Котляревщина українського року, або в чому помилилась Оксана Забужко

Івасюк – хороша естрадна музика, фолк в обробці ВІА... можна далі сипати термінами, але діагноз буде один: це і близько не рок. Що жодним чином не ставить під сумнів талант Івасюка-композитора.

Те, що Забужко через кому не перераховує після Івасюка інших рок-руйнаторів імперії, невипадково. Бо є великий сумнів, чи існував цей пантеон героїв.

Для початку спробуємо розібратися з хронологією і періодизацією.

До перших українських рок-гуртів зараховують такі колективи, як, наприклад, «Червоні дияволята»(назва, будемо відверті, геть не антисистемна) чи «Кобза».

Ходзицький, засновник "Червоних дияволят"

Перші починали з каверів англомовних супергуртів, давали напівлегальні концерти, співали російською, – тобто, творчий шлях нічим не вирізнявся від гуртів в інших радянських містах. Вони існували в тій же парадигмі, що й, наприклад, московські «Удачное прибретение» або «Рубиновая атака».

Кадр з фрагменту фільму "Только в шутку", ВІА "Кобза" співає пісню "Розлучився дід", 1987 рік.

Другі - широко відомі, зокрема, й виконанням пісень Івасюка, - лауреати комсомольських премій, худрук – заслужений артист УРСР. «Кобза» гастролювала у США у 1982-му. Чи варто пояснювати, що творчий колектив, який випускають на гастролі у США (!) за часів пізнього Брєжнєва, мусив мати бездоганну репутацію в органах держбезпеки. Отже, перші українські колективи важко назвати руйнівниками імперії.

Кобза "Водограй"

Від середини 80-х у Києві, Львові та Харкові виникають найвідоміші рок-клуби. Почнемо зі сходу.

Харків

Усі більш менш помітні гурти міста – російськомовні. Один з найвідоміших – «Разные люди» – вирізнявся крайньою політизованістю і пафосом. Ось типовий приклад творчості Олександра Чернецького (лідера «Разных людей»):

Мой дед был врагом народа,

Отец – офицером внутренних дел,

Ну я уцелел, хоть и долго болел,

Но мать меня просит, чтоб я песен не пел.

Я ее, конечно, не виню,

Но что осталось мне еще - только вены на руках,

А в ее сухих глазах - безысходность, боль и страх...

Чернецький з дуже пафсоною міною співає антирадянщину

А ось він з не меншим пафосом виконує пісню з радянського фільму "Офіцери" (Харків, 2010)

Щось подібне співали десятки гуртів по всьому Союзу. У Чернецького і Ко були проблеми із КГБ, харківська влада значно жорстко утискала рок-сцену в ті часи, коли нічого подібного у Ленінграді вже не відбувалося (про це трохи згодом). Чи таким вже українським був рок Чернецького і «Разных людей»? Скоріше, це був таки рок російський, його провінційний відгомін. До речі, знаєте, де нині лідер харківського рок-клубу? У Петербурзі, імперській столиці, криє звідти Україну такими словами, що годі й повторювати.

Київ

Хто нині, окрім олдових рокерів, згадає такі колективи, як «Коллежский асессор», «Раббота Хо», «Квартира 50»? Їх мало хто пам’ятає, бо вони й тоді були місцевим відгалуженням російського року, яких помітно заступали хедлайнери з Москви і Ленінграду.

«Воплі Відоплясова», легендарні ВВ! Україномовні – плюс. Руйнівники імперії?.. Сам Олег Скрипка свій тодішній стиль називав «сумасшедший дом с украинским сельским уклоном».

Яке самоіронічне визначення! Усі ці «клюби», «танці», «коло сільради» чудово вписувалися в імперський контекст. Що він передбачав: усе серйозне й пафосне – це для російських рокерів, ну чи бодай для тих, хто співає російською, а селюкуватість, стьоб – це можна й українською, бо хто ж не чув фрази «украинский язык такой смешной»?

Львів

У головному місті Західної України у мовному сенсі було легше, але лідери тамтешньої рок-сцени теж починали у стилі «сумасшедего дома с украинским сельским уклоном»: Віка Врадій співала про недолугих ПТУшниць, «Брати Гадюкіни» – про наркоманів на городі. А з піснею "Забава", котра по суті є коломийкою і починається словами "піду я на Верховину..." виступили не аби-де, а на «Рождественских встречах Аллы Пугачевой», в кублі майбутнього російського шоубізу.

Брати Гадюкіни в гостях у Пугачової

Це вже проходили раніше

Власне, щось подібне Україна вже пережила свого часу. На початку XIX століття література підросійської України – це суцільні «малоросійські водевілі» і котляревщина. Слідом за «Енеїдою» Івана Котляревського пішла ціла плеяда епігонів, які намагалися писати твори на античну тематику українською.

Тогочасним літераторам здавалося кумедним знижувати пафос грецької і римської драми й міфології до «низької мови». До речі, явище це не було суто українським: котляревщиною грішили й сусіди-білоруси – «Тарас на Парнасе» (автор невідомий) чи водевіль «Пінская шляхта» Дуніна-Марцинкевича – явище того ж порядку.

У ті самі часи декабристи-романтики, як от Кондратій Рилєєв, писали драматичні поеми про Северина Наливайка, зрозуміло ж, російською. Українській, як і білоруській, культурі було відведено суто «водевільні» ніші. Все те саме відбувалося й за пізнього совка – шароварщини скільки завгодно, а от модерне українське мистецтво – зась.

Що настало після котляревщини? Прийшов Шевченко. До речі, для українського року цей «прихід» теж мав місце. Коли російськомовна київська група «Кому вниз» істотно змінила репертуар і поклала на музику слова Кобзаря та вийшла із цим доробком на сцену «Червоної рути-89» – тоді все й змінилося.

Український рок посерйознішав, подорослішав, той же Скрипка за кілька років із сільського чудіка виріс до модерного патріота. Відтоді у нас рок почав виконувати свою руйнівну по відношенню до імперії місію.

Єдине, в чому права Оксана Забужко – це в тому, що українську культуру поставили на паузу у 1970-х. В УРСР діяв дуже суворий режим. Існувала приказка, що «за те, що у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають руки». Радянська Україна була одним з найсуворіших бараків у тому таборі. Певне вільнодумство дозволялося у Москві й Ленінграді – там творчій інтелігенції давали помітно більше кисню, ніж у Києві, що перебував у законсервованому стані до 1989-го року.

Визвольний рок Балтії

Але не лише в російських мегаполісах буяв тоді справжній протестний рок. Потужна сцена була у балтійських країнах. Тамтешні рокери не цуралися співати рідною мовою. І співали вони геть не в стилі «сумашедший дом с сельським уклоном». Ось переклад на російську фрагменту однієї пісні естонського панк-гурту J.M.K.E.:

В той же час, естонці з JMKE послають радянську владу нах.й прямим текстом

Знаете, какого цвета демократия

Не синяя, не черная, не белая она

Нам надо хорошо кушать, фосфориты добывать

Только под красным флагом это делать получится

Кто вы такие, что поднимаете головы?

По нашей милости же вы еще живете на свете

Ваши тысячи против наших миллионов не выдержат

И поэтому нам принадлежат ваша земля

Припев:

Чего ты болтаешь? (Я интернацист)

Проклятый эстонец (Я интернацист)

По морде не хочешь? (Я интернацист)

Тебе что, не нравится советская власть? (нахуй)

«Інтернацистами» автор тексту Віллу Тамме називає місцеву, як би тепер сказали, вату – російськомовних мешканців, що об’єднувалися під партійним керівництвом у так звані «Інтернаціональні фронти» на противагу «Національним фронтам», що обстоювали відродження державності у балтійських республіках.

Текстів такого рівня агресивності у ніби руйнівній для радянської системи українській рок-музиці кінця 1980-х не трапляється.

А свідчить це лише про те, що рівень колоніального панування російської культури на наших теренах був надзвичайно сильним. Якщо у випадку з балтійськими народами експеримент зі створення культу високого мистецтва mane in Russia не був успішним, то в Україні комплекси котляревщини давалися взнаки протягом усіх років Незалежності, аж до 2014-го року.

Пригадуєте спільні новорічні мюзикли, в яких спільно грали Олег Скрипка, Олександр Пономаров і Пилип Кіркоров? Жанр «малоросійськх водевілів» виявився на диво життєстійким. Однак сьогодні українська культура почала долати постколоніальні травми і виходить на новий кінематографічний, музичний і літературний простір. І недовго залишається чекати, поки зникнуть фантомні болі за «високою імперською культурою». Ми здолали занадто малий шлях, щоб озиратися на котляревщину і відчувати ностальгію за нею.

Читайте далі: На службі у імперії. Навіть опозиційна російська культура просуває «руський мір». Про Цоя і Висоцького

Читайте також: Реквієм по "Гадах": Кузьминський помер оптимістом

музика рок дискусія культура історія