Чотири гектари винограду і столітні винні льохи. Як закарпатський винороб повернувся до родинної справи

Тож не дивина, що на вулиці Виноградній чи не до всіх будинків ведуть виноградні арки. Кожен порядний господар має заготувати в сезон щонайменше 300 літрів вина для домашнього споживання. У тих же, хто напій продає, його запаси вимірюються тисячами літрів. Вино ллється ріками, але п’яних на вулиці не зустрінеш: до виноградних насаджень треба працьовитої голови і рук.

Вино тут виготовляли століттями, Виноградна звалася вулицею Шампань і вважалася кварталом виноробів. Аж до 1945 року, коли Закарпаття перейшло до складу СРСР. Після радянського правління на ноги звелися лише ті, хто найдужче вірив у вино. Як от Василь та Ірина Надь.

Заощадження на мрію

Коли в 1990 році молоде подружжя придбало ділянку землі під будівництво на легендарній вулиці, у спадок їм дісталися і 400-річні підвали, що на той час перетворилися на стихійні сміттєзвалища.

Василь Надь називає вино найблагороднішим із напоїв. Фото – Йозеф Кіш

Таких підвалів по вулиці Виноградній, колишній Шампань, є 40. Є більші, є менші, їх припадало по 2-3 на власника. Надям дісталися найпросторіші.

3-4 століття тому заможні господарі тримали тут виноградники. Вина витримували у підвалах, спеціально для цього висічених просто у скелі.

Ірина переповідає сімейні перекази: у містечко навідувалися купці з країн Європи, Азії, навіть Росії. Цокали копитами коні, запряжені в брички. Гості походжали вулицею Шампань від хати до хати і вибирали вино до смаку.

Так було до 1945 року. Потім прийшла Росія. За радянських часів підземні сховища дісталися Берегівському винзаводу, за ними належно не доглядали. Пізніше «общепит» пробував зберігати там овочі і фрукти, але ті гнили від надмірної вологи. Зрештою, підвали ставали пустками. Туди почали зносити, а то й звозити машинами різний непотріб навіть із сусідніх районів.

Коли Василь відчинив двері до підвалу, гора сміття сягала людського зросту. Господар вирішив, що підвали слід довести до ладу й повернути їм початкове призначення. Адже шлях до комунізму закінчився: починалася доба підприємництва.

Ірина глянула на гори сміття й заплакала. Не можна сказати, що вона сприйняла чоловікову ідею з захватом: йшли 90-ті, подружжя мало тільки фундамент будинку. Саме житло ще належало звести, малі діти хотіли їсти, грошей – обмаль, треба було крутитися.

Тим паче, деякі сусіди, які придбали землі на території колишніх виноградників, просто замурували вхід до підвалу разом з усім сміттям. Василь, винороб у шостому поколінні, так не міг. Тачка за тачкою, день за днем, рік за роком він вивозив сміття, реконструював погреби – аж до 2007 року.

Щоб жити і ростити дітей, Василь спробував різні професії: від електротехніка до диск-жокея. Пізніше працював виконавчим директором різних фірм, навіть вивчив технологію виробництва бетону.

Щоб зрештою зайнятися улюбленою справою.

Розрахувати землю

Уже тоді, коли тільки розчищали підвали, Наді готували вино з ягід, які росли на обійсті. Але то був мізер, згадує Василь. На Закарпатті звикли жити на вині. Василь та Ірина згадують, як навколишні землі заможних господарів були засаджені виноградниками.

«Виноград тут завжди шанували. Радянський Союз із його колективізацією наробив нам збитків. Прийшли совєти, забрали землю і знищили. На чужій землі, ще й за копійки, не будеш працювати з такою віддачею, як для себе. А після «сухого закону» все остаточно занепало», – каже Василь.

Європейські сорти винограду, що ростуть тут, швидко дичавіють, якщо за ними не доглядати. Радгоспам виноградники були непотрібні. Насадження ставали хащами. Багато земель місцевих радгосп-заводів зараз так само занедбані й досі належать державі. Василь каже, що ні орендувати, ні приватизувати їх не можна, а дивитися, як земля пропадає, боляче.

Йому теж дісталася ділянка, що не оброблювалася 30-40 років і поросла лісом. У селі Мужієво, де народився Василь, частину занедбаних земель винрадгосп-заводу передали у власність сільської ради. Як місцевий, Надь претендував на безоплатну приватизацію двох гектарів на ведення сільського господарства. Як і з підвалами, тут знадобилися місяці роботи, щоб викорчувати кущі й перетворити хащі на придатну для вирощування винограду землю.

За розумного споживання вино приносить користь

Після перших мужіївських гектарів Василь почав потрохи скуповувати приватизовані землі у людей в селі Великі Береги, за 7 кілометрів від Берегового. Тепер має 4 гектари. Хотів би більше і ближче: ось, хоча б, за городами на їхньому обійсті сотні гектарів збанкрутілих радгоспів пропадають у державній власності.

Тим, хто береться до справи, Надь радить передусім правильно розрахувати кількість землі. Щоб мати прибуток, треба засадити виноградом бодай 2-3 гектари.

У Надів росте 16 тисяч із лишком виноградних кущів. У перспективі це – кільканадцять тисяч літрів вина. Білого, червоного, сухого, десертного, напівсолодкого, купажованого.

Влітку – на полі, взимку – в підвалі

Варто поїхати з містечка на 60 кілометрів вліво або вправо, наприклад, до Хуста або Сваляви, щоб пересвідчитися: Берегове – найпридатніше для вирощування винограду місце по всьому Закарпаттю. Так само добре для виноробства надаються окремі села Ужгородського, Виноградівського та Мукачівського районів. Тутешній м’який «винний» клімат порівнюють із кримським. Там, де ближче Карпати, ночі холодніші, виноград не набирає достатньо власного цукру, потрібного для вина.

Василь взявся за європейський виноград: сорти мерло, каберне совіньйон та інші. Садити його треба на схилах, а не на рівнині – водолюбні рослини отримуватимуть більше вологи, скажімо, від дощу. Один кущ такого винограду коштує 1,5-2 євро. Європейський виноград стійкіший до морозів і захворювань, восени з нього можна буде зробити вишукане сортове вино.

Але до осені ще треба натрудитися. Робота на виноградниках розпочинається в лютому і закінчується в січні. Вкінці зими треба обрізати крони, прибрати зайві гілки, сформувати кущ. У цей час задається якість вина. Бо з перевантаженого куща доброго напою не вийде, вино буде зарідким. Оптимальна кількість – два кілограми врожаю на кущ.

У господарстві Надів таких кущів – 4 тисячі на одному гектарі. З цієї ділянки буде 8 тисяч кілограмів винограду, а після перероблювання – 5 тисяч літрів вина, бо кілограм винограду дає приблизно 0,7 літра соку.

Самим із таким обсягом робіт не впоратися, тож у сезон наймають місцевих: для садіння, обрізки, підв’язки, збору винограду. З кожним роком знайти сумлінних працівників стає все важче, бідкається Василь: то вчора свято було, а сьогодні всі відходять, то трактор поламався, то просто настрою нема. «Моторніші розбігаються за кордон», – бідкається Василь.

Навесні виноград треба обприскати від грибкових захворювань, які могли перезимувати.

Далі – чеканка винограду, тобто, зрізання верхівок задля більшого і якіснішого врожаю.

Потім починається рутина: треба постійно розгортати кущі, прокопувати міжряддя. Знову обрізати, копати, косити – і так до вересня-жовтня, поки не набереться вдосталь цукру. Восени настає найприємніше – збір урожаю.

Ягоди збирають вручну і за сортами, набирають відрами. Вдома мають облаштований цех первинної обробки. Гребінь грона, з якого гроно і росте, треба відділити – для вина він не годиться, робить напій гірким. Масу відправляють у чани, щоб трохи побродила. Затим – випресовування, зняття осаду.

Вино мандрує в підвал, йому потрібно від одного до чотирьох років витримки. Перед тим, як напій потрапить в пляшках на столи, його належить висвітлити та відфільтрувати (для цього придбали спеціальні харчові італійські фільтри). Поки вино чекає свого часу, за ним теж треба наглядати, а ще – пильнувати, аби не було доступу повітря, бо тоді напій окислюється і втрачає свій букет смаку.

Наді подбали про умови для свого вина. Ще минулі власники заселили у підвали благородну штучну плісняву. Це грибок на стінах, який живиться випарами алкоголю з бочок й працює таким собі санітаром для вина: знешкоджує різну мошку.

Важливий секрет – бочки. Найкраще, коли вони з дуба, якому щонайменше 80 років. У Надів їх – три десятки різної місткості: від 200 до 800 літрів. Це не до порівняння з бочками минулих століть, у кожну з яких можна було налити до 6 тисяч літрів вина. Їх виготовляли в приміщенні і вони ніколи не покидали стін підвалу. Земля тут нахилена під невеликим кутом – коли бочки мили, вода мала стекти. А щоб помити бочку, слід було залізти всередину.

Робота на виноградних плантаціях розпочинається взимку і триває до осені

Хоч нинішня тара й менша, зате Василь змайстрував усі свої бочки сам. Цим неабияк заощадив, бо ціна готової – долар за літр тари.

Василь, або ж на угорський манір, Ласло, та Ірина – угорці Закарпаття. Завдяки цьому отримали грант у 10 тисяч євро на ведення підприємництва від сусідньої держави. Придбали тракторець і саджанці, тепер подалися на другу хвилю. 25 відсотків від суми повинні вкласти самі, решту спонсорує Угорщина. Гранти для Василя – щастя у порівнянні з кредитом під 30 відсотків річних, які йому запропонували в українському банку.

Бізнес для терплячих

Василь оформив статус підприємця, але все одно називає подібних собі дрібних господарів підпільниками. Офіційно Надь значиться виноградарем та проводить дегустації. Стати виноробом на папері складніше: донедавна треба було зібрати 140 документів із різних інстанцій. Так само досі дрібним виноробам складно було отримати ліцензію та акцизну марку.

Тож такі господарі, як Василь Надь, сподіваються, що закон про спрощену реєстрацію виноробства, який президент підписав у квітні, розв’яже їм руки. Та місцеві фермери не надто стежать за реформами у Києві й не зовсім уявляють, що саме спрощує новий закон.

Як працюватимуть нововведення, стане зрозуміло в новому сезоні. Зараз Василь знає, що без акцизної марки вино не може продаватися в жодному магазині. Фермер продає напій на винних та етнічних фестивалях та дає пробувати туристам.

Ірина та Василь Наді в дегустаційному залі

У їхньому підвалі облаштований дегустаційний зал. Щотижня його навідують 1-2 групи по 50 людей у кожній. Сім’я налагодила співпрацю з кількома туристичними фірмами. Хто приїздить у Берегове на термальні води, відвідує й обійстя Надів.

Тоді Ірина одягає національний костюм, який пошила спеціально, аби приймати гостей, і відчиняє двері підвалу. Для туристів накривають стіл із вином та закусками, Ірина розповідає, яке вино до яких наїдків пасує. Кожен може придбати напій до смаку – від 80 до 120 гривень за пляшку.

Жінка пишається, що кожному туристові, який повертається до них знову, може чесно подивитися в очі, бо впевнена у якості продукту. Є на Закарпатті й винороби без виноградників. Не завжди сумлінні, такі люди псують репутацію і тим, хто трудиться.

Уже 10 років, як Наді живуть лише з вина. Перших грошей дочекалися на четвертий-п’ятий рік після того, як посадили виноград. Але й зараз зароблене вкладають у розвиток виробництва. Частину ягід купують у місцевих, у перспективі хотіли б вирощувати все самотужки.

Вино – бізнес для терплячих. Аби розпочати справу, треба мати стартовий капітал, який Наді накопичили, працюючи по найму, та запастися терпінням, бо віддача не буде швидкою.

А ще, безумовно, любити те, що робиш. Ірина і Василь годинами можуть розповідати про те, чому пити вино – це не те саме, що пити горілку або пиво. Напій не проходить термічної обробки, тобто, не вариться. Завдяки бродінню зберігаються поживні речовини, тож за розумного споживання від вина є користь.

До справи беруться сини й невістки Надів. Тепер Ірина вдячна чоловікові, що той свого часу розчистив підвали.

вино закарпаття агропром