«Такого вже не буде». Як зникають останні хати-мазанки і хто досі в них живе
Ще кілька років – і традиційні хати-мазанки під соломою чи очеретом залишаться лише в музеях. Ми – останні, хто ще може побачити живі села зі «справжніми» хатами, а не експонати в музеях. Одне з місць – село Артюхівка на Харківщині.
Автор: Дар'я Воропаєва. Фото: Вадим Ростанін
Білі хати, жовті стріхи
Воно розташоване в глибинці Зміївського району Харківщини, далеко від основних трас. Тут збереглося приблизно 15 хат-мазанок під очеретом. Деякі з них – повністю покинуті, деякі – використовуються як сараї, ну а в двох навіть продовжують жити люди.
Центральна вулиця села
До Артюхівки – 8 кілометрів від залізничного вокзалу Змійова. Можна під’їхати автобусом, що ходить 5 разів на день, а можна й пройти пішки – дорогою серед мальовничих соснових борів, попиваючи куплену у місцевому магазинчику каву. На початку села – величезний знак «Artvillage». Він не має стосунку до стародавніх хат – це резиденція харківських художників, які приїжджають на літо й живуть у сучасних котеджах у стилі шале.
Ми просто йдемо далі.
Перша на нашому шляху мазана хата – під шифером. Але традиційна архітектура настільки яскрава, що новітній матеріал не псує її. «Кругленька», тобто з традиційними для Слобожанщини пропорціями – висота даху майже дорівнює висоті стін. Сіни виступають окремою прибудовою, поруч – ґанок, накритий дашком, а вікна обрамлені дерев’яними наличниками.
Обійстя пана Михайла - пам'ятка епохи, що відходить
«Хочете подивитись?» – запитує з двору хазяїн. Він живе в новому будинку, що стоїть поруч.
Заходимо в сіни. Й одразу – ще до того, як зір встиг сфокусуватись на деталях інтер’єру, – ніс вловлює вогкий запах глини, і тебе обдає особливою глиняною прохолодою, що зберігається тут навіть у найбільшу спеку.
Озираємось навколо. На стіні – чорно-білі фотографії, під ліжком – притрушені пилюкою чоботи, і майже ціла глиняна піч, лише трохи обвалився припічок.
Посеред кімнати стоїть хазяїн, дідусь Михайло Васильович. Розповідає:
«Ця хата з 1909 року. Тут же мої бабуся з дідусем жили. І батьки мої мешкали. Так шкода. Але треба зносити». І розплакався.
Ще на його пам’яті вся Артюхівка була забудована побіленими хатами під жовтими стріхами.
Я ж зараз можу лише пофотографувати уже вмираючі мазанки та зайти на пару хвилин всередину на запрошення хазяїв. А ще якихось 35 років тому моя мама проводила в такій хаті літні канікули. А мій дідусь навіть знає технологію настилання очеретяного даху. І для нас усіх такі традиційні хати, їхній вогкий дух глини, спертий теплий запах горища, соломи й сушених яблук – щемкий і рідний на все життя.
Михайло Васильович – ровесник мого дідуся, 1936 року народження. І він також прекрасно знає, як робити стріху:
«Підв’язують пучки, а потім гребінкою підпихають один під одний, і зводять нанівець». Я, чесно кажучи, мало що зрозуміла. Але ж це і не так важливо, правда?
Інструмент для виготовлення стріхи з очерету. Як ним користуватися, знають тільки дуже літні люди
Хата, як у Тараса Шевченка
Попрощавшись із дідусем, ми пішли далі. На віддалі від головної вулиці – зовсім ціла, побілена хата. Пробираємось до неї навпростець через сухі бур'яни, і з іншого боку бачимо розлогі плавні очерету – ось звідки стільки матеріалу на стріхи.
На гавкіт цуценяти із сусіднього будинку виходить жінка. Привіталися, познайомилися – Віра. Вона зацікавилася нашою етноекспедицією:
У кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. уздовж передньої довгої стіни на дерев’яних стовпчиках робили відкриту галерею. У першій половині ХХ ст. між стовпчиками почали встановлювати стіни, а в середині ХХ ст. їх почали склити – таким чином галереї трансформувались у закриті веранди. Джерело: http:/
«Ця хата – моїх батьків. А тепер у ній порядкує мій син – приїжджає на літо.
У мене теж хата побілена всередині – шпалерів нема. І пічка є, можна пироги пекти. Але я не печу. Бабушка моя пекла. І дочка каже: не розбирай піч, я буду пекти. Я згодна, так воно набагато смачніше, ніж на газу приготоване.
А ви цікавитесь старовиною? Правильно, дітки, робите: дивіться, бо уже більше такого не буде. Я й сама це люблю – у мене і рушники лляні, що моя бабушка вишивала, й горщики глиняні є». Але до будинку Віра нас не запросила, бо була зайнята консервуванням помідорів.
Уся Вірина сім’я береже старовину: її син також не збирається зносити чи перебудовувати стару хату. І навіть кожні декілька років сам перестеляє на ній очеретяну стріху.
Наступна наша знахідка повернута глухою стіною на вулицю. Стукаємо у хвіртку, й привітні хазяї запрошують зайти. Бачимо цікаву архітектуру: хата на троє дверей – окремі входи до житлової частини, в комори і в хлів.
Зараз її використовують як сарай. Зносити не збираються, але й ладнати – також. «Буде стояти, поки сама впаде», – такий вердикт хазяїв щодо її долі. У них лишились і деякі старовинні побутові предмети.
«Ось цим робили стріху, – хазяйка обійстя Олена показує дерев’яний прямокутник із зубцями і ручкою, – називається «гребінь», ним підбивали очерет нагору, до гребеня даху».
Хата Олени, зараз служить сараєм
Олена так само, як і Віра, жваво підтримує нашу експедицію, дає поради:
«Там у баби хата – їй точно більше 100 год. Самій бабі 80 год. А вона купила ту хату. Ото вже хата – як у Тараса Григоровича Шевченка! Така цікава – палками попідпирана, ще як старі люди підпирали. Віконечка малюсінькі.
Люди вмирають – і хати з ними падають
Таке вже мало де побачиш. Старі люди вмирають, і хати з ними падають».
Ця найстаріша хата стоїть на окраїні села. Живе там баба Марія. Через старший вік говорити їй було тяжко, і ми дізнались тільки, що водопроводу у неї нема, а воду вона сама витягає відром із колодязя.
Силь-жовта хата. У ній мешкає пані Марія
Є в Артюхівці й інша житлова мазанка під очеретом. Її господарі не прагнули розмов, а втім, і тут ми побачили дещо унікальне: на їхньому ганку стояла справжня старовинна скриня!
Інші декілька мазанок в Артюхівці повністю закинуті, і ми вже не почуємо їхньої історії. А втім, вони й самі по собі – свідки величезної епохи, на межі якої ми стоїмо. Ми, хто живе зараз, – останні, хто може побачити «живу» хату-мазанку під очеретом, а не музейний експонат. Такі хати відходять у минуле. Дивишся на них – і ніби споглядаєш рідних людей, що залишають тебе, і не можеш затримати час.
Років через 10 люди, може, й захочуть побачити справжню мазанку з очеретяною стріхою – але їх уже не буде. Думаю, вони будуть заздрити мені так само, як зараз я заздрю своєму дідусю, що він бачив справжніх круторогих волів і чумацькі вози-мажі, які описував Шевченко, а я можу лише читати про них або побачити в музеї. Але враження вони справляють явно не те.
Слобожанська хата
Традиційною жителі Слобідської України у своїй садибі будували хату наближено до вулиці, з фасадом на південний схід. Перед будинком захищали невисоким парканом місце, де висаджували квіти, кущі та дерева. Чистий двір перед будинком відділяли плетеним тином від частини, де розміщували господарські будівлі.
У цих хат висота стін така сама, як і висота даху. Стіни будинку (рубані або вертикальні з колотого вербового або дубового дерева) ставили на палі (“підвалини”), високо підняті над землею, зовні обмазували товстим шаром глини по риштуванні та білили крейдою.
Малюнок подвіря в селі Новоохтирка колишнього Старобільського повіту Харківської губернії, тепер Новоайдарського району Луганської області. Джерело: http:/
