Очеретяні джунглі, тунель кохання, шляхи Лесі Українки. Туристичні маршрути Волинню на серпневі вихідні
Наш маршрут містить і відомі, і менш відкриті місцини Полісся. Якщо тунель кохання здобув славу найромантичнішого місця України та вчиться користатися з туристичного потенціалу, то закинутий замок у сусідньому селищі Клевань ще чекає на господаря. У цьому гіді – історія, література, байдарки, аристократичність, занепад та інші реалії нашої необлаштованості, крізь яку прозирає краса. За два-три дні усі пункти можна об’їздити на авто. Якщо подорожуєте не власним транспортом, вибирайте найцікавіше для себе.
Автор: Ярослава Тимощук
Байдарки і пташиний рай
Любешівські озера поки що не настільки відомі за межами області, як Шацькі. Але місцеві не надто переймаються тим, аби привабити туристів: без них, мовляв, менше галасу й сміття. Складання бізнес-планів не в’яжеться з сільським устроєм життя, з філософською волинською неспішністю. Натомість місцевість облюбовують приїжджі: зводять у селах дачі. Потроху розрівнюють місця, щоб зводити хатинки для відпочивальників.
Серед волинських лісів. Фото: Волиньпост
Якось дядечко з Любешова розповів мені історію про одного чоловіка, який хотів добудувати на кілька поверхів своє заміське помешкання, але селяни віднадили – недобре, щоб приватний будинок вивищувався над церквою.
Правда чи ні, але село Сваловичі, до прикладу, ідеальне місце, щоб втекти від цивілізації. Сучасне життя з його комфортом і повсякденними зручностями сюди ще не дійшло. Але в цьому і шарм.
У Сваловичах живе менше ніж два десятки людей. Хати, хліви, погреби тут покриті очеретом, колодязі - «журавлі» на подвір’ях, обійстя, підперезані тинами – справжній тобі музей просто неба, куди гіди привозять екскурсії.
Нині тут живуть люди глибоко пенсійного віку, молодих нема. Ні аптеки, ні магазину. Школу закрили ще в 70-х роках минулого століття. Відтоді діти – поки вони там ще були, – добиралися на навчання човном, по п’ять кілометрів туди і назад, гребучи веслами по річках Прип’яті та Стоходу.
Хатинка у Сваловичах. Фото: Волиньпост
Якраз біля села Стохід впадає у Прип’ять – і ці річки привносять рух у тутешній віковий спокій. Через Сваловичі пролягають водні маршрути, розроблені працівниками національного парку «Прип’ять-Стохід».
Тут рай для любителів байдарок та активного відпочинку. Можна орендувати моторку, можна замовити екскурсію, можна взяти байдарки напрокат у парку (300 гривень на день за двомісну) – і вперед очеретяними джунглями.
Популярний маршрут – зі старту у селі Люб’язь до Свалович (займе 18 кілометрів). Якщо місцевим потрібно дістатися в Сваловичі і назад, користаються моторним човном (пливти дві години від Люб’язя, а шлях суходолом – 8 кілометрів по бездоріжжю).
Гребці на байдарках. Фото Ольги Корець-Дарчич
Сплав на байдарках можна замовити як у самому парку (працівники пропонують одно- і дводенні тури різними маршрутами: http:/
Ночувати також можна в хатинці на території парку (попередньо замовити місце можна за телефоном 03362 30127), можна спинитися в найближчому готелі у селі Зарічне (03632 304 52, 03632 214 43) або ж напроситися на ночівлю до жителів навколишніх сіл.
На байдарках гребти треба довше, зате вдосталь часу, щоб розгледіти навколишні краєвиди: ви минатимете гострі списи очеретів, кущики латаття, що розсипається по воді білими зірками. Навколо – неозора блакить, якоїсь миті берег починає здаватися недосяжним, а вода і небо набувають одного кольору. Хто боїться стомитися від веслування на байдарках, може вибрати моторний човен, але відчуття будуть іншими.
Саме сплав на байдарках (каное/каяках) – чи не головна туристична принада краю. Кожного літа тут проходить фестиваль «Поліська регата». Попередньо зареєстровані учасники долають маршрут Стоходом та Прип’яттю завдовжки приблизно у 40 кілометрів. Відстань розділяють на два дні. Зупинка на ночівлю – у Сваловичах, де сходиться Стохід із Прип’яттю. Звідти водними плесами конкурсанти добираються до фінішу у селі Люб’язь.
Якщо ж екстрим не до душі, можна вибрати спокійніший відпочинок. У парку облаштована орнітологічна вежа, з якої зручно спостерігати за природою.
Місцевість вподобали птахи, і це ще одна причина, чому тутешні – за екотуризм для тих, кому він справді цікавий, а не за масовий відпочинок. В урочищі Бровець, такому собі острівку між Прип’яттю і Стоходом, гніздиться понад 250 видів птахів, а це майже половина орнітологічної фауни України. З них – багато рідкісних та занесених до Червоної книги.
Шляхами Лесі Українки
Мандруємо далі. У літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, що в селі Колодяжному, за 8 кілометрів від Ковеля, вам розкажуть, що письменниця була радше заглибленою в себе інтроверткою, аніж полум’яною революціонеркою, якою її зображують у радянських підручниках із літератури.
Тут можна відчути, яким було життя письменниці поза всілякими ідеологіями, доторкнутися до її речей, побачити, де вона працювала, як одягалася. У Колодяжному письменниця мешкала з 11 років – і цю домівку вона любила більше, ніж київську квартиру на вулиці Саксаганського, про що писала друзям у листах.
Блакитний будиночок. Фото з сайту музею
Експозицію можна оглянути у трьох будинках на території музею: оригінальному Лесиному «білому» (так назвали через веранду, збудовану з берези, у місячні ночі вона виблискує), який свого часу звели для старших дітей у сімействі, батьківському «сірому» (відбудованому за оригіналом) та спеціально добудованому вже працівниками музею приміщенні. У перших двох відтворений інтер’єр та побут сім’ї Косачів, третє служить літературним музеєм.
У Колодяжному можна побачити, наприклад, маленькі мереживні рукавички письменниці й почути, що Леся Українка важила 46 кілограмів, коли їх носила. Рукавички знадобилися поетесі після операції на руці. Після того Леся Українка перестала грати на роялі, хоча й вважала, що музикант із неї вийшов би ліпший, ніж поет. А знаменитий французький рояль теж розміщений в експозиції, свого часу його перевезли в село з Києва.
Сірий будиночок. Фото з сайту музею
Музей відчинений щодня, окрім понеділка і вівторка, з 9.00 до 17.00. Регулярно тут відбуваються читання віршів, майстер-класи, змінні виставки вишивальниць, літературні вечори, присвячені як місцевим авторам, так і Шекспіру – цілком ймовірно потрапити на один із них.
За 17 кілометрів звідси можна гайнути в урочище Нечимне, заповідну територію неподалік села Скулин. Тут є ще один музей, філія згаданого вище: музей «Лісової пісні». Вважається, що ці поліські місцини надихнули Лесю Українку написати твір – начебто тут малою почула про мавок. Музей – це дерев’яна хатина з артефактами і лісова місцевість навколо неї.
Музей у Нечимному
З Ковеля до Нечимного прокладений туристичний маршрут. У перші вихідні серпня у Нечимному проходить музично-поетичний фестиваль «Лісова пісня».
Шість кілометрів від заповідника – озеро Сомин. Його облюбовують любителі дайвінгу та риболовлі. Територія навколо облагороджена, пристосована до туристів. Як уже згадували раніше, хоч загалом в Україні більш відомі Шацькі озера, місцеві скажуть, шо їхнє озеро набагато краще.
Князівські замки і тунель кохання
Маршрут «Клевань – Олика» однаково зручний для тих, хто подорожує як власним авто, так і громадським транспортом. Через Клевань проходить автошлях H22 (Рівне – Луцьк – Устилуг). Із селища – два кілометри до тунелю кохання і 20 – до Олики.
У Клевані треба подивитися на замок, тобто, радше його руїни. Князь Михайло Чарторийський почав зводити замок у 1475 році. Спершу це була дерев’яна фортеця. Через 20 років син вельможі Федір укріпить споруду міцними кам’яними мурами, вежами, обкопає ровом. Товщина стін подекуди сягала майже до 4 метрів. На початку XVII століття замок тричі бралися штурмувати татари – і тричі зазнавали поразки.
Замок із долею витверезника. Фото Вадима Войтика
Князі Чарторийські суперничали за території з князями Радзивіллами, володарями сусідньої Олики. Щойно Чарторийські збудували замок і землі навколо нього почали заселяти, Радзивілл висунув претензії: мовляв, поселенці зазіхнули на його володіння. Зрештою, вдалося поділити землі.
Мине трохи часу – і суперечки вщухнуть. Чарторийські перенесли звідси свою резиденцію, тож замок стояв порожнім. Якийсь час у ньому розміщувався шпиталь, а з 1632-го єзуїти облаштували тут колегію. Після поділу Польщі не стає і її. Замок знову майже 50 років стояв пусткою, поки князь Костянтин Чарторийський не перебудував його під гімназію. Тоді ж руйнують оборонні стіни зі східного боку. Донині залишилася тільки східна оборонна вежа. До вежі добудували два флігелі – так замок став польською гімназією. Аж поки російська влада не закрила і його.
Замок. Руїни. Фото Вадима Войтика
Після того у замку розміщувалася то російська гімназія, то управління царськими маєтками, то духовне училище, то (під час Першої світової) ветеринарний евакуаційний пункт, то школа-інтернат (після війни). Під час Другої світової тут по черзі засідали представники НКВС і німецькі солдати. Опісля радянська влада поселила сюди ПТУ, а потім і профілакторій для алкоголіків. З 80-х і донині – тут знову пустка і поступовий занепад.
На виході з замку зберігся віадук, перекинутий через рів. Конструкція гарно вписується у навколишні зелені пейзажі.
Нині і Чарторийським, і Радзивіллам було б прикро подивитися на руїни своїх колишніх володінь. Але в князів з Олики все ж є перевага: в їхньому замку розташована обласна психлікарня – і саме ця залюдненість береже його від незавидної долі Клеванської твердині.
Замок відкритий для огляду, для стороннього ока недоступні хіба кімнати, де перебувають пацієнти.
Перед тим, як стати божевільнею, замок пережив п’ять століть слави і звитяг. Закладений у 1564 році, він став першим в Україні бастіоном (бастіони – це прибудови навколо кутів основної фортеці, завдяки такому архітектурному рішенню легко обстрілювати територію перед укріпленнями). Жодним воякам, які намагалися взяти замок штурмом, це так і не вдалося.
По мірі того, як удосконалювалася тактика ведення військових дій, замок змінював своє призначення. З оборонної споруди він перетворювався на резиденцію, це сталося у середині XVIII століття. Тоді там було два входи, два поверхи. На першому містилися цукерня, кухня, пекарня, приміщення для зброї, на другому – балкон із колонами. Згодом добудували ще третій поверх та відкриту галерею.
Замок в Олиці, панорама. Фото автора
Найприкріші для замку часи настали з початком Другої світової війни. Палаци вигоріли, дахи та перекриття обвалилися. Але збереглися бастіони, стіни, склепіння над першими поверхами. Радянська влада відправила у заслання останнього власника резиденції Януша Радзивілла й облаштувала тут психіатричну лікарню.
Якось ми навідалися до Олики недільного ранку, відразу нагодився дядечко напідпитку. Він розповів кілька історичних побрехеньок, а більше повідав про своє буремне життя, в якому траплялися арешти і крадіжки. Потім з’ясувалося, що це була екскурсія, за яку належало дати «хоч 5 гривень для бару». Я написала про ту мандрівку в газету, де працювала, і невдовзі отримала гнівну відповідь від тамтешнього краєзнавця Анатолія Гури: мовляв, невже в Олиці не знайшлося більше про що писати, як про алкоголіків. Наступного разу поїхала на екскурсію Анатолія – і тепер можу казати, що ніхто не розкаже про містечко цікавіше, ніж він. Запам’ятайте це ім’я і при нагоді запитайте в місцевих.
Неподалік від замку – колегіальний костел Святої Трійці, барокова пам’ятка сакральної архітектури XVII століття. На фасаді зберігся напис латиницею, який у перекладі значить: «Тобі, Боже, з твоїх дарів жертвуємо». Костел занедбаний, але ще до реставрації тут проводили служби по великих святах. Кілька років тому святиню взялися реконструювати поляки.
Костел в Олиці. Фото Маї Голуб
Ще один обов’язковий пункт в Олиці – Луцька брама при в’їзді в селище з боку села Залісоче. Брама – це залишок міських укріплень 1630-х років, пам’ятка архітектури національного значення. Нині в брамі облаштований продуктовий магазин, де наливають квас і міцніші напої. Біля магазину стоїть альтанка, у ній тутешні чоловіки грають карти та розмірковують про життя. Навпроти брами Стрітенська церква, розкішний зразок волинського бароко, у минулому – храм уніатів.
Костел реставрують. Фото Маї Голуб
Після екскурсів у минуле – час для фотографій. Тунель кохання неподалік селища Клевань є вельми інстаграмним простором, хоча історія його виникнення далека від романтики.
Залізничними коліями перевозять деревину на фанерний завод у селі Оржів. Звідси перероблена на фанеру деревина їде спершу у Клевань, а затим до Європи.
Дорогою потяг збиває гілки дерев, відповідно, над колією утворився такий собі коридорчик у формі арки. Залізниця не випадково замаскована: вона вела до військових баз у навколишніх селах, тож радянські інженери сховали дорогу за лісовими насадженнями.
Знаменитий тунель кохання
Місцеві вже збагнули, що з тунелю може бути зиск. Кілька тижнів тому тут зробили платний в’їзд для автомобілістів (від 20 до 100 гривень залежно від місткості транспорту). За ці гроші селищна рада планує утримувати тунель, зокрема, встановити нічне освітлення у ньому. Маркетинг тут у зародку (продаються такі-сякі сувеніри, наприклад, магнітики з фотографій), але потенціал є. Японський режисер зняв романтичну драму про тунель кохання. Сюди все частіше навідуються іноземці.
