Образити міг кожен, а врятувати ніхто. Як виживають прості люди у сірій зоні і прифронтових селах

Наша не прожита і не обговорена минула, ще німецька, окупація і радянські книжки «про партизан» не дають жодних уявлень про повсякденні життєві практики виживання під час війни. Про життя в таборі «Один день Івана Денисовича» написаний, а от про повсякденне виживання в умовах війни подібного нічого немає. А воно, це виживання-життя є: люди щодня готують їжу, водять (частіше возять) дітей в школу і намагаються так само щодня щось заробити. Війна - це не яскравий подвиг і швидкий бій, війна - це монотонна, щоденна, не надто добре оплачувана робота, яка пов'язана з особливою небезпекою.

Дорожні знаки прифронтових територій

Павлопіль

Село Павлопіль під Маріуполем – унікальний і красномовний приклад такого життя. Приклад, до якого треба придивлятися і вивчати.

Весь 2014-й і 2015-й роки війни Павлопіль провів між лініями блокпостів, в «чистій» сірій зоні, куди навідувалися патрулі з обох сторін і куди легально завезти нічого не можна. Не працювали магазини, школа, дитячий садок, в 2014 підірвали міст, арештували і вивезли в Донецьк фельдшера - припинив роботу медпункт. В село не їздили ні пожежники, ані швидка допомога. При пошкодженні ліній електропередач і газопостачання сюди не поспішали ремонтні бригади. А війна не шкодувала ані газові труби, ні стовпи з дротами.

Але село жило. Павлопіль - одне з передмість Маріуполя, відповідно, більшість жителів кожен день якось добиралася через лінії блокпостів на роботу в «Азовмаш» і металургійні комбінати міста.

До війни частина народу працювала на місці - в Павлополі є знамените водосховище. Там рибна ділянка, де з кінця 80-х років минулого століття діяла програма з вирощування для Азовського моря мальків білуги й осетра. Їх випускали в Азовське море. Маток, при узгодженому припиненні вогню з обох сторін, з «сірої зони» вивезли в Херсонську область. До того жінки їх годували підпільно, возили в автобусі через українські блокпости мішки з тюлькою, ховаючи під спідницями.

«У 2014 погано все було зовсім, – розповідає Текстам житель Павлополя Олександр Дяденчук. – Траплялося, що померлих в простирадлах ховали, бо де труну взяти? Магазин не працював, води питної не має - у свердловині в нас вода технічна, на потреби. Ото з річки брали воду і кип'ятили, а переважно 7 кілометрів пішки ходили через блокпост до найближчого автобуса. І то, там встановили норми - не більше двох буханок хліба, бензин для генератора забороняли навіть у пляшці нести. А старі бабки сусідські не підуть же самі, як їм хліба принести?»

Олександр Юхимович Дяденчук – людина для Павлополя особлива. Олександра і його бригаду електриків ми «ловили» більше місяця. Коли в Павлополі стало зовсім погано, жителі організувалися й створили власний загін ремонтників-волонтерів. Олександр, з його 40-річним стажем електрика, став найважливішим членом цього загону.

«Коли спалахували будинки, пожежники не виїжджали – пояснює сільський голова Павлополя Сергій Шапкін. – Так що спочатку наша бригада як добровільна пожежна дружина виникла. Потім поранених відвозили на блокпости. А потім лупонуть разок – дроти лягли, вода, відповідно, відключається відразу теж. Навіть вночі відразу виходимо, починаємо дивитися, що можна зробити. По газу теж так само призвичаїлися, пробита труба – бинтуємо відразу. Чим? З камер вирізаємо смуги, з трактора особливо добре йдуть, жорсткі виходять».

Отже, Павлопіль два роки провів в сірій зоні, потім два роки – як ближній тил батальйону морської піхоти або іншої армійської частини, котра там воювала. Військові тут змінювалися по ротації, жителі залишалися на місці. Школа і дитсадок в Павлополі як і раніше, не працюють, але магазини вже є.

Зараз дітей возять автобуси в Талаківку – там найближчий садок і школа. Автобусів тут два. Вони йдуть від Павлополя на Пищевик, Талаківку, Сартану і до Палацу культури «Іскра» в Маріуполі - всього за 16 гривень з пасажира.

Та головне, що протягом усіх цих років, попри обстріли, в селі зберігається електрика, що йде з боку Маріуполя. Є газ, який йде з боку окупованого Новоазовська. І в трубах є вода, яка йде з території за українськими «нульовими» блокпостами. За Контрольним пунктом в’їзду та виїзду (КПВВ) у селищі Пищевик селяни поставили на свердловину насос (його дав селу Червоний Хрест), провели живлення від дивом уцілілого трансформатора. Тепер сторож ставка, який колись був зарибнений, спеціальною «кішкою» на мотузці «чистить розтяжечки» навколо насоса, якщо невідомі в камуфляжі мінують околиці.

Досвід виживання Павлополя на російському газі, українській електриці й гуманітарній допомозі з усього світу вивчає ОБСЄ. Село відвідував спеціальний представник голови ОБСЄ по Україні Мартін Сайдік, тут побували практично всі посли європейських держав, які доїхали до півдня Донецької області.

Наша поїздка до «ремонтної бригади Павлополя» – теж окрема історія. З 21 лютого сільські дядьки найнялися попрацювати на ОБСЄ: вздовж лінії фронту місія встановлює спостережні вежі з інфрачервоними камерами. Працювали мужики на околиці села Бердянське. Це прямо під лінією фронту, дістатися туди не так-то й легко.

Дорога

Допоміг сільський голова Павлополя Сергій Шапкін. До Талаківки ми дісталися самі, потім пересіли в «жигулі» сільського голови.

Доїхали не без пригод. В Талаківці знаходиться останній блокпост перед КВПП у Пищевику, саме там люди перебираються на іншу сторону лінії зіткнення. Метрів через 30 за блокпостом в Талаківці нас затримав патруль поліції.

Поліцейські знали, чого вони хочуть під блок постом. Цією дорогою зазвичай їдуть «донецькі». Вони часто вже апріорі почуваються винними перед людьми у формі, поспішають скоріше проскочити до своїх майбутніх довгих черг. Буває, взимку забувають включити фари (а це вимога ПДД). І у них часто нема української «автоцивілки».

На них як раз і полюють поліцейські. Не тільки тут. Ми поспішали, і я не довів довгу неквапливу розмову до «логічного завершення». Показав журналістське посвідчення, і до мене відразу втратили інтерес - не «клієнт»!

Та повернемося до наших електриків. Талаківка – досить мирне село, яке, проте, знаходиться в досяжності російської артилерії та в якому зазвичай розміщуються тилові служби чергового батальйону, що тримає оборону під Водяним або Широкиним. Села далі - Лебединське, Бердянське - вже під помітним впливом війни. У селі Широкине мешканців не залишилося, а в Водяному трохи більше десятка в восьми будинках.

У селі вздовж дороги на городах – розбиті теплиці. «Бачиш, люди на теплицях спеціалізувалися, овочі в Маріуполь продавали, маслозавод був, сади яблуневі за селом за підтримки уряду засадили, – розповідає Сергій Шапкін. – Прийшла війна – і все зупинилося ...»

Молодий яблуневий сад ми теж бачили. Восени дерева хтось акуратно попідрізав. Люди ще борються і живуть надією на майбутні врожаї. Поруч з садом стоїть плакат, закликає не з'їжджати на заміновані узбіччя.

– Я худнути не можу з гантелями, я цього не розумію, я розумію – на город вийти біля свого будинку, попрацювати, – зітхнувши пояснює Сергій Шапкін. – Але з 2015 року більше часу з сім'єю проводимо в Маріуполі. Це після того, як спікер АТО Лисенко повідомив на всю країну, що мене двадцять чеченців-кадировців захопили і вивезли. Але мене не викрадали. Ми жили серед блокпостів. Образити міг кожен, а врятувати – ніхто. Я подумав про сім'ю, дочок, і перевіз всіх у квартиру в Маріуполі.

Фельдшера з Павлополя тоді таки вивезли в «МГБ ДНР». Вийшов він з ув'язнення через три роки, 27 грудня 2017 року, в рамках останнього обміну полоненими, і в селі ще не з'являвся.

Тим часом Сергій Шапкін продовжує показувати пам'ятні місця.

– У нас тут фермер Грицай був, він якраз в цих краях загинув, – киває сільський голова на дорогу. – Знайому зустрів, підвіз, а сам до будинку не доїхав. Він в Козацькому жив, думав проскочити через Широкине, воно тоді незрозуміло чиє було, туди-сюди переходило. Так його і знайшли – за кермом і єдина куля в спині. Хто стріляв, не знаю, снайпер чи хтось просто так лупонув... Один постріл – і людини немає.

Я не стримуюсь і ставлю запитання, яке давно мене мучило:

– Яке відчуття від того, що ви просто собі живете, а до вас в гості то спостерігачі ОБСЄ, то співробітники міжнародних благодійних організацій, то журналісти приїжджають – і всі у касках і бронежилетах?

– Спочатку дуже дратувало. Я особисто був агресивно налаштований до всіх, до будь-яких військових теж, кидався на людей у формі на всіх блокпостах, хоч з цього, хоч з того боку. Поки мені молодий хлопець спокійно так сказав: «Даремно ви так! У мене ось в кишені десять патронів, ви мене дістанете, я вам їх кину в багажник – і отримаєте 7 років. Краще спокійно покажіть все і їдьте собі далі!». Ну я подумав і заспокоївся. У свій час і на даішників кидався, мовляв, на якій підставі, а тепер засунув своє «я» в одне місце...

Ну а потім зрозумів, що ОБСЄ-шники – люди дуже корисні. Фактично, вони на нас працюють, допомагають, дають ремонтувати, домовляються. У мене, наприклад, з американцем, главою офісу в Маріуполі, хороші стосунки були. В гості приїжджав, пригощали його. Ось тут за балочкою Широкине, його там і поранило. Втратив слух на одне вухо після контузії, зараз в київському офісі працює.

Бердянське

– У Бердянському влади немає, воно до Широкинської ради відносилося, а її тепер не існує, – пояснює Шапкін. – Я неодноразово звертався до губернатора: «Давайте відновимо Широкинську сільську раду. Широкина немає, але є ж Бердянське! Але у них свої, мені незрозумілі розклади.

Бердянське – довоєнний рай на землі. Синє небо, що зливається з морем, пологий вихід до моря, безліч добротних будинків, деякі схожі на замки.

Під перевіреною саперами стежкою, вздовж якої павлопільські мужики відновлюють пару кілометрів лінії електропередач, що живитиме чергову вишку спостереження ОБСЄ, розкинулося ціле містечко. Десяток елітних будинків зі своїм окремим басейном обнесені парканом. Місцями напіврозбиті, місцями ще зберегли неушкоджені обстрілами дахи. Виразно чується близька автоматна стрілянина. «Ця зона більш безпечна, хоча недавно міномети «вісімдесяті» тричі бахнули», – каже чоловік з бейджем ОБСЄ на шиї.

Олександр Каден, директор будівельно-монтажного управління, котре тепер виконує замовлення ОБСЄ на лінії фронту

Справа під автоматний скрекіт в море йде катер. «Рибалки в море пішли, ризикують, але жити ж якось треба», – говорить поруч Шапкін.

Чоловік з бейджем ОБСЄ - Олександр Семенович Каден. Він директор будівельно-монтажного управління. «Я і до війни був директором, в Луганську. А потім перереєстрували БМУ в Херсоні і почали співпрацю з ОБСЄ. Почали два роки тому в Станиці Луганській – і пішло», – розповідає Олександр.

На найближчому стовпі висить на «кішках» літній електрик, двоє інших працюють знизу. На пострілі уваги ніхто не звертає.

Олександр Дяденчук неквапом спускається зі стовпа.

Дядьки з Павлополя звикли ремонтувати лінії електропередач під обстрілами

– Багато всього людей у вашій групі? – питаю.

– Зазвичай до 8 осіб, але в критичних ситуаціях, коли газ доводилося латати, бувало, і до 20 мужиків виходило.

– А самі де заробляєте?

– Я сорок років в «Азовмаші» працюю, електриком. Але з 2014 року зарплату там жодного разу не отримував. Дадуть, буває, 200-300 гривень – і все.

– А пам'ятаєте першу роботу бригади?

– Звісно, пам'ятаю! Дріт лагодили, в балці, влітку 2014 року. Перше хрещення наше було! Стовп повалило в балці, а там болото, поставити його важко. Ми ж між блокпостів, а зв'язку в селі вже немає – і люди, щоб зателефонувати, залазили на дерева, на сараї, на дахи. От людина дзвонила із даху і дивилась, мабуть, не в той бік. Ну і там бачать – навідник! І хлобись з танка! У будинок, на щастя, не поцілили. Ну і ми той стовп і дроти ладнали з молодими хлопцями. Я електриком ще при колгоспі працював, учив усіх.

– А як ремонтували, допуски якісь отримували?

– Самі все робили. В інтернеті тільки інструкцію завантажили по газорозподільній установці, там нічого складного немає, до речі. Найскладніше було в 2015 році: в день по чотири, по п'ять разів виїжджали на лінії. Зате наше село постійно зі світлом, водою і газом було! Всі дивувалися.

Спасибі «Червоному хресту» – виділив нам обладнання: кішки, пояси, спецодяг, кабель підкинули. Ми зверталися в РЕМ Маріуполя, просили хоча б дроти та ізолятори. Нічого нам ніхто не дав.

А так я з першого дня з військовими на передовій, вони звертаються по допомогу по електриці – ніколи не відмовляв.

По-різному було, вишки мобільного зв'язку навіть відновлювали – не стільки вишки, скільки електроживлення.

До розмови долучається ще один серйозний мужик. Я вже знаю, що звуть його Вадим Бурлаков.

«По-всякому буває. Буває, міни не зняті, мотузочок візьмеш і йдеш, слід у слід. Я, як двічі дід, попереду, а хто батько-годувальник – той ззаду йде!

Державі ми непотрібні – то «небайдужі» люди допомагають. Волонтери ось ізольований провід привезли, витратні матеріали. Галина Одноріг – є така в Маріуполі, у неї, виявляється, предки з наших місць. Ось кабель підкинула!»

У роботі на ОБСЄ для чоловіків Павлополя є величезний сенс. До кожної вишки на невеликі, але постійні гроші прикріплюється доглядач. Роботи в прифронтових селах немає. Тут виживання – не подвиг, а повсякденна праця. Як у тих же рибалок, що, проходячи купу перевірок у військових, все одно домагаються дозволів на промисел прямо біля лінії фронту. Війна війною, а дітям кожен день потрібно їсти.

«Це ж не щось пусте, це робота. Без героїзму! Ти так і напиши!» – пояснює мені Шапкін.

У того ж Олександра Дяденчука – внуки, яких треба на маршрутці возити в садок у Талаківці, а доходів з глухо застиглого «Азовмаша» чекати не доводиться. Його Сергій Шапкін і сватає на посаду наглядача вишок. Технічно всі допуски у нього є, він електрик зі стажем.

В останній візит першого заступника голови спеціальної моніторингової місії ОБСЄ Олександра Хуга з ним домовилися, що найближчі дві вишки спостереження поставлять поблизу Павлополя.

– Буде робота нашим мужикам, – радіє Сергій Шапкін. – Їхній досвід тут стане в пригоді, вони ж у нас за будь-яких умов на стовпи лазять!»

Роботу і допомогу тут збирають по зернятку, будь-яку. Мріють про відновлення рибної ділянки на водосховищі, потім, «після введення миротворців». Там, крім білуги й осетра, був і блестер (по перших складах слів білуга і стерлядь - гібрид двох видів риб), сазан, короп...

Системно співпрацює Павлопіль і з міжнародними благодійними організаціями.

– Їм же важливо мати можливість до когось звернутися, отримати відповідь електронною поштою, звіт вірний, обійтися без конфліктів при розподілі допомоги, – пояснює мені сільський голова Павлополя. – З ким вони в Бердянському говорити будуть? Як людей знайдуть, як визначать, хто чого потребує? Нам же і Червоний Хрест допомагає, гранти на розвиток сільського господарства вони дають разом з Продовольчим фондом ООН. 26 лютого в Маріуполі ось теж будемо з донорами зустрічатися, хочемо організувати «дорадчу службу» – як у Львові, як у Донецьку свого часу була.

«Християнська служба порятунку» нам добре допомогла – вони брикети паливні возять. Розумієш, ти кожен день реагуєш – вчора дзвонять і пропонують памперси для лежачих, займаєшся, вибираєш людей. Інші (якраз ХСП) дзвонять – потрібно терміново інформацію про необхідний людям розмір одягу. Треті: «Плануємо на березень індиків, каченят!».

А це ж така скандальна справа, як їх розподілити! Жереб людям тягнути? Нам кажуть, що допоможуть 40-ка господарствам, а їх у нас 225, і всі на індиків запишуться. Ну і візьми, розділи між ними! І кожен раз ось таке завдання на логіку: знайти розумний алгоритм, пояснити кожній людині, чому сусідові перепало на цей раз, а тобі ні.

У нас Червоний хрест по малих грантах гроші на покупку птиці людям уже виділяв, зараз другим етапом будуть давати людям міні-інкубатори. Данська рада у справах біженців гранти виділяла, люди мотоблоки брали городи орати, худобу. Ось наш Вадим Бурлаков по одному такому гранту трьох бичків отримав. Норвезька рада у справах біженців готова підтримати проект, пов'язаний з водосховищем. Голландців якихось наступного тижня для переговорів привезуть...

- Можеш сказати, що необхідно Павлополю зараз найбільше?

- Робота і тиша. Все, що потрібно...

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

донбас фронт війна