оренди розгляду не підлягають. Заяви про оренду приймаються протягом 10 робочих днів після опублікування оголошення», — безапеляційно йшлося у тексті оголошення.
За десять днів 397 квадратів площі на околиці Києва так ніхто й не орендував. А оголошувати про здачу в оренду повторно інститут з 2015 року чомусь не наважився. От і пустують кімнати, і пилом припадають.
— Хто вам дозволив фотографувати? — підстаркуватий охоронець квапливо наближається до мене в той час, як я роблю знімки стендів тридцятирічної давності.
— Але ж я у коридорі… Хіба тут є щось секретне?
— Зйомку потрібно узгоджувати із дирекцією! — чоловік відвертається від мене і комусь телефонує. Через десять хвилин переговорів вибачається і пояснює: — До нас тут частенько прослизають продавці. Приносять окуляри, книжки, хімію, і ходять кабінетами — заважають науковцям працювати.
Розглядаю стенди уважніше. Інституту кібернетики нещодавно виповнилося 60 років.
Кібернетика — або, як її колись називали, "наука майбутнього", розробляє принципи управління в різних системах: технічних, біологічних, соціальних. Основний робочий інструмент для вирішення завдань кібернетики — це комп’ютер.
Учені-кібернетики створюють штучний інтелект, комп'ютерний зір, роботів, 3D-принтер для людських органів, розробляють системи для управління літаками та ракетами, створюють системи розпізнавання людського обличчя комп’ютером, системи прогнозування погоди та політичних подій.
Саме в Інституті кібернетики імені В.М. Глушкова (ІК) був створений один із перших у Європі прообразів сучасного комп’ютера — МЕСМ. Тоді Інститут вважався одним із найпередовіших у всьому Радянському Союзі. Тут розробляли нові зразки обчислювальної техніки, які були навіть вищими від світових стандартів. Усе, що робили на базі ІК — і процесори, і мови програмування, і програмне забезпечення — було оригінальним.
Переломний момент настав у кінці 60-х — на початку 70-х років, коли комп'ютерна галузь у США безнадійно обігнала Радянський Союз: радянські комп’ютери, на відміну недорогих і масових американських, вироблялися поштучно та безнадійно дорого. Тож тодішнє політичне керівництво вирішило піти шляхом копіювання закордонних зразків.
Славетна історія Інституту кібернетики на стендах закінчується 1982-м роком.
Попри це, засновник інституту Віктор Глушков вважав, що потрібно розвивати вітчизняні розробки. Він публічно закликав відмовитися від ідеї копіювання іноземних технологій. Адже це «копіювання» означало, що уже наявні вітчизняні технології треба адаптувати до закордонних, а це —
трудоємний та довгий процес.
Так за деякий час Інститут кібернетики відстав від світової науки на кілька десятків років.
Невизнані ідеї
На сьогодні чи не єдиним способом для науковця отримати гроші на дослідження і життя є гранти. Але для цього у науковця має бути високий індекс цитування.
Існує неписане правило: «Якщо тебе ніхто не цитує, грошей ти не отримаєш». Тому певний час потрібно безкоштовно попрацювати на індекс Гірша, щоб потім він почав допомагати науковцю отримувати гідну грошову винагороду.
Які ж шанси отримати грант у дослідників з української "кремнієвої долини"? (Так, це сарказм).
Інститут кібернетики імені В. М. Глушкова має 24 наукових підрозділи та три науково-дослідні лабораторії. Тут працюють близько 360 наукових працівників. Серед них: 13 членів НАНУ, 62 доктори та 138 кандидатів наук, 8 науковців зі званням «Заслужений діяч науки» та «Заслужений винахідник України».
Звучить гордо. Але чи можуть наші доктори та кандидати наук з такою самою гордістю заявляти про свою наукову вагу у світі? Ефективність науковця можна оцінити за допомогою індексу Гірша (h-індекс). Це загальновизнаний показник впливовості науковця: що частіше цитують наукові праці вченого, то вищий індекс.
Ми перевірили h-індекс 304 наукових співробітників Інституту кібернетики в міжнародній базі Scopus. В цю базу входять понад 18 тисяч якісних наукових видань. Scopus у багатьох країнах є одним з головних джерел отримання даних для проведення досліджень на державному рівні.
Виявляється, про існування левової частки науковців ІК (160 із 304) Scopus взагалі не знає. Це означає, що більш ніж половина наукових працівників цього інституту ще жодного разу не публікували свої статті у наукових журналах Scopus, які мають англомовну версію та незалежних рецензентів.
В тому числі, у базі немає жодної згадки про публікації 9 докторів наук і 57 кандидатів наук, які зараз працюють в Інституті кібернетики.
— Який у вас індекс Гірша? — запитую я у заступника директора Інституту кібернетики з наукової роботи Олександра Хімича (який, до того ж, є членом-кореспондентом НАНУ). Він займається математичним моделюванням і чисельними методами.
— У мене — 4.
— Це низький показник. Чому так?
— Індекс цитування у нас слабкий, бо у нас мало журналів, які індексуються міжнародними базами даних. На жаль, вихід на європейський та світовий рівень — це проблема.
Олександр Хімич — заступник директора Інституту кібернетики із наукової роботи.
Але ж можна безкоштовно писати статті для іноземних наукових журналів… Може, Хімич про це не здогадується?
Після розмови із ним я зайшла у базу Scopus. Виявилося, що індекс Гірша вченого не 4, а 3.
За словами Олександра Хімича, за останні 5 років науковці інституту зробили немало теоретичних напрацювань світового рівня. Хоча у деяких науковців h-індекс взагалі дорівнює нулю. Тобто, попри те, що їхні наукові праці були опубліковані у міжнародному науковому виданні, їх жодного разу так ніхто й не процитував.
Всього ж за останні десять років усі науковці інституту сумарно опублікували у зарубіжних наукових журналах 1174 статті. Виходить, що в середньому один науковець ІК за рік пише 0,32 статті. А нормою у розвинених європейських країнах є 3—4 статті на рік.
Але навіть тих українських вчених, які опублікували свої дослідження у поважних наукових виданнях бази Scopus, світова наукова спільнота не тішить увагою. Ми порахували: середній h-індекс науковців Інституту кібернетики (які є у базі Scopus) — 1,7. А з урахуванням тих науковців, яких немає у Scopus, картина ще сумніша: середній індекс Гірша Інституту кібернетики — 0,8.
І це при тому, що значна частина досліджень в ІК має теоретичний характер. Тобто, для проведення наукової роботи не потрібне дороге обладнання та реактиви, а лише звичайний комп’ютер, блокнот і ручка. Ну, і бажання.
Середній показник цитованості науковців кожної країни щорічно публікується на порталі проекту SCImago Journal & Country Rank (SJR). Так, у 2016 році Україна у розділі «теоретичні комп’ютерні науки» посіла 67-ме місце серед 147 країн. Для порівняння: Індія в цьому ж рейтингу зайняла 11-те місце (0,63% ВВП на науку), Польща — 12-те місце (1% ВВП), Росія — 14-те (1,1% ВВП), Туреччина — 32-ге (0,88% ВВП). В Україні, за нашими підрахунками, витрачається 0,17% ВВП.
Директор Інституту кібернетики Іван Сергієнко має у базі Scopus 318 наукових праць, його h-індекс — 8. В тому числі, п’ять статей було опубліковано у 2016 і 2017 роках. Але за ці два роки його не процитував жоден науковець.
Профайл директора Інституту кібернетики Івана Сергієнка у базі Scopus. За останні два роки його не цитували ні разу.
Для порівняння: американська професорка Стенфордського університету Марго Герітсен за 10 років наукової діяльності в Інституті обчислювальної та математичної інженерії має індекс Гірша 16. Лише за перші 12 днів січня 2018 року її роботи процитували сім разів. А в перший рік своєї роботи вона опублікувала 15 наукових праць, які протягом року процитували 80 разів.
Геніальні розробки є?
Судячи із вкрай низького індексу Гірша науковців інституту, суттєвими досягненнями у фундаментальній науці ІК не відзначився. Може, натомість тут були впроваджені прикладні розробки?
За останні десять років держава вклала в Інститут кібернетики 680 мільйонів 574 тисячі 147 гривень. За цей період на базі ІК була створена 31 прикладна розробка, п’ять із яких профінансувала міжнародна міжурядова організація Український науково-технологічний центр.
Тобто, на одного вченого Інституту кібернетики з 2007 по 2017 рік бюджет витратив близько 1 млн 890 тис. грн.
Дирекція ІК не надала кошторисів своїх проектів (може, тому що їх просто немає?) навіть у відповідь на депутатський запит. Так само загадка — скільки людей над ними працювали (може, геть усі співробітники інституту?). Тож нам доведеться рахувати дуже грубо.
Якщо поділити бюджет інституту на кількість наукових розробок, профінансованих ним, то виходить, що одна така розробка обійшлася державі у 26 млн 175 тис. 928 грн. При цьому, половина цих розробок так і не була впроваджена у життя, і досі залишається лише на папері.
Враховуючи те, що мова йде і про дослідження, які проводилися у 2007—2013 роках при курсі долара 8, вартість одного дослідження в американській валюті складала тоді $3 271 991. А при нинішньому курсі долара ($1=27 грн.) — $969 478.
Для порівняння: в США на подібні дослідження виділяють державні гранти у розмірі в середньому 150—200 тисяч доларів.
Чому ж українські розробки дорожчі за американські?
Директор інституту Іван Сергієнко запевняє, що протягом останніх десяти років «з метою подолання кризових явищ значну увагу приділяли створенню та поширенню сучасних інформаційних технологій в державному управлінні, економіці, енергетиці, вирішенню складних екологічних проблем, розвитку комп’ютерного приладобудування, підвищенню обороноспроможності, створенню та впровадженню медико-кібернетичних систем».
— Раніше всі нові ІТ-технології ми робили для військово-промислового комплексу. Лише зараз, під час війни, до нас надійшов запит на тактичні види озброєння. А глибокі фундаментальні дослідження (про нові матеріали, нові види техніки, краще управління технікою) нікого не цікавлять, — додає його заступник Олександр Хімич.
За словами Хімича, Інститут кібернетики не може конкурувати із китайськими та американськими комп’ютерами, бо на це немає ані грошей, ані запиту. Натомість, тут працюють над персональним суперкомп’ютером, потужність якого в тисячу разів більша, ніж у звичайного ПК.
— Такий комп’ютер корисний для конструкторських бюро, для будівельної галузі. Уже зробили експериментальний зразок. Вже можуть замовляти. Правда, це недешевий продукт — 23 тисячі доларів коштує. Там дорогі комплектуючі, бо вони імпортні, — пояснює науковець, і додає: в світі немає комп’ютерів із такою концепцією.
Цією розробкою інститут пишається чи не найбільше. Втім, зараз, у 2018-му, цей раніше один із найпотужніших комп’ютерів у Європі вже пасе задніх — адже світові технології не стоять на місці. І для модернізації приладу потрібно ще 400 тисяч доларів. А це 15% бюджету інституту за 2017 рік.
Керівництво ІК констатує: установа виживає коштом альтернативних проектів — для аграріїв та медицини. А також виконує замовлення для оборонного комплексу.
— Науковцями інституту кібернетики розроблено моделі атак на потокові шрифти, що дає можливість суттєво прискорити їхній аналіз. Ці результати захищають інформацію в системах зв’язку, системах електронного документообігу державних установ. Результати досліджень використано в оборонному комплексі України, — розповідає заступник директора із наукової роботи Олександр Палагін. — Також ми розробили пристрій автоматичного супроводу об’єкта — для відеосистем наведення сучасної бронетанкової військової техніки. Розробку передали підприємству НВК «Фотоприлад» ДК «Укроборонпром».
Використовують деякі напрацювання учених і в несилових державних структурах. Приміром, так звані «сертифікати відкритих ключів» використовуються в Держказначействі, ПАТ «Приватбанк», Мін’юсті.
А програмно-апаратний комплекс «Хмарна кіностудія» для 3Д-моделювання інтегрували в робочий процес анімаційної кіностудії: технологія була використана під час зйомок мультфільму «Микита Кожум’яка», який вийшов у прокат у жовтні 2016 році.
Український мультфільм зняли з допомогою розробки науковців Інституту кібернетики.
У 2014 році заступник директора Володимир Петрухін реалізував із молодими російськими вченими свою розробку «Cardiomood» — інформаційну систему кількісної оцінки прихованого емоційного напруження організму людини. Її зручно використовувати спортивним тренерам, щоб аналізувати мінливість серцевого ритму своїх підопічних.
— Аналізуючи мінливість серцевого ритму з CardioMood, ви можете передбачити такі захворювання, як аритмія. Ви можете відстежувати частоту серцевих скорочень, рівень стресу, рівень втоми в режимі реального часу. Усі записи ваших пацієнтів зберігаються в хмарі CardioMood назавжди, — розповідають розробники.
Щоб скористатися системою, потрібно завантажити на телефон або комп’ютер мобільний додаток, — і його скачало уже більше 15 тисяч користувачів.
Втім, є розробки, які, попри потенційну перспективність, досі не використовуються на практиці.
Перший приклад — інтелектуальні відеокамери, які можуть виділяти контури предметів, розрізняти їх за кольором, розмірами, формою, вимірювати їх розмір, розпізнавати за заданими властивостями, виділяти рухомі об’єкти.
Вартість такої камери — 200 доларів. Її можна було б використати для систем управління дорожнім рухом, розпізнавання номерів авто, контролю стану дорожнього полотна. Але в інституті бідкаються, мовляв, для широкого впровадження потрібна розробка алгоритмічного та програмного забезпечення для конкретних відеосистем, що потребує значних коштів. І цих коштів науковці знайти не можуть.
Також учені створили систему для електронного голосування, яка могла б заощадити державі мільйони гривень під час проведення виборів. Таких пристроїв треба 150 тисяч. В 2010 році вартість 1 пристрою складала 1,5—2 тисячі гривень. Скільки коштує зараз — в ІК не рахували.
— Система може забезпечити таємність голосування, автоматичний підрахунок голосів. Не потрібно друкувати бюлетені; пристрій можна використовувати для різних виборів. Якщо кандидат чи партія відмовилися від балотування, передруковувати бюлетені не доведеться. Вартість системи нижча за аналогічні системи закордонного зразка, — розповідає Олександр Палагін.
За його словами, представники інституту уже зверталися до уряду, парламенту, ЦВК із пропозиціями застосувати цю розробку, але їм ця ідея чомусь не сподобалася.
— Проблема української науки у тому, що пострадянське керівництво не шукає можливості ефективно використовувати наявні потужності і потенціал, — вважає Микола Скиба, експерт з питань освіти Українського інституту майбутнього.
До речі, з повним переліком розробок Інституту кібернетики за останні десять років можна ознайомитися тут.
Недосяжний приклад?
Магістр наук Габріел Мехер на базі лабораторії обчислення серцево-судинної біомеханіки Інституту обчислювальної та математичної інженерії Стендфордського університету працює над створенням та моделюванням серцево-судинної системи, щоб краще зрозуміти, як серце і судини реагують на операції та біомедичні імплантати.
— Я працюю, щоб з'ясувати, як ми можемо автоматизувати побудову точних серцево-судинних моделей. Це зводиться до питання штучного інтелекту. Тобто, ми навчаємо комп'ютер аналізувати дані із МРТ, — каже Габріел.
Інститут у Кремнієвій долині (яку ще називають «силіконовою долиною»). Тут науковці зі всього світу проводять дослідження, що охоплюють широке коло галузей знань: інформаційні технології, чисельний аналіз, прикладну математику, біоінженерію, фінансову математику, молекулярну динаміку і тд.
В США саме комп'ютерні системи розвиваються найшвидше з-поміж інших наук. Учених зі Стенфорду з відкритими обіймами чекають у світових промислових компаніях та національних лабораторіях США. Інститут обчислювальної та математичної інженерії співпрацює зі світовими компаніями (Microsoft, Google, Nvidia, Walmart, Intel, Paypal, MathWorks тощо), які в рамках партнерської програми вкладають чималі гроші в дослідницький та освітній процес.
Головна ідея програми — створити майданчик для спілкування молодих науковців та бізнесу. Інститут коштами спонсорів (один бізнес-партнер жертвує інституту 25 тисяч доларів на рік) допомагає вченим проводити найновітніші дослідження, а також розвиває університетську інфраструктуру. Таким чином підтримують все нові й нові покоління талантів.
Донори також у виграші — вони знаходять у Стенфорді світлі голови, які можуть розв’язати складні задачі, чого вони не можуть здійснити у рамках своєї компанії. Оскільки Стенфордський університет не допускає секретності досліджень, то всі зацікавлені особи мають доступ до базових даних, процесів та результатів досліджень.
Охочих проспонсорувати молоді таланти не бракує. Щорічно Стенфорд збирає близько мільярда доларів пожертв.
Студенти та донори регулярно зустрічаються під час різноманітних за форматом і тематикою подій, круглих столів, конференцій, семінарів, презентацій тощо. Так науковці завжди знають про запити промисловості, а промисловці дізнаються про нові наукові розробки.
Стенфорд є одним із найуспішніших університетів в США у створенні компаній та ліцензуванні своїх винаходів існуючими компаніями. Це так звана модель передачі технологій.
Комерціалізацією ідей науковців займається спеціальний структурний підрозділ університету — відомство з технологічного ліцензування (OTL). Воно відповідає за управління інтелектуальної власності Стенфорду. Модель взаємодії така: бізнес отримує нову розробку для свого розвитку, а винахідник та інститут отримує за це гроші і вкладає їх у подальші дослідження.
— Наукова ідея та наукові досягнення викликають інтерес дослідницької спільноти, коли вони представлені на науковій зустрічі або публікуються в журналі. Проте без компанії, яка хоче вкладати кошти в появу винаходу на ринку, ці наукові прориви, ймовірно, закінчаться на сторінках наукової статті, — пояснює філософію OTL його виконавчий директор Катаріна Ку.
OTL збирає інформацію про винаходи, аналізує, як їх можна комерціалізувати, і разом з винахідниками шукає компанії, яким це може бути цікаво. Таким чином, на ринку США щороку з’являється близько тисячі нових продуктів.
17 досліджень
У 2017 році на діяльність Інституту кібернетики Академія наук виділила 71 млн 916 тис. грн. Якщо в середньому в США на дослідження у сфері комп’ютерних наук виділяють 150 тисяч доларів, то річного бюджету ІК вистачить на 17 таких досліджень.
Тобто, навіть за американськими мірками, Інститут кібернетики може виробляти якісний продукт. Якщо це буде 17 досліджень (і фундаментальних, і прикладних) на рік, то за 10 років ми матимемо уже 170 якісних робіт світового рівня.
— Треба закривати лабораторії та групи, які існують тільки на папері, але не мають будь-яких опублікованих результатів протягом останніх років. На жаль, таких дуже багато. За принципом, схожим на «Гроші ходять за пацієнтом», треба започатковувати нормальний західний підхід, коли гроші виділяються не на весь інститут, а на конкретний проект на конкретний термін з конкретними цілями, — каже українець Федір Боховчук, який отримав освіту біохіміка у Великобританії і зараз працює дослідником в великій фармацевтичній міжнародній компанії. — Тобто, треба переходити на грантовий і конкурентний принцип фінансування (водночас залишивши базове фінансування на підтримку інфраструктури). Розподіл грантових коштів має здійснювати незалежна група експертів-науковців, — додає він.
(Не) шукаємо продавців ідей
Але цього мало. Розробки потрібно впроваджувати у життя. А для цього потрібно активно співпрацювати із приватними та державними підприємствами, бізнесом. А також шукати спонсорів для своїх ідей. Потрібна установа, яка зведе науковців, бізнес і зацікавлені державні органи. Потрібен посередник, який буде цілеспрямовано шукати способи монетизувати нову розробку.
— Без створення національного фонду досліджень перспективи для розвитку науки не бачу. Тільки конкурсні проекти із залученням іноземних експертів, окремо потрібні кошти для оновлення обладнання лабораторій, будівництво нових будівель інститутів, а не латання дірок, — коментує проблему недофінансування науки молода дослідниця Дарина Савченко.
До банкомата підходить чоловік у світлому костюмі із потертою шкіряною сумкою. Це доктор технічних наук Володимир Опанасенко. Чоловік тисне руку старшому на кілька десятків років колезі — доктору технічних наук Анатолію Чеботарьову:
— Був у відпустці? — питає Чеботарьов.
— Так, але не до кінця, — гордо відповідає Опанасенко.
— А я і зараз у відпустці…
— Так це ж правильно — працювати під час відпустки!
— Згоден. Для мене відпустка — фіктивне поняття. Я все одно ходжу на роботу.
Повз них бадьорим кроком іде усміхнений доктор фізико-математичних наук Валерій Писаренко. Попри свій солідний вік, він завжди сповнений оптимізму. Працює тут вже майже півсторіччя.
— Дочка Валерія Георгійовича Юлія теж у нас працює, до речі. Та й узагалі, у нас у багатьох тут діти прилаштовані, — пояснює Анатолій Чеботарьов.
Наприклад, у доктора фізико-математичних наук Аркадія Чикрія обидва сини — кандидати фізико-математичних наук. Кирило та Олексій трудяться в Інституті кібернетики вже не перший рік. Разом із кандидатом технічних наук Олексієм Багацьким працює його син, доктор технічних наук Валентин.
Друге покоління кібернетиків все одно важко назвати молодим. Старожили згадують: у 60-х роках середній вік в інституті складав тридцять років, а зараз цей вік збільшився рівно вдвічі.
Час від часу в коридорах з’являються молоді обличчя. Але вони тут — мов перелітні птахи. Сьогодні є, а завтра — ідуть шукати місце, де тепліше.
— Молодь приходить, щоб написати дисертацію, отримати науковий ступінь «для резюме» або просто щоб знайти можливість через наукові зв’язки втекти закордон. Не треба бути генієм, щоб побачити, що наша наука — на стадії знищення. Тому молоді люди у нас надовго не затримуються, — каже Чеботарьов. В його очах читається глибокий сум.
Науковець бідкається: він тричі шукав наступника, і тричі втрачав надію. З великими вибаченнями туденти залишали інститут. Двоє поїхали на роботу до США, один — перейшов на краще оплачуване місце у приватній структурі.
— Толковий ідейний студент був. З Івано-Франківська. Ми з ним разом чотири наукові статті написали. Пробив йому ставку молодшого наукового співробітника — півтори тисячі. Плюс зарплата у нашому відділі. Всього 3,5 тисячі вийшло. Але минув рік, він захотів одружитися, а для сім’ї такої зарплати не вистачає. Тож пішов працювати в «Укрнафтогаз». Там більше платять.
У молоді немає фінансової мотивації йти в науку. Спеціаліст отримує мінімальну зарплату — три тисячі гривень. Толкові аспіранти знаходять роботу в іноземних ІТ-компаніях, де їм платять 2—3 тисяч доларів.
На mail.ru
Доктор технічних наук Анатолій Чеботарьов — єдиний вчений в Україні, який займається розробкою алгоритму пристроїв реального часу — так званих «reactive systems». Вони допомагають вдосконалити найрізноманітніші пристрої: від пральної машинки та мобільного телефону до автомобіля-безпілотника.
Анатолій Чеботарьов працює в Інституті кібернетики не один десяток років
Теоретичний алгоритм потрібно було перевести на мову програмування. Проте, в Україні не знайшлося людини, яка б взялася за цю задачу.
Один із топових програмістів світу з інституту Берклі Ален Міщенко прочитав про унікальний алгоритм вченого у міжнародному журналі «Кібернетика» і вирішив зробити подарунок. Ален написав потрібний код і не взяв за свою роботу ні копійки.
Українець за походженням Алан Міщенко безкоштовно допоміг українському колезі.
Алан народився у Києві, але понад десять років тому емігрував до США. І про проблеми в НАНУ йому добре відомо.
Якщо на розробки не вистачає грошей у вітчизняній НАН, то логічно було б шукати клієнтів і партнерів за кордоном. За три останні роки Інститут кібернетики брав участь у виконанні 21 міжнародного проекту. Може, таких проектів було б і більше, якби керівництво інституту докладало для цього більше зусиль.
Дивно, наприклад, що на англомовній версії сайту Інституту кібернетики для зв’язку із працівниками закладу досі використовують електронну пошту сайтів, які ще з травня 2017 року в Україні заблоковані: g_donets@mail.ru (Кафедра економічної кібернетики), prima_ma@inbox.ru (Кафедра сенсорних пристроїв, систем та технологій безконтактної діагностики), gupal_anatol@mail.ru (Відділ методів індуктивного моделювання та управління), gorin46@mail.ru (Лабораторія систем віртуального оточення для науково-дослідної організації).
Для зв’язку зі світом в Інституті кібернетики існують електронні скриньки на заблокованих сайтах.
Тобто, можливо, хтось із закордонних колег і написав листа із пропозицією про співпрацю на одну з цих електронних скриньок, але співробітники Інституту кібернетики цих листів не прочитали. Бо ж заходити на російський Mail.ru заборонено законом.
Потрібні нові управлінці
30-річний Андрій — науковець у третьому поколінні.
— Приходжу на півдня. До того ж, об’єм моєї наукової роботи мало впливає на зарплату (у мене вона складає близько 4 тисяч гривень). Фактично, стимулом є лише отримання наукового ступеня. Щоб забезпечувати своє існування, доводиться працювати додатково. Де — не скажу.
Навчаючись в інституті, молоді кажуть: кібернетика — це передова наука. А потрапивши в Інститут кібернетики, мріють побачити більше практичних задач. «Часто приїжджають захищати дисертації аспіранти інших інститутів, і їхні дослідження мають практичну реалізацію. А нам цього не вистачає».
— Мене дуже пригнічує обстановка. Збір підписів та печаток під відгуками, рецензіями та довідками перед затвердженням наукових статей теж неабияк псує настрій. Стіни інституту деморалізують, — каже Андрій.
Над його робочим столом висить гасло «If you are going through hell, keep going!». («Якщо ти йдеш через пекло, то продовжуй йти!»)
Молоді кібернетики переконані: в НАНУ повинні прийти принципи організації науки, на яких працюють іноземні наукові установи. А для цього треба, щоб нею управляло покоління науковців, для якого ці принципи близькі. Ці люди не повинні жити самими лише спогадами про величну науку в СРСР. І шукати виправдання, чому все погано.
Від редакції: Ми НЕ вважаємо, що Академію наук потрібно ліквідовувати, передавати в підпорядкування Міносвіти чи ще комусь. Ми свідомі того, що в різних інститутах Академії — різна ситуація, і є приклади нормальної наукової роботи. Ми вважаємо, що для того, аби зберегти науковий потенціал України, Академію потрібно реформувати — і зробити це якнайшвидше. А зберігати є що. Також ми переконані, що уникати чесної розмови про стан справ у НАНУ — означає шкодити українській науці. Якщо ви хочете поділитися з нами своїми ідеями щодо реформування НАНУ, інформацією про зловживання, надіслати документи тощо — пишіть на мейл: texty.nanu()gmail.com Якщо вам потрібна анонімність, ми її гарантуємо.
Також читайте інші матеріали з циклу про Академію Наук:
***
