Справа молодих. Історії киян, які відкрили кав'ярні, заробляють та змінюють країну

Ми кілька днів ходили по всіх районах Києва – від центру і до спальних масивів, розмовляючи із власниками і працівниками нових кав'ярень. Пропонуємо вам три найцікавіші історії, які ми знайшли.

Відкрити кафе у центрі Києва реально без великих інвестицій та попереднього досвіду в підприємництві. Це підтверджують молоді люди, які створюють заклади демократичного типу. Якщо претензійний ресторан окупиться за 3-6 років, то вкладення в кав’ярні, невеликі бари, кіоски з вуличною їжею повернуться за кілька місяців. Багато таких закладів з’явилося після 2014 року, і вони виявилися стійкими до криз.

Є кілька причин такого гастробуму: люди привозять враження з закордонних мандрівок і хочуть, щоб удома було так само, хочуть працювати на себе, готові брати більше відповідальності й вибирають інвестувати у бізнес замість нерухомості. Вони розглядають власну справу не тільки як заробіток – тут багато творчості й амбіцій змінювати життя людей.

"1991" Будувати спільноту

Одне київське подружжя – Ірини Себелєвої і Назара Дударя – назбиравши грошей, думало, в що вкласти заощадження. Збиралися купувати квартиру, але виринула ідея облаштувати кав’ярню. Ірина працювала у туристичній фірмі, Богдан мав онлайн-магазин – із цими навичками міг вийти бізнес.

Для цього довелося ще й продати авто, але вони не засмучувалися: молоді, ще зароблять. Сьогодні від задуму до реалізації минає все менше часу, а ідеї витають у повітрі. Якщо не ти, то зробить хтось інший. Тож вирішили не відкладати.

Спершу уявляли, що це буде заклад у спальному районі, але коли придивилися до приміщення навпроти станції метро «Тараса Шевченка», зрозуміли: це воно. Якщо на сусідній Контрактовій площі таких кав’ярень – куди не глянь, то на Шевченка ніде присісти.

Два місяці, як на Подолі запрацювала нова кав'ярня

Пройшов рік відтоді, як кав’ярня відчинила двері. За цей час відремонтували приміщення, навчилися варити каву, зібрали папери й дозволи. Заклад назвали «1991. Місце вільних людей». Це трохи і про них самих – представників креативного класу, які вдихають життя в райони великих міст, і про всіх, хто щось робить, не чекаючи сприятливих обставин.

Багато світла, простору, мінімалізм у дизайні

1991 – кількість добрих справ, яку власники задекларували втілити, ймовірно, разом із відвідувачами. Хтось може назвати це рекламою, Назар вважає це соціальною відповідальністю бізнесу. Кажуть, для них важливо не просто заробляти, а будувати навколо закладу спільноту.

Наприклад, у День захисту дітей вторговані на продажу кави гроші перерахували хворій дівчинці. Висадили квіти на двох клумбах, поставили неподалік закладу лавочку. Поставили надворі металеву миску з водою для собак. Хтось не оцінив жесту і вкрав посудину. Власники все ж не засмучуються. На малому бізнесі багато тримається, він має подавати приклад, вважає Назар.

Кав’ярня – добрий бізнес для людей без попереднього досвіду у ресторанній сфері. Він не потребує витрат на персонал і кухню. У меню, окрім напоїв, є перекуси – їх готують самі. В команді вистачає чотирьох людей: засновників Назара, Ірини, Олексія та баристи, єдиного найманого працівника. Хоч усі тут готують, прибирають, варять каву.

Кав’ярня сьогодні – це більше, ніж кава і сендвічі. Люди приходять по емоції, тож треба створювати атмосферу. Засновники хочуть, щоб у їхньому закладі люди ще й знайомилися, тому організовують квартирники, читання віршів, перегляди фільмів і футбольних матчів. Заклад працює два місяці.

На стінах – фотографії героїв матеріалів у виданні Ukraїner. «Хочемо, щоб відвідувачі закладу бачили, скільки класних людей у країні, щоб розуміли, що не все так погано і що стане краще, якщо працювати», – каже Ірина.

Перед тим, як відкривати заклад, Ірина закінчила курси кавоваріння

Найскладнішим у справі виявилося зрозуміти, як усе влаштоване.

«Не вистачає спеціального центру (нехай і платного), куди люди, які хочуть відкрити бізнес, могли б звернутися, щоб зрозуміти, куди йти і що за чим робити. Ми все шукали самі, але ніколи не знаєш напевно, чи вже всі папери зібрали. Запитували знайомих, шукали в інтернеті. Закони змінюються, і не завжди знаєш, як діяти», – ділиться Назар.

Подружжя не чекає, коли окупиться справа: придбання приміщення – велика інвестиція. Натомість мають точку беззбитковості: кількість кави, яку мають продавати щодня, аби вийти в нуль.

Для тих, хто хотів би відкрити власну справу, але вагається, подружжя має одну пораду: менше розмірковувати і більше діяти. У чомусь бізнес робить незалежним, чимось, навпаки, прив’язує. Але сприятливих умов все ж більше, ніж перешкод.

«Люди займаються самоосвітою, подорожують, порівнюють, привозять із подорожей різні ідеї і творять європейське обличчя Києва», – каже Назар.

Їхня команда – теж частинка цього процесу. «Бумбокс» із колонок, велосипед на стіні як частинка інтер’єру, непретензійний дизайн. Це кафе, в яке хочеться повертатися: не тільки по каву, а й задля спілкування з людьми, які створюють. Замість того, щоб нарікати.

"Супкультура" Вірити і працювати

Усе почалося з пригорщі борошна, склянки води та ложки олії. 22-річний Кирило Пузенко спік стаканчик із тіста в домашній духовці. Нині у 20 закладах «Супкультури» в Україні, Польщі, Чехії, Словаччині, Білорусі й Австрії наливають суп у їстівну тару, яку придумав хлопець. Щоб бізнес сягнув такого розмаху, треба було попрацювати.

У 2014-му Кирило, як вимушений переселенець, переїхав із Маріуполя до Києва. Доти він був вихователем в інтернаті і не вів ніякого бізнесу. Шукав роботу, на одній зі співбесід познайомився з директором кафе. Виклав йому ідею подавати суп у хлібному стакані і попросив 2 тисячі доларів інвестицій. Чоловікові сподобався задум, тож погодився позичити суму без відсотків і термінів.

Це був весь стартовий капітал. Грошей вистачило, щоб купити спеціальні прес-печі для випікання стаканчиків. Кирило розробив креслення, за ними на київському заводі виготовили апарати. Хлопець запатентував ідею і вийшов на ринок.

Кафе "Супкультура" не надто велике, суть стартапу - їжа на виніс

Перші півтора роки Кирило тестував ідею на фестивалях. Спочатку рецепти придумував сам, уже згодом наймав шеф-кухаря та розширював асортимент регіональними рецептами. Усі супи в меню — вегетаріанські та веганські, 400 мілілітрів у порції, 50-55 гривень за страву.

Це важливий нюанс, зауважує Кирило. Він сам не харчується м’ясом і сповідує буддизм. Якби ж їв котлети, а людям пропонував веганські супи, це було б лицемірно, проекту тоді б не вистачало головного – щирості.

Новаторський суп смакував відвідувачам фестивалів. Якось знайомий запропонував Кирилові орендувати навпіл кіоск на Хрещатику.

Так півроку його супи продавалися на головній вулиці Києва, навпроти ЦУМу, а коли термін оренди збіг, «Супкультура» переселилася на Контрактову площу. Був 2016 рік. Коли павільйони там знесли, з'явився чоловік, охочий придбати франшизу. Він відкрив відразу чотири точки, але не витягнув роботи. Тож два заклади закрили, а два викупив інший франшизер.

Разом із тим Кирила почали знаходити люди з-за кордону, охочі вести такий бізнес у себе вдома. Франшизу купували здебільшого українські мігранти. Скажімо, перший заклад у Польщі відкрив земляк Кирила з Маріуполя. Хоча в Австрії суп продають австрійці, а в тій же Польщі бізнес купували й місцеві.

Нині Кирило вже не має свого закладу, вважає за доцільніше інвестувати у розвиток франшизи, зараз усієї мережі з 20 точок, ніж зосереджуватися на власному. Мережа розширюється: незабаром супи у хлібному посуді продаватимуться в Івано-Франківську.

Кирило має партнера, який здобув ступінь MBA у Лондоні, довіряє йому фінансові справи. Але, каже, фах психолога теж допомагає у цій справі зрозуміти, чого хочуть люди.

Як суп у їстівному стакані став таким популярним? Кирило має кілька відповідей. Темп життя пришвидшується, і їсти часто доводиться на ходу. Але разом із тим люди стали вимогливішими щодо їжі – під впливом тренду на здорове харчування.

Стаканчик із супом, завдяки якому Кирило створив успішний бізнес

Проект — не тільки про їжу, а й про відповідальне споживання. У страві нема нічого, що доводиться викидати: суп з’їв, стаканчиком закусив. Для доставки використовують паперові супниці.

Щоправда, клієнту на його прохання можуть дати пластикову ложку. Повністю зробити виробництво безвідходним поки не виходить: відмова від пластику, за підрахунками Кирила, здорожить справу вчетверо. Але щойно політика ЄС позбуватися пластику дійде до нас, хлопець радо знайде альтернативу, бо вважає рішення правильним.

Кухарі за роботою

Як це, вести бізнес в Україні?

«Радше легко, ніж складно. Багато людей із пострадянської епохи не хочуть брати відповідальність за своє життя, тому перебиваються роботою, яка не дуже й подобається, шукають відмовки. Мовляв, бізнес в Україні – це так непосильно. Та якщо хочеш, нема нічого складного. Треба вірити, але треба ще й працювати. Справа більше в тобі, ніж у країні – мої ровесники все більше це розуміють», – вважає Кирило.

Не всі хлібні стаканчики відразу виходили вдалими: бувало, перепікалися, бувало, протікали. Кирило не уникає розмов про труднощі, але й не зациклюється. Це просто завдання, які треба вирішити: залагоджуєш і йдеш далі.

"Малевич". Експеримент

Дощового ранку у коридорчику винного бару жінка впізнає класичні мелодії з динаміків. У минулому вона – викладачка в консерваторії, тішиться, що молодь має такий гарний смак. Жінка має ритуал щосуботи приходити сюди, щоб випити кави. Каже, ніде напій їй не смакує так, як тут.

Усе це ми знаємо про неї, бо в «Малевичі» заведено спілкуватися одне з одним. Бар створювався як для своїх, як для друзів. Саме крихітне приміщення – коридор на чотири столики – сприяє спілкуванню. Справа ще й у самих господарях: привітні, комунікабельні, без зайвого пафосу.

Дмитро (зліва) та Андрій, засновники бару "Малевич"

Півтора роки тому за келихом українського вина Андрій Пелюховський та Дмитро Совінський міркували, що можна облаштувати в коридорі технічної майстерні, у дворику на Ярославовому Валу. Вино виявилося несподівано смачним – так виникла ідея винного бару, де б продавалися тільки українські напої.

Доти хлопці тримали невелику кав’ярню за сусідньою адресою. Чоловік, в якого орендували приміщення, запропонував їм ще й частину майстерні. У тьмяний вузький коридор добре вписувався бар: європейського типу, на кілька столиків.

Хлопці взялися за ремонт. Самі придумали дизайн, самі пофарбували, самі прибили полички, принесли книжки з домашніх бібліотек.

Андрій і Дмитро вклали в проект 4 тисячі доларів. Цього вистачило на техніку, ремонт і першу закупівлю вина. Більше стартових грошей не мали, та й не знадобилося.

«Вкладення відповідали нашій концепції демократичності й зрозумілості. Навіть якби могли дозволити собі більше інвестицій, не робили б цього. Спершу треба створювати мінімальну бізнес-модель і дивитися, як вона працює. А не вкласти мільйон і зрозуміти, що це нікому не потрібно», – міркує Андрій.

Шукали постачальників: щоб мали смачне вино, акцизну марку на нього і щоб логістика не викликала труднощів. У коментарях на фейсбуці хлопцям порадили близько 200 виробників, із них після дегустації відібрали кількох виноробів у Закарпатті, Одесі, на Херсонщині.

Постачальники заходили в коридор і питали: куди далі? Дивувалися, що ось це і є бар.

Хотіли назвати заклад на честь якогось видатного діяча: щоб був знаковим для України і для світу. Щось наше, щось яскраве. Щось таке, як Малевич. Уже коли бар працював, зайшла екскурсія і гід почав розповідати туристам: мовляв, бар зветься так, бо в будинку навпроти у київський період життя мешкав Казимир Малевич. Хлопці цього не знали, та з назвою не помилилися.

Нині відвідувачі охоче п’ють українське вино, але на початках задум не здавався очевидним.

«Ми наважилися на експеримент. Локальних винних барів із суто українською продукцією ще не існувало. Українські вина на полицях були «поміж»: поміж Італією, Іспанією, Австралією. І сприймали їх скептично: мовляв, шмурдяк і головний біль. Тепер люди перестають розмежовувати європейське і українське. Я сам охочіше питиму наше вино, ніж, наприклад, німецьке», – каже Дмитро.

До українського вина тут запропонують українські сири, каву, обсмажену в Україні, в’ялені томати, хлібні палички нашого приготування. З імпортного в меню – арахіс і оливки. Ціна за келих вина – від 40 до 120 гривень. Якщо раніше охочіше замовляли дешевші вина, то тепер усе більше клієнтів орієнтуються на смак.

Андрій та Дмитро кажуть, що відкрили культуру вина і для себе, і для людей. Професійними сомельє себе не вважають, але їхні знання зросли у порівнянні з першим днем дегустації, коли все було «смачно» або «несмачно».

Меню задумали лаконічним, аби людина не розгублювалася. Та асортимент усе одно розширився завдяки тому, що є набагато більше класних українських вин, ніж спершу собі уявляли.

«Малевич» розвивається: багато попередніх замовлень, докуповують столи. Заклад має ще й хороше розташування: внутрішній дворик у центрі міста. Небо, вино, класична музика.

Бізнесмени майже відразу почали працювати в чистий прибуток і повернули свої вкладення за кілька місяців. Це тому, що вибрали правильний формат: для ресторану 4 тисячі доларів вистачило б хіба, щоб придбати кілька промислових печей. Та й окупився б такий заклад щонайменше за три роки.

Маленький заклад гуртує велику спільноту людей

Бути собою – ще один секрет.

«Коли людина переступає поріг, завжди відчуває: заклад – для заробітку чи для чогось більшого. Ми приходимо сюди самі, сидимо за тими самими стільцями, для нас нема віп-куточка або особливої пляшки», – каже Дмитро.

За гастро-бізнес хлопці взялися у 2014 році. Давно хотіли спробувати себе у підприємництві, тож вирішили не чекати сприятливих обставин, які можуть так ніколи й не настати. Коли по місту почали з’являтися кіоски «Розумна кава» Андрія та Дмитра, з’ясувалося, що малий бізнес – досить стійкий до криз.

Андрій міркує так: «У буремні часи для людей важливі маленькі радощі. Можна економити на глобальних мріях, як ось покупка авто або поїздка на Балі, але чашка кави / келих вина – це маленька розкіш, яку можна собі дозволити, щоб видихнути. «Ходімо на каву» звучить по-іншому, ніж «Ходімо з’їмо по омару».

Крихітного коридору виявилося достатньо, щоб облаштувати в ньому бар

Малий ресторанний бізнес приваблює ще й тому, що здається простим і прибутковим. Зі свого досвіду Андрій може сказати, що це не зовсім правда. Заклади не тільки відкриваються, а й закриваються, просто не так гучно. Економіка з цього живиться, і досить непоганими темпами.

«Тут швидко спрацьовує природний відбір. У результаті залишаються справді цікаві й вартісні речі. Людей не обдуриш: вони відрізняють смачне від несмачного, привітне від непривітного. І підуть туди, де всі фактори працюють».

Після 2014-го на карті Києва з’явилося багато закладів, які пропонують не лише їжу та напої, а й емоції, розваги, дозвілля. Часто – це стартапи, створені молодими людьми без значних інвестицій.

«Раніше любили перекладати відповідальність: хай хтось зробить. Але в історичні злами людина розуміє, що від неї залежить більше, ніж може собі уявити. Маленькі історії у результаті впливають на загальну картину», – вважає Андрій.

економіка київ кава бізнес