До сотої річниці Визвольних змагань: вийшло дві книги про Петлюру і український комунізм

Петлюра на тлі доби

У видавництві «Смолоскип» вийшло друком велике дослідження історика Сергія Литвина під назвою «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну». Коли спробувати зміст майже семисот сторінок книжки спресувати в одне речення, то можна сказати, що перед нами – послідовне й досить пристрасне утвердження Петлюри як головного і безальтернативного лідера Визвольних змагань. Сергій Литвин наполегливо, темпераментно і з опертям на документальні джерела сперечається з тими мемуаристами, свідками, істориками чи публіцистами, котрі ставлять таке лідерство Головного отамана УНР під сумнів.

Опонентів в автора чимало – від іншого харизматичного політика тих років, письменника Володимира Винниченка з його широко відомими кепськими стосунками з Петлюрою, і аж до, скажімо, сьогоднішнього історика прорадянської орієнтації, комуніста Валерія Солдатенка. Останній, до речі, є співголовою руху «Ліва Опозиція» (об’єднання на базі КПУ та ПСПУ), за часів Януковича очолював Інститут національної пам’яті, а тепер працює в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса (тобто, «репресії хунти» його щасливо оминули).

Дискусіям із Солдатенком відведено дуже вагомий відсоток тексту книжки. Ці та інші епізоди, де Сергій Литвин обороняє своє бачення постаті Симона Петлюри від опонентів, належать, безумовно, до найбільш жвавих і читабельних. Але коли він починає всерйоз полемізувати з відверто абсурдними закидами, з’являється присмак профанації. Подекуди подібні дискусійні фрагменти видаються також занадто пристрасними й риторичними. Ці частини цілком можна було б скоротити – і книга б від цього тільки виграла.

Поза тим, у своєму дослідженні Сергій Литвин опрацював дуже великий масив фактажу. Книжка «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» розпочинається з розповіді про родину політика. Сам майбутній лідер УНР народився в Полтаві, а з-поміж його різноманітних родичів, як зазначає історик, були, зокрема, й засновники Іонівської церкви в Києві.

Автор послідовно викладає основні етапи життя і діяльності Петлюри – молоді роки та праця в журналістиці, участь у революційних подіях, в українізації війська, організаційна та бойова роль у першій українсько-більшовицькій війні (зокрема, й у бою під Крутами та в штурмі Арсеналу). А, до прикладу, там, де йдеться про дні після втрати Києва, Литвин заперечує тезу про повний розгром військ УНР і про те, що на основну частину української території ці загони повернулись уже тільки слідом за німцями. Він показує, що українське військо мало досить міцні позиції на захід від Києва, воно провадило самостійні наступальні та оборонні бої та ввійшло до столиці за день до німецьких частин.

Окремо Сергій Литвин зупиняється на повстанні проти гетьмана Скоропадського 1918 року. Як відомо, постать гетьмана та його режим сьогодні є досить дискусійними темами. Гетьману закидають проросійськість, безперспективність усіх його реформ і спроб «призупинити» революцію, наївний утопізм. З другого боку, звучать і компліменти з приводу деякої стабілізації загальної ситуації в Україні, розвитку культурної та освітньої інфраструктури.

Сергій Литвин однозначно переконаний, що успіхи гетьманської влади були дрібними й незначними порівняно з її грандіозними недоліками. На думку історика, вони загрожували повністю зруйнувати всі досягнення української національної революції. Втім, він, схоже, також вважає, що компромісний, мирний відхід Скоропадського від влади був би конструктивнішим виходом із ситуації, ніж збройне протистояння. Сергій Литвин реконструює й уточнює датування участі Петлюри у піднятті повстання, принагідно відкидаючи думку, що він уже тоді намагався стати одноосібним головою держави.

«Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» - це ще й тривала та непроста розповідь про Петлюру як Головного отамана, керівника Директорії УНР. Сергій Литвин детально змальовує перебіг війни за незалежність на багато фронтів – розташування частин, кількість задіяних військ, бої та пересування, складна політична боротьба, протистояння лівих і правих, зміни урядів, спроби заколотів тощо. Роль Петлюри в ці часи сприймається по-різному. Чи належно він керував? Витискав усе можливе з безперспективної ситуації чи провалив шанси? Литвин – прихильник першої позиції. Крім того, він доводить (і тут заперечити справді абсолютно немає чого), що Петлюра був одним з дуже небагатьох чільних українських політиків, які ні на крок не відступили від боротьби за незалежну Україну. А відтак, невипадково він опинився серед головних символів цієї боротьби.

Поразка УНР, спільний з поляками наступ на більшовиків і його тимчасові успіхи, спроби підняття загального повстання та рейди рештків армії. На тлі цих драматичних подій Литвин згадує і про суперечку стосовно відносин УНР і ЗУНР. Автор вважає відмову Петлюри від претензій на Галичину в 1920 році не зрадою, але використанням єдиного шансу спробувати хоч якось продовжити загальноукраїнську боротьбу, в умовах, коли Галичина й так уже була безперспективно втрачена.

Натомість, перехід Галицької армії на бік білогвардійців 1919-го трактує вже саме як відмову від боротьби за Україну, капітуляцію. Сергій Литвин, зрештою, цитує і підтримує регіональну концепцію Петлюри, відповідно до якої основою української державності може бути винятково «Наддніпрянщина», тобто, в нинішньому розумінні – велика Центральна Україна (від Хмельницького до Сум, від Чернігова до Кропивницького).

Описує Сергій Литвин і перебування Петлюри в еміграції. Фіксує політичні процеси в його середовищі, поїздки, зустрічі (інтригує тут, наприклад, згадка про зустріч із «Л.Курбасом» у Швейцарії – є підозра, що це помилка, і мався на увазі дипломат Зенон Курбас).

Цікава і драматична частина книжки пов’язана з убивством Симона Петлюри. Сергій Литвин обстоює версію, що вбивця, анархіст Самуїл Шварцбард, був не стихійним месником за єврейські погроми, але виконавцем замовлення радянської розвідки. Він доводить, що Шварцбард неодноразово входив у контакт із більшовиками, а вже після вбивства здійснив досить підозрілий візит до Одеси, де зустрівся зі своїми колегами, колишніми учасниками місцевого анархістського підпілля – і невдовзі всіх їх заарештували радянські органи.

Так само історик заперечує стереотип про Петлюру як винуватця єврейських погромів. Сергій Литвин цитує документи про покарання учасників погромів (зокрема, й страти), численні заклики влади УНР, зокрема, й особисто Петлюри, до боротьби з цим ганебним явищем. Наводить він і системні випадки погромів, учинених «білими», навіть погромів, влаштованих більшовиками (попри міф про останніх як про суто «єврейську» політичну силу). Отже, підсумовує автор, ідеться про свідомий «чорний піар» проти українського визвольного руху та його лідера. Хоч і не вдається до детальнішого аналізу цієї стратегії.

Що ж до погромів на території, підвладній УНР, Сергій Литвин зазначає, що зазвичай їх робили або неконтрольовані отамани на кшталт Соколовського чи Григор’єва, або ті часини регулярної армії, які втратили керованість і деградували.

Різні міркування і висновки історика Литвина у книжці «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» не однаковою мірою переконливі. Але в чому є незаперечний плюс видання, то це у величезному корпусі цитат, посилань на першоджерела, своєрідних «дороговказів» напрямків, у яких варто продовжувати пошуки інформації як про самого Симона Петлюру, ключового героя тих років, так і про Визвольні змагання в цілому.

З історії «Червоного ренесансу»

А видавництво «Комора» опублікувало український переклад класичного дослідження легендарного Джеймса Мейса (відомого в нас головно своїми працями про Голодомор) «Комунізм та дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні, 1918-1933». Парадокс у тому, що це перше українське видання дослідження про Україну, яке вийшло на Заході англійською аж 1983 року! Минуло «всього лиш» тридцять чотири роки.

У цій книжці ми опиняємося з протилежного боку фронту Визвольних змагань – серед більшовиків та їхніх союзників, українських ліворадикалів, які порвали з УНР і вирішили підтримати російську червону інтервенцію в надії на побудову вільної Радянської України. Саме ця колізія стала визначною для історії більшої частини української території кінця десятих, двадцятих і початку тридцятих років двадцятого століття. Тоді вирішувалося: яка з версій комуністичного режиму переможе в Україні – російська централістська неоімперська чи «націонал-комунізм» місцевого розливу?

У ранній період становлення й експериментального розвитку Української Соціалістичної Радянської Республіки заради стабільності й утвердження своєї влади російські більшовики пішли на компроміс. Вони прийняли до своєї партії та частково допустили до влади «боротьбистів» та інших українських націонал-комуністів, пішли назустріч вимогам про автономію, українізацію. Такий «націонал-більшовицький» симбіоз визрівав іще з кінця десятих років, тривав практично всі двадцяті роки та початок тридцятих. Він став одним з важливих чинників того поживного ґрунту, що на ньому зріс увесь «Червоний ренесанс» - вибух культурного розвитку в УСРР, системне масове утвердження української ідентичності, українізація, економічні експерименти.

Своє дослідження Джеймс Мейс розпочинає з аналізу поглядів комуністів на національне питання як таке, а зокрема, на «українське питання». Показує він і втілення цих теоретичних концепцій. Під час перших спроб окупації України більшовики загалом більш або менш ігнорували українські національні проблеми. Вони турбували хіба що невеличкі групи більшовиків-українців, наприклад, учасників полтавських і волинських організацій.

Очевидно, результати такої політики було важко назвати блискучими. І поступово більшовики прийшли до розуміння необхідності піти назустріч частині українських національно-визвольних прагнень і взяти собі в спільники націонал-комуністів, передусім «боротьбистів» з їхньою популярністю в селі. Так розпочався «похід у владу» «боротьбистів», так розпочалась українізація – найуспішніша локальна версія загальнорадянської «коренизації».

Трагічна історія «боротьбистів» загалом досить відома і станом на сьогодні вже непогано висвітлена. Проте в широких публікаціях вона рідко опиняється в ширшому контексті. А ось Джеймс Мейс подає важливі паралелі. Так, у 1925 році Олександр Шумський, один із головних націонал-комуністів УСРР, спробував усунути від влади відданого сталініста Лазаря Кагановича та взяти під свій контроль республіку. Паралельно в літературній сфері розпочалася так звана «літературна дискусія», здетонована виступами Миколи Хвильового (теж колишнього «боротьбиста»). Вона збурила українську інтелігенцію антиколоніалістськими гаслами «азіятського ренесансу», «психологічної Європи» та «геть від Москви». Приблизно в той самий час у самій Москві відбувалися вирішальні політичні бої Сталіна проти «лівої опозиції». Такий «збіг обставин», звісно, спонукає до роздумів про інші виміри чи «потаємні пружини» загальновідомих подій.

Микола Хвильовий з родиною

Джеймс Мейс описує і культурно-мистецькі тенденції (звісно, відверто схематично), і «волобуєвщину» – націонал-комуністичний «ухил» в економіці, названий за прізвищем економіста Михайла Волобуєва, який обстоював економічну самодостатність радянської України, і політику пам’яті.

«Боротьбистські» спроби прискорення і поглиблення українізації в різних сферах скоро було розгромлено. Шумського, Хвильового і Волобуєва пропаганда оголосила живими символами однойменних «ухилів». На них чекало похмуре майбутнє. Тоді центральною постаттю націонал-комуністичної УСРР став Микола Скрипник, старий більшовик, який діяв обережніше, ніж «боротьбисти», але послідовно обстоював реальну автономію України, її самобутній розвиток.

Скрипнику присвячено окремий розділ книжки. Джеймс Мейс порівнює цього діяча з Владиславом Ґомулкою, а амбіції його трактує як мало не сталінські. Та шансів стати «українським Сталіним» у нього, звісно, не було. На тлі підготовки до масованої індустріалізації та насильницької колективізації вплив Скрипника поступово обмежувався, завдавались удари по його кадрах. Поступово все це переросло у публічну кампанію, що закінчилася самогубством Скрипника. Символічно, що воно сталось у Скрипниковому кабінеті в Держпромі – будівлі експериментальної архітектури, що вважалась одним із символів націонал-комуністичного проекту УСРР.

У книжці, написаній, як уже говорилося, 1983 року, є не так і мало локальних фактичних неточностей. Їх виправляє та коментує науковий редактор. Вони показують, наскільки покращився з того часу рівень знань про УСРР. Але праць синтетичного характеру, якою є книжка Мейса, нам і досі бракує. Цим зумовлюється особлива цінність нинішнього видання. Хай навіть і «запізнілого», хай навіть і з окремими сумнівними моментами в перекладі.

Приємно, що нові книжкові публікації, пов’язані зі сторіччям української революції, показують тодішні події з різних перспектив. Бачимо тут і «уенерівський», і «червоний» контексти. Можна згадати нещодавні перевидання мемуарів Скоропадського. Тільки такий ідеологічно розмаїтий, «стерео»-підхід і може забезпечити найбільший пізнавальний ефект.

література історія україна