Веселий цвинтар: кожному скликанню Ради - по окремому кладовищу!
Цвинтарна справа ніколи не залишалась поза великою політикою. Царство Анубіса експлуатувалося ще за часів фараонів, а в постіндустріальному суспільстві лише набуло нових візуалізацій. Нещодавні похорони кримінального авторитета Япончика в кращих традиціях циганського шику показали, що навіть в «поняттях» ієрархічне знаходження того чи іншого персонажу визначається якістю його поховання – приблизно, як за Сталіна впливовість членів політбюро визначалась черговістю їх виходу на трибуну.
АВТОР: Микола ПОЛІЩУК
Чесно кажучи, під час цього похорону мені навіть здавалося, що братва цілком зможе викопати Єсеніна чи там Висоцького, аби тільки забезпечити своєму пахану пристойне місце.
А все через що? Через те, що місця на цвинтарі за кримінальником Япончиком не були заброньовані завчасно.
І та сама проблема косить український політикум, який дискутує навколо дрібних питань на кшталт регламенту, і не думає про увіковічення себе після смерті. А як хто помирає – то його доводиться ховати десь між письменниками на Байковому цвинтарі. А поблизу церкви, на президентській ділянці більше трьох могил і не поміститься. Ну, припустімо, для трьох нинішніх президентів ВІП-місця вистачить. А що далі?
Я думаю, в плані вдосконалення системи забезпечення діяльності народних депутатів України, Державному управлінню справами, іншими органами влади потрібно розглянути питання створення спеціальних депутатських кладовищ.
Я не думаю, що це не етично. Принаймні, не набагато більш неетично, ніж роздача державних дач в лісах під Києвом «в оренду на 49 років». З одного боку, могили для народних обранців доведеться віддавати не на півстоліття, а назавжди, з іншого – для могили на одного парламентаря потрібно землі значно менше і на території того ж Межигір’я можна назавжди прописати пару десятків скликань найвищого законодавчого органу.
Це буде досить доречно: ховати депутатів саме за каденціями, можна навіть розробити проект кладовища у вигляді великого сесійного залу з розбиттями покійників по фракціям. Каррарський мармур могил депутатів від Партії Регіонів, габро від Блоку Тимошенко, патріотичний житомирський граніт над прахом депутатів від блоку «Наша Україна-Народна Самооборона» (Народний Союз "Наша Україна", Політична партія "Вперед, Україно!", Народний Рух України, Українська Народна Партія, Українська республіканська партія "Собор" , Партія Християнсько-Демократичний Союз, Європейська партія України, Громадянська партія "ПОРА", Партія захисників Вітчизни).
Пам’ятники у вигляді мікрофонів, кнопок для голосування та екрану системи «Рада».
У керівників фракцій обеліски – у вигляді карток для голосування. Цвинтар буде унікальним у своєму роді і може стати неабиякою туристичною принадою в передчутті Евро-2012, а також в переданні нащадкам українських демократичних традицій.
Правда, можуть виникнути і відомі труднощі, зокрема тому, що деяким депутатам не сидиться на місці, що призводить до того, що в Україні, окрім народних депутатів чинних, існують, за виразом Плюшкіна, народні депутати «бєглиє» - той же Лозинський, наприклад. Місцезнаходження якого невідоме і може залишитись невідомим аж до скону віків.
Така проблема, втім легко вирішується фахівцями з поховального обряду. Достатньо зробити символічну могилу з порожньою поховальною камерою, так званий кенотаф - як, наприклад, у Франциско Міранди у Венесуелі. Різноманітні цікаві зразки кенотафів є, до речі, на відомому київському курганному могильнику в Китаєві. Кенотафи існують навіть у Кремлівській стіні – і зробивши щось подібне у нас, ми покажемо свою готовність до покращення стосунків з Росією, про які нещодавно говорив Порошенко. При бажанні можна й стіну побудувати.
Врешті решт на могилах кладовища майбутнього можна буде ховати народних депутатів разом із кам’яними чи пластмасовими символічними фігурками працівників його офісу, або футболістів патронованої команди, чи навіть цілого партійного штабу на додачу з «тіньовим урядом». Звичайно, навряд чи ми досягнемо масштабів «теракотової армії» імператора Цінь Шихуана, але залишимо таким чином слід для археологів майбутнього.
Кажуть, що вже згаданого Япончика поховали труні з кондиціонером – найнепотрібнішою річчю у труні, як на мене.
Нашим народним обранцям можна проводити в гроб урядові лінії зв’язку: десятку, сотку. І це буде мати великий заспокійливий ефект для нашого представницького органу. Оскільки вважається, що близько десяти відсотків людності панічно боїться бути похованими заживо, подібний підсвідомий переляк нашим експериментом буде знято. Можливо, це допоможе більш ефективній роботі верховного законодавчого органу, бо я маю підозру, що саме цим страхом продиктовані подекуди алогічні рішення парламенту, наприклад, голосування проти захисту кажанів чи законопроект щодо хемічної кастрації педофілів.
Нещодавно я не без задоволення дізнався, що на балансі Кабінету міністрів знаходиться лафет для поховання небіжчиків військового звання. Це – приємна новина, бо у Верховній Раді останнім часом силовиків розвелося немало. А якщо ще взяти офіцерів спецслужб, то лафету не довго стояти без діла – можна навіть на всякий випадок замовити дублюючий військово-ритуальний транспорт.
Єдина проблема ритуалу депутатського похорону – відсутність злагоджених поховальних плачів та голосінь. Плакальниці - дуже необхідна частина ритуального культу. І я думаю, що по-справжньому професійне VIP-голосіння можна забезпечити тільки залучивши до його виконання естрадних співаків Наталю Могилевську, Ані Лорак, Ірину Білик, Настю Каменських та весь тур «З Україною у серці».
З наверненням країни до пропорціональної виборчої системи, безсумнівно, постане питання про те, що робити з кандидатами в депутати, які опинилися поза прохідним бар’єром у передвиборчих списках. Я вважаю, що їх можна в принципі ховати за парканом кладовища, як в старовину ховали самогубців та нехрещених. І це буде повністю відповідати їх статусу недопарламентарів.
