Бум перекладів. З 2015 року кількість виданих українською світових бестселерів кардинально зросла

Але як видавцеві знайти те, що вартує уваги та задовольнить українського читача, якщо лише в США щороку видається більше 300 тисяч нових книжок? Один із критеріїв – визнання книги в світі. А “світ” часто погоджується із групою літературних експертів, які входять до складу журі різноманітних літературних премій.

І якщо з Нобелівською премією все трохи складніше (її присуджують не за конкретну книгу, а за весь творчий доробок), то з преміями, що відзначають конкретний твір, рекомендації зазвичай чіткіші.

Серед таких премій найвідоміші – Гонкурівська (Prix Goncourt, Франція), Букерівська (The Man Booker Prize, Британія) та Пулітцерівська премія за художню книгу (Pulitzer Prize for Fiction, США).

За 4 останні роки український книжковий ринок почав наповнюватись визнаними зарубіжними творами.

Якщо взяти всі книжки, що отримали одну з перелічених премій (а всього було відзначено 256 творів), українською перекладено 55 творів (21%). З них 7 творів перекладено ще за Радянської України, 13 – з 1991 по 2014 рік і 35 – після Революції Гідності, з 2015 року.

Букерівська премія (The Man Booker Prize)

Інтерес до Букера в Україні постійно зростає: за оцінками експертів, ця відзнака вже наступає на п’яти Нобелівській премії з літератури. Заснована в 1969 р., вона почала цікавити українських видавців з 2007 року – коли видавництво “Юніверс” опублікувало книгу “Опівнічні діти” Салмана Рушді (премія 1981 року).

Вибір видавництва – невипадковий: у 1993 році за цей роман Рушді отримав премію “Букер Букерів” як відзнаку за найкращий твір, який коли-небудь отримував Букерівську премію, а пізніше – в 2008 році – знову виграв цей приз, тільки вже не за 25, а за 40 років існування премії.

Сьогодні в першу чергу перекладають переможців Букера останніх років (які “у всіх на слуху” та, можливо, кого ще не встигли прочитати російською). Всіх переможців 2011-2015 років вже можна знайти в книжкових магазинах України. Зважаючи на інтервал у 3 роки між премією та перекладом, можна припустити, що тенденція зберігатиметься й надалі.

Щоб детально прочитати графік, клікніть на нього

Пулітцерівська премія за художню книгу (Pulitzer Prize for Fiction)

Інтерес до останніх переможців характерний і для Пулітцерівської премії з художньої літератури. Хоча сам Пулітцер заснований як нагорода для визначних американських журналістів, номінація “За художню літературу” разом з Національною книжковою премією США (American Book Awards) є однією з найвпливовіших в американській літературі.

Але якщо друга номінує цілу низку авторів та книжок, то Пулітцер відзначає одну художню книгу на рік (“написану американцем, бажано, про Америку, та опубліковану впродовж року присудження премії”).

Серед лауреатів Пулітцера можна знайти як невідомі українському читачеві прізвища, так і ті, що вже вважаються сучасними класиками (часто відомими завдяки Голлівуду).

Чого лише варті “Звіяні вітром” Маргарет Мітчелл або “Убити пересмішника” Гарпера Лі. Ернест Гемінґвей теж свого часу був відзначений цією премією за повість “Старий і море”. Її український переклад вперше з’явився в 1979 році в чотиритомнику із повним виданням творів автора від видавництва “Дніпро” (тоді він був перекладений як Хемінгуей), а сьогодні перевидається “Видавництвом Старого Лева”.

Переможці останніх років перекладаються в Україні з дивовижною швидкістю – “Підземна залізниця” Колсона Вайтхеда з’явилась в Україні того ж 2017 року, коли отримала премію (видавництво “Book Chef”). Так само і з “Все те незриме світло” Ентоні Дорра (2015 рік, “Клуб сімейного дозвілля”).

Давніші твори теж не залишаються осторонь. В 2016 році видавництво “Фабула” переклало книгу “Епоха невинності” Едіт Вортон, яка за 95 років до того (в 1921 році) здобула Пулітцера. А 78 років знадобилось, щоб вийшла українською книга “Грона Гніву” Джона Стейнбека – лауреата Пулітцерівської премії 1940 року (“КМ-Букс”, 2018 рік).

Щоб детально прочитати графік, клікніть на нього

Гонкурівська премія (Prix Goncourt)

Попри більш ніж сторічну історію Гонкурівської премії (премія присуджується за найкращий твір, написаний французькою мовою), її лауреати сьогодні залишаються відносно мало перекладеними.

Гонкурівська премія має відбиток в україномовній літературі радянських часів. Тоді твори лауреатів Гонкуру (як і будь-які інші) перекладались за однієї умови: автор кожної перекладеної книги мав підтримувати радянський режим. Яскравим прикладом є Анрі Барбюс, який був членом Французької комуністичної партії, почесним іноземним членом Академії Наук СРСР та перекладався (і навіть перевидавався) особливо ретельно.

Крім відзначених премією творів, в українському перекладі виходили романи членів Академії Гонкуру. В 1929 році українською був опублікований роман Октава Мірбо (члена Академії у 1900–1917 рр.), а в 1931 – книга Люсьєна Декав, який спочатку був секретарем (1900-1944 рр.), а з 1945 р. – президентом Академії.

Інтерес до премії тривав і за часів української незалежності, та поступово падає. Тепер вже на зміну ідеологічному прийшов критерій ринкового попиту. Втім, як можна побачити на графіку, попит цей супроводжував не кожного нового лауреата.

З чим пов’язане це зменшення інтересу до Гонкурівської премії?

Часто має вплив об’єктивний фактор – вартість купівлі права на переклад. За високої популярності книги-переможця, вартість права на її переклад може помітно зрости, і перед видавництвом постане питання – чи окупиться вкладене?

Тому українці часто читають твори лауреатів Гонкурівської премії, проте не книги-переможці. Наприклад, твір “Шлях в один кінець” Дідьє Ван Ковеларта (за який він отримав премію в 1994 році) українському читачеві невідомий. Проте в 2017 році його роман “Жуль” видало “Видавництво Анетти Антоненко”, а книгу “Майже вільна” вже готує до друку “Видавництво Старого Лева”.

Або, наприклад, поки роман Жана Ешноза “Я йду” (премія 1999 року) залишається неперекладеним, а його книга “Озеро” вийшла українською в 2004 році й навіть була відзначена премією Григорія Сковороди за найкращий переклад з французької.

Іншу можливу причину зниження популярності окреслив ще в 2013 році український літературний критик Євген Стасіневич, відповідаючи на запитання “Що не так із французькою літературою?”. Він припустив, що французька література більш “філософічна, вкрай рефлексійна та індивідуалістична”. Що вона зазвичай характеризується глибоким психологізмом, часто нехтує сюжетом, а автор більше сконцентрований на тому, що відбувається “всередині” героя, а не навколо.

Певною мірою французьку літературу можна протиставити американській, де часто саме розвиток подій (а не глибокі саморефлексії) захоплюють читача. Цей аргумент виглядає переконливо, особливо в умовах домінування американського кінематографа в українському кінопрокаті.

Щоб детально прочитати графік, клікніть на нього

Хто перекладає?

Лідером перекладів творів-лауреатів згаданих премій очікувано є “Клуб сімейного дозвілля” (10 перекладів), який у 2017 році обійняв перше місце серед видавництв України за сумарним накладом книжок (11 млн. за рік). На другому місці з 8 перекладеними книжками – “Видавництво Старого Лева”, третє місце й 7 перекладів – у “Фабули” (до речі, на сайті видавництва навіть підкреслюється, що переклад лауреатів міжнародних премій є пріоритетним напрямом їхньої діяльності).

Чому все не так оптимістично, як хотілося б?

Як можна побачити, з 2015 року в Україні поступово набирає обертів переклад відзначених преміями зарубіжних творів. Сьогодні більшість видавництв ідуть шляхом включення до свого каталогу як українських авторів, так і перекладів іноземних творів. І використання назв премій стає непоганим маркетинговим кроком.

Не останню роль для розвитку українських видавництв зіграло обмеження на ввезення російських книг на територію України. Із зменшенням можливостей придбати російські переклади, український читач почав переходити на україномовну літературу. Проте є ймовірність, що довго такий ефект не протримається.

Оскільки обмеження стосується в першу чергу книг із антиукраїнським змістом, сьогодні російськомовна перекладна література поступово повертається на український ринок – оскільки відповідає критеріям ліцензування.

Інша серйозна проблема для більшості видавництв – піратство. Бажання читача отримати безкоштовний (= нелегальний) контент може вдарити по видавництвах навіть серйозніше, ніж конкуренція з боку російських видавців.

В кінці 2017 року видавництво “Наш формат” припинило публікувати нові твори в електронному форматі на своєму сайті. Причиною стали піратські телеграм-канали з можливістю після невеличкого одноразового внеску (2-10 грн) отримати доступ до великої кількості електронних книг. Сьогодні новинки цього видавництва можна придбати лише на захищених ресурсах (типу play.google.com, itunes.apple.com тощо).

Іноді піратство заважає видавництвам навіть отримати права на переклад та публікацію книг. З такою проблемою зіткнулось “Видавництво Старого Лева”, коли більше року вело переговори із правовласниками стосовно отримання права на публікацію книг Гемінґвея. Причиною тривалого переговорного процесу стали розміщені в інтернеті піратські скан-копії творів класика, перекладених ще за радянських часів.

Одна справа – дивитися на піратському сайті голлівудський фільм: хоч це так само незаконно й аморально, але економічні збитки для американських правовласників значно менш помітні. Інша – качати "на шару" перекладені українськими видавництвами книги. Бо крім морального аспекту, тут є й відчутний економічний: видавництва не можуть розвиватися й видавати нові книги – як перекладні, так і українські. Програють усі.

І справа не тільки в законодавстві, яке, безумовно, повинне захищати авторське право, а й у звичках багатьох людей не платити за товари та послуги, де тільки це можливо.

Про зміни в українській музиці, які відбулися після Революції Гідності, читайте у нашій статі Мовні квоти на музику: за півтора роки на сцені з’явилося близько 50 україномовних виконавців

Про те, як Україна намагається запустити власне кіновиробництво, читайте у нашій статті з інфографікою: Фільм «живе» три тижні

література книги переклад зміни культура інфографіка datavis