Скинути баласт. Держава має позбутися творчих спілок – рудиментів сталінщини (+Інфографіка з бюджетними витратами)

Діти Сталіна

Для початку, трохи історії. Рік народження Спілки письменників – 1934, Спілки художників – 1938, Спілки театральних діячів – 1944, Спілки композиторів – 1932. Страшні роки, правда? Для українського мистецтва зокрема.

Якщо лаконічно, то можна сказати й так: на місце Розстріляного відродження прийшли «творчі спілки», які існують понині.

Якщо більш розгорнуто, то їхнє постання – це руйнація свободи й авангарду 1920-х і постання канону соцреалізму. Це не просто зміна однієї мистецької концепції іншою, а формування цеху придворних письменників.

Ба навіть не просто цеху, в якому в обмін на лояльність годували сталінськими преміями, санаторними путівками, а найбільш відданих і закордонними відрядженнями, а ще й репресивний орган. Коли лютувала ждановщина чи кампанії проти «буржуазних націоналістів» самвидаву 1976-1980-х, всі ці спілки ставали в пригоді, щоб лауреати премій і кавалери орденів з високих трибун цькували дисидентів, а численні «спілчани» підписували листи, в яких колективно засуджували призначених владою жертв.

Всесоюзні і республіканські творчі спілки – зрозумілий в межах тоталітарного проекту інструмент. За завданням партії створюється канон, за яким ліплять потрібні владі твори мистецтва, і за них вона винагороджує своїх «трубадурів імперії». Несправедливо було б казати, що членство у спілці автоматично нівелює значення українських митців радянської доби.

Геніальні письменники і кінематографісти вступали до цих об’єднань лише з метою зберегти можливість друкуватися (виставлятися). Але був і андеграунд – багато позасистемних дисидентів свідомо йшли у підпілля й тюрму, аби лише не приймати ярмо соцреалізму, чи бодай трохи відхилитися від цього Прокрустового ложа.

Зустріч радянських письменників на квартирі у Горького в 1932 році. Художник: Анатолій Яр-Кравченко

Сучасне угодовство

Часи змінилися, влада вже не диктує напрям «єдиного правильного мистецтва», але народжені за Сталіна спілки якось перефарбувались і продовжують отримувати фінансування від держави.

Як так могло статися? Якщо поглянути на Верховну Раду перших скликань, то там було чимало вихідців зі спілчанського середовища: Іван Драч, Дмитро Павличко тощо. Зрозуміло, що вони й думати не могли, щоб ініціювати ліквідацію своїх «мистецьких гнізд».

Будь-яка влада на ці спілки теж не зазіхала: по-перше, порівняно з олігархічними оборудками, гроші там обертаються мізерні, по-друге, ніхто не хотів зачіпати спільноти людей, які найкраще у своєму життя навчилися писати різного роду колективні листи, відозви тощо і пафосно аргументувати свою виняткову значущість.

Більшості президентів просто було не до того: ну є ці спілки, апетити в них скромні, хай собі й далі роздають ці почесні звання заслужених і народних, ділять свої нечисленні привілеї – зрештою, час від часу вони можуть і компанію прикрасити на різних ювілеях – еліта, все ж таки.

Графіка інтерактивна. При наведенні курсору на її елементи з'являється додаткова інформація

Віктор Янукович, щоправда, намагався трохи побавитися в радянщину, коли дав зірку Героя України своєму земляку - поету, члену Спілки письменників України Борису Білашу, автору рядків:

Забойщик знаменитый наш Исай,

Широкую свою подставив спину,

Мне пробасил: "А ну-ка, погуляй!"

Шипит мочалка, как рубанок бойкий,

Крутые плечи до сиянья трет.

Такой, случись обвал, он вместо стойки

Плечом, коль надо, стойку подопрет.

Какая сила в торсе исполинском,

Спина, брат, как сама тебе держава.

А он мне, подмигнув по-сатанински,

Исчез, как бог, растаяв в клубах пара.

Я сел на лавку, обессилев даже,

И улыбаюсь: выпала же честь!

Ужели с тех, кто множит беды наши,

Не ототрем оранжевую спесь?!

Про художню вартість цих рядків сперечатись годі, очевидно, що великий поціновувач поезії Віктор Янукович нагородив піїта саме за «оранжевую спесь». Але що прикметно, принаймні на просторах уанету неможливо знайти інформацію про виключення Білаша зі Спілки письменників чи позбавлення звання Героя – історія однієї лояльності залишилася непоміченою.

Маленькі «сталіни» залишилися і на місцях. Коли подивитися на дослідження про «джинсу» в українських медіа, то завжди у лідерах опиняються регіональні медіа, які у кращих радянських традиціях славлять місцеву владу. Чи здивує когось той факт, що очолюють редакції усіх цих багаточисленних ЗМІ – здебільшого члени Національної спілки журналістів, нерідко заслужені.

На їхньому рівні все залишилося у старій матриці. Чому ж тоді дивуватись, коли голова НСЖУ Сергій Томіленко (виходець із черкаського медіа-середовища) з властивим спілчанам пафосом ставить під сумнів роботу Інституту масової інформації чи «Детектора медіа», а паралельно з тим стає на захист проросійських ЗМІ?

Власне, нині маємо стан, коли мистецтво – окремо, спілки – окремо. Хіба можна уявити у Спілці письменників Сергія Жадана, Олександр Ройтбурда - у Спілці художників, Влада Троїцького – у Спілці театральних діячів?

Дещо осторонь стоїть Спілка кобзарів – заснована вона у середині 1990-х і з низової інінціативи. Вона має найскромінше фінансування – 250 тис грн. Але заради справедливості зазначимо, що найпомітнішій музикант з когорти кобзарів, лідер «Хореї козацької» Тарас Компаніченко до цієї спілки також не належить.

Популярні в Україні і світі митці досягають успіху без звань «заслужений» і «народний», збирають повні зали без жодного сприяння творчих спілок, а якщо й отримують фінансування - наприклад, на написання книги, - то, як правило, із закордонних грантів чи від меценатів, і аж ніяк не зі спілчанських бюджетів.

Чверть коштів, закладених цьогоріч на фінансування творчих спілок, підуть на утримання Будинку ветеранів сцени. Існування цього закладу не викликає такого заперечення, як виділення коштів на чергове вшанування ювіляра, що свого часу «дихав Леніним». Але можна поставити питання й інакше: можливо, цей Будинок, як і решту подібних, варто передати Фонду держмайна, чи перевести на самофінансування? А на всі ці спілки просто перестати давати бюджетні гроші – бо ж це такий самий рудимент, як і нині вже забуті колгоспи, суботники та політінфомація.

15 мільйонів заодаджених гривень, плюс розпродане майно (всі «штаби» спілок розташовані у центрі Києва) – на всі ці кошти можна було б заснувати не такий вже й скромний фонд для різного роду премій і грантів, які могли б пожвавити наше не таке вже й багате на події культурне життя.

Усім «заслуженим» і «народним» можна гарантувати забезпечену старість, але надалі усі ці звання здати у музей. Інакше рудименти ганьбитимуть країну й надалі.

Читайте далі: Бійці колчаківських фронтів. Хто, крім бійців АТО, отримує гроші з бюджету Києва під виглядом ветеранів (ІНФОГРАФІКА)

культура інфографіка точка зору мезозой