Відмовитися від російської. 5 історій людей, які змінили мову

Принаймні раз на рік українське суспільство запекло обговорює українську та російську мови. Спостерігаю за цими дискусіями і розумію, як же всі ми хочемо – і боїмося – говорити про мову.

Коли чергове хвилювання вгамовується, я прошу відгукнутися людей, які змінили мову. В перші години отримую кількадесят відповідей. Люди розповідають, що колись були російськомовними, але вибрали українську. Одні кажуть, що на це не зважилися за радянської молодості їхні батьки, а тому таке рішення – ніби за батьків. Для інших перейти з російської на українську означало збунтуватися проти оточення. Ще хтось пояснює цей вибір любов’ю. Ось кілька історій людей, які здійснили такий вибір.

Ярослава на півроку старша за Україну

Я народилася одночасно з державою. І разом з нею розвивалася. Тому я була інакша за своїх рідних. Ці люди жили в Радянському Союзі, а я – вже у вільній країні.

Ярослава Яковлева

Мене виховувала бабця. Її позиція була така: “Моя країна – Радянський Союз, помру з цією думкою”. Але в сім’ї любили Україну. Звісно, не читали напам’ять Шевченка, але як літературний образ її любили. Я росла в Центральній Україні, й у сім’ї говорила російською.

В університеті ми вивчали, як розвивалися слов’янські мови. Тоді я почала замислюватися про походження мови і визначила для себе, хто я є. Зрозуміла, що мова окреслює життєву позицію. Міркувала, чому люди, які визначають себе як українців, говорять російською. Дійшла висновку, що ця модель насаджена.

Я зустріла людей, які свідомо говорили українською і знайомили мене з творами сучасних українських літераторів. Почала цікавитися, чому наші письменники в минулому писали українською, хоча могли собі дозволити писати хоч латиною. В мені прокинулося відчуття, що говорити українською – це, в першу чергу, правильно.

У 20 років я приймаю свідоме рішення бути україномовною. Говорити, писати тільки українською.

Спочатку погано виходило. Було багато русизмів. Бо все одно лишається модель мислення. І середовище було на 90 відсотків російськомовне. Зрозуміла, що окремі слова мені треба просто вивчати. Почала з елементарного: придбала кілька словників. Був ще маленький записничок, куди я нотувала слова.

Наприклад, спілкуюся з людиною і ловлю себе на тому, що, напевне, ось це слово вжила неправильно. Потім намагалася потайки, щоб ніхто не бачив, знайти, як правильно. От бутерброд, наприклад. Україномовні люди мене виправляли: канапка. Прочитала кілька статей, як правильно говорити, канапка чи бутерброд.

Я досягла того, що мої думки – завжди українською.

Вікторія: як пояснити любов?

Я завжди кажу, що я не з російськомовної, а з русифікованої родини. Дідусі й бабусі – принаймні троє з них – народилися в українських селах і, звісно, говорили українською. Але зі мною мама і тато вже говорили в дитинстві лише російською мовою.

Вікторія Амеліна

Російська, якою ми розмовляли вдома, була літературною. У Львові просто, мабуть, немає середовища, де б вона зіпсувалася – ну, чи в мене його не було.

Для мене важливо, коли я кажу – русифіковані. Бо є родини, для яких російська мова, ідентичність – їхні. А є такі, де російська мова і культура – це результат насильства. Можливо, непрямого, але атмосфери насильства.

Чому раптом наші батьки стають російськомовними? Важливо, щоб люди це про свої родини зрозуміли. Розмовляти російською дуже довго було безпечніше й вигідніше. Це несправедливо. А я ненавиджу несправедливість.

Моє дитинство припадає на 1990-ті. В родині нас так виховували: завжди відповідай мовою співрозмовника. Зрештою, для дитини логічно виявляти повагу.

Зараз ми говоримо про те, що не було несприйняття російської мови у Львові, що це міф. Реальної небезпеки справді не було – ніхто нікого не бив, не погрожував. Але сварки… Я, на жаль, можу їх пригадати. Знаю, що з тим самим і набагато частіше досі стикаються україномовні в більшості міст України. Мені легко поставити себе на їхнє місце.

Вперше про мовне питання у Львові мене запитав один із центральних російських телеканалів. Я їздила на олімпіаду з російської мови та літератури до Москви. Це, здається, був 2000-й чи 2001-й рік. Журналісти шукали, чи є хтось зі Львова, – щоб запитати, чи я відчуваю утиски щодо російської мови. І в цей момент я зрозуміла, що я не з цими російськими журналістами, що це провокація. Що я не говоритиму те, що вони хочуть почути, а говоритиму те, що потрібно моєму місту.

У моїй школі навіть був літературний гурток імені Олександра Сергійовича Пушкіна. А ще у Львові роками існував шкільний конкурс Тетян Ларіних. Моя школа тепер уже стала повністю українськомовною – це вибір батьків. Чи львів’янки досі змагаються в знанні Пушкіна, не знаю.

Коли у школі запровадили співання гімну України щопонеділка, багато дітей просто сміялися з цього. Вчителі шикали – треба було співати з серйозним обличчям. Але ті самі люди, які сміялися тоді, натхненно співали гімн на Майдані у 2014-му – це головне.

Я завжди була білінгвом. Моя остаточна “українізація” відбулася через те, що я почала писати українською. Для письменника мова – це дім. Тож у мене тепер вибору немає: я живу в українській мові.

Коли я починала писати, не виникало питання, якою мовою – себто, писала російською. З 2012-го почала писати українською – це не було свідоме рішення, просто спробувала, і це виявився якийсь незбагненно цікавий досвід. Тексти виходили зовсім інші. Я багато думаю, чому, але не знаю відповіді. Це щось незрозуміле, але прекрасне. Любов?

Я страшенно рада, що почала писати українською не в 2014-му. Що це не політичний вибір, а якийсь інший.

Якось російська служба “Радіо Свобода” запросила мене на передачу. Щоб добре виступити, я до того цілий день читала й розмовляла російською. Після інтерв’ю ведуча мені каже: “У вас такой хороший русский”. А я відповідаю: “Да, это же был мой родной язык”. Чесно, я не спеціально. Так я проговорилася сама собі – бо хто говорить, той проговорюється.

Отар: правильніше бути цілісним

Мені не подобається поняття рідної мови. В якому сенсі рідної? Я не відчуваю російську як рідну багато років. Бачив приклади, коли люди настільки втрачали свою першу мову, що не могли нею говорити.

Отар Довженко

Я прийшов до української сам і, можна сказати, у вакуумі. Це був наслідок умоглядної роботи над собою.

Я зростав у Дніпропетровську. Про існування української мови я дізнався, коли мені було шість. Зауважив, що окремі люди говорять трохи не так, як інші. Я їх не розумів. Мені пояснили, що є українська мова, якою розмовляють деякі люди, які переважно живуть в селі.

Початок 1990-х, незалежність України – мені було 10 років, і я не зважав на ці речі. Але почав читати українською поза навчальною програмою. Моя перша книжка – “Тарзан, вихованець великих мавп” у перекладі Юрія Покальчука. Я не розумів багатьох слів. На першій сторінці було слово “мавпочка”. Суто інтуїтивно я потім розібрав, що це обезьянка.

Пам’ятаю розмову зі старшим другом. Він переконував мене, що Україна має сенс. Я у відповідь захищався і запевняв, що російська мова – це правильно, адже всі говорять по-російськи, це велика культура. Можливо, якби я на тому перехресті повернув у інший бік, то зараз був би десь у Петербурзі. Але я повернув правильно, почав цікавитися історією.

За один рік у п’ятому класі ми прослухали весь курс історії України – від трипільців до Кучми. Я багато про це думав і прийняв, що навколо Україна.

Як громадянину України, якщо не ідентифікувати себе з усім українським, то з чим? Альтернатива – з російським. Та окрім походження (мій батько – етнічний росіянин; родина моєї бабусі – росіяни, які вкоренилися в Наддніпрянщині в кількох поколіннях), я не відчував зв’язку з російською мовою і культурою настільки, щоб визначати себе як росіянина.

В цей момент почалися роздуми, що правильніше бути цілісним.

Мені не було з ким практикувати українську, тож я вирішив зробити українським свій внутрішній діалог. У 15 років я вже був внутрішньо україномовним і почав шукати товариство.

Ми об’єднувалися з різними людьми за принципом бажання говорити українською. Російську ми тоді називали москальською, проклятою, вражою, собачою мовою. Але при цьому всі ми, розходячись, переходили саме на неї. Неофітський максималізм і бажання бути більшим українцем, ніж будь-хто інший, був дуже відчутний.

Я вирішив, що вступ до університету – це привід відмовитися від російської в усіх сферах. На практиці це виглядало як узагалі не спілкуватися ні з ким. 1998 рік, Дніпропетровський університет – це було абсолютно російськомовне середовище. Декан журфаку у вітальному слові казав, що в університеті “мінімізували” українські предмети, і тому буде одна година української мови, дві – англійської і чотири – російської на тиждень, тому що “всі ми з вами російськомовні, і всі будемо писати російською”.

Згодом виявилося, що двоє моїх одногрупників говорили простою, але чистою українською. До нас приєдналися ще кілька дівчат, і ми створили своє маленьке українськомовне ґетто.

В публічному просторі ми спілкувалися, як ми казали, “нейтральною мовою” – такою, в якій немає російських слів. Наприклад, у маршрутці замість “Зупиніть, будь ласка” я говорив “Можна тут?”. В іншому випадку починалося те, що ми називали грою в “что-что”: “На Виконкомівській зупиніть. – Что? – На Виконкомівській зупиніть на зупинці! – Что-что? – На Виконкомівській!!! – Что-о? – Вже на Артема, будь ласка”.

Та були й досить проукраїнські викладачі. Мій гуру Володимир Буряк був українськомовний і писав українською. Ми спілкувалися. Але все одно я постійно почувався у ворожому середовищі. І для мене тоді дуже важливо було почути від Буряка, що він теж схоже почувається. Він сформулював це так: почуваєшся, як інтернований. Як людина, якій дозволяють жити в цьому суспільстві, але яка ніколи тут не буде своєю.

Львів був вибором номер один для мене, коли треба було поїхати.

Антон - націоналіст на Донеччині

У дев’ятому класі – це 2012 рік – я прийшов на Перше вересня у вишиванці. На мене дивилися, наче я вбрав військову уніформу. Деякі потім погрожували: “Ты шо, бандера?”.

Антон Новиков

На Донбасі, принаймні раніше, розмовляти українською – це виклик. Це була моя боротьба проти суспільства. Показати, як я протистою оточенню.

Українська мова була табу. Мені хотілося його порушити. Як от дітям забороняють курити - і хочеться спробувати. З оточенням почав спілкуватися українською, хоч у сім’ї не вдавалося.

“Тіні забутих предків” на уроках читали уривками. А я взяв книжку, прочитав повністю. У технікумі виробилася звичка: диктують російською, а мій мозок автоматично перекладає. Я, може, перший зі студентів, хто відповідав на парах тільки українською. І деякі викладачі стали давати окремі лекції українською.

Мені не вкладалося в голові, що може бути тільки так, як казали навколо: ми такі круті, бо ми біля Росії, в нас братья-россияне. Я бачив різницю між цими поняттями: ми і росіяни (до речі, в роду в мене точно немає жодного українця). А в моєму місті, в Миколаївці, це 20 км від Слов’янська, люди не бачать різниці. Думаю, дається взнаки радянське минуле. Тоді виховували одну радянську людину, один народ.

Я був патріотом, ярим неонаціоналістом. Носив берці з білими шнурками! Але ніколи не був фанатиком. Сприймав це, як експеримент – було цікаво поринути в те оточення. Як би зараз я сказав, то були ура-патріоти, які на кожному кроці виставляють свою любов до України й те, як пишаються тим, що вони українці. Для мене це патріотизм головного мозку. Як казав Ейнштейн, патріотизм – дитячий кір народу.

У 2014-му я опинився в розстрільних списках. Приписували, що я член Правого Сектора, навідник. Приходили до мене додому, я тікав городами.

Я вірив у ці терміни: національність, ідентичність. Але зараз для мене цього не існує. Я не визнаю терміну національність – він антинауковий. А українська мова – інструмент, яким я користуюся. Мені це зручно в побуті, бо в моєму оточенні в Києві багато українськомовних людей. Це зона комфорту, і в мене наразі немає причин її змінювати.

Дар’я може повернутися до російської мови

Я з Києва. Сім’я військових, повністю російськомовна. Росіяни, цигани, татари, латиші, українці – української крові найменше. Бабуся – циганка й росіянка, з-під Самари. Дідусь – стовідсотковий татарин, але татарською ніхто не говорив. Радянізація зачепила всіх.

Дар’я Анцибор

Коли я перейшла на українську, мама підсміювалася: “В тебе одне коріння українське – по татові, – казала. – І те з прізвищем Серьогін”.

Мені було 17 років, і ми з подругою відпочивали в Болгарії. Нам не подобалося, що коли ми говорили російською, болгари думали, що ми з Росії. Тому почали говорити одна з одною українською, щоб нас не розуміли навколо. Хотіли показати, що ми не росіяни.

А ще цей відпочинок припав на 24 серпня. Ми вирішили, що зробимо такий подарунок Україні – перейдемо на українську.

Я – українка. Якби я жила в Росії, була б татаркою – але росіянкою навряд чи. Я не відчуваю себе росіянкою. Ніяк, ніде.

Зараз мені дискомфортно переходити на російську. Але й перехід був не миттєвий. Переламувала себе.

Я дуже довго від російської відходила. Тому не хочу до неї вертатися.

Інший прикол стався – чоловік у мене росіянин, має башкирсько-татарське і російське коріння. З ним я говорю українською, він – російською. Ми одружилися у 2014 році, в розпал війни. Він переїхав до України – і наступного дня впав МН-17. Робили два весілля – з Уфи сюди приїхали рівно дві людини. У нас із друзями був навіть хештеґ – #заміжзамоскаля. Мама сміялася: бачиш, тобі доленька помстилася.

Коли була гостра стадія війни, виринали пости в соцмережах, ніби моя бабуся винна в тому, що в нас війна. Як можете звинувачувати людину в тому, що вона не вивчила української, якщо ви людину не знаєте? Я розумію, чому так реагують. Але українець має лишатися адекватним.

Не виключаю, що перейду назад на російську. На початку 2000-х українська означала твою інакшість, свідому позицію. Через неадекватні речі, які чуєш сьогодні від, здавалося б, адекватних людей – інколи виникає таке бажання.

мова суспільство