«Третя кабінка – Лос-Анджелес». Страх і непевність в українській родинній історії
Роман Олени Захарченко «Третя кабінка – Лос-Анджелес» – літературне осмислення пригод однієї української родини у двадцятому столітті. У фокусі – члени родини, які передусім намагалися в умовах кривавих подій ціною різної міри компромісів зберегти себе і своїх рідних, залишитися при своїй ідентичності та при своїх поглядах. Когось така лінія завела до УПА, когось –до протилежного боку, інші ж брали тільки пасивну участь у подіях.
Читав: Олег Коцарев
В українській літературі триває процес перетравлення «непростих», як це прийнято називати, моментів вітчизняної історії. І одним із найвдячніших і найактуальніших підходів до такої теми, звичайно, є письмо, зосереджене на історії приватній, родинній.
Адже переосмислення саме «малої» історії в нас, здається, відстає від «великої», національної. А дослідженням родинних подій і легенд сприяє як полегшення в останні роки доступу до архівів, так і бажання письменників і читачів встигнути зафіксувати розповіді тих, хто ще пам’ятає ці події, але кого вже скоро не стане чи не стало от щойно.
Авторка наприкінці своєї книжки зазначає, що при її написанні користувалася матеріалами з архіву СБУ. Тобто, роман у певному сенсі можна назвати одним із літературних наслідків політики відкриття архівів, яку проводить Інститут національної пам’яті під керівництвом Володимира В’ятровича.
Олена Захарченко – авторка вельми різноманітної прози. Від зануреного одночасно і в шумерську міфологію, і в сучасність «першого інтерактивного роману в Україні» «Сім воріт» (електронний текст, у якому читачі можуть обирати порядок читання і порядок розвитку подій тощо) до твору про Майдан «Вертеп».
Але присмак історизму так чи сяк притаманний практично всьому її письму. Тож у концентровано історичній тематиці Захарченко почувається цілком собі органічно. Минуле в її книжці постає рельєфним і матеріальним, а оповідь то гранично наближає до нього читачів, то віддаляє на «безпечну дистанцію».
Як зазначено в рекламному слогані на останній сторінці обкладинки – «історія однієї родини на тлі історії ХХ століття». Ця родина мешкає в містах, містечках, селах і навіть на хуторах переважно Волині, в нинішньому розумінні – Рівненщини (але також і в Центральній Україні, у Львові тощо).
Нескладно здогадатися, що на них чекають сумнівні пригоди: Друга світова війна, боротьба між націоналістичним підпіллям і радянською владою, репресії, забуття й приховування «неправильних» подій. А потім – повернення і зустрічі тих, хто вцілів, спроби згадати забуте й склеїти розбите. Сюжетну канву можна назвати доволі передбачуваною. Та Олена Захарченко зуміла підійти до неї індивідуально.
Герої «Третьої кабінки – Лос-Анджелес» – не стереотипні персонажі для пропаганди. Тут немає ідеалізованих бійців УПА та втілених дияволят із радянських спецслужб. Олена Захарченко дбає про напівтони.
В її фокусі опинилися ті члени родини, які передусім намагалися в умовах кривавих подій ціною різної міри компромісів зберегти себе і своїх рідних, залишитися при своїй ідентичності та при своїх поглядах. Когось така лінія завела до УПА, когось – до протилежного боку, інші ж брали тільки пасивну участь у подіях.
Страх, непевність і темрява – от які емоції переважно супроводжували таке життя. Читачі зустрінуть тут чимало сумовитих і заразом архетипічних моментів – від сорочки, переданої в’язню, який перебуває при смерті, чи альбома, куди чоловік змальовує все побачене на засланні, й до спалених у хатах людей.
Це все буквально звалюється на нашу сучасницю, головного персонажа – молоду, розвинуту, але дуже непевну себе, сказати б, «генетично залякану» дівчину. Спочатку вона живе з дуже приблизним і схематичним уявленням про нещодавнє минуле своєї родини. Але потім уривки інформації, шматочки історії, плутані нитки сюжетів даються взнаки з усіх боків. І вона починає розмотувати клубок.
Розпитує родичів, випадково знаходить ту саму передану до в’язниці, здавалося б, зовсім «з кінцями» сорочку. Потрапляє до Америки, де зустрічається з тією частиною родичів, які знали більше.
Звідси, до речі, й назва роману: мається на увазі кабінка, до якої викликали на розмову з іноземним абонентом у «поштамті», де в радянські часи провадилися міжміські та міжнародні телефонні розмови. «Американську» лінію книжки не назвеш кульмінаційною чи найдинамічнішою (тобто, є сумніви, наскільки доречна назва), але все-таки вона відіграє вирішальне значення і для розкриття родинних таємниць, і для особистісного розвитку головної героїні.
Сторінки роману, котрі переносять нас у минуле, відносно реалістичні за своєю стилістикою, принаймні, виписані в досить традиційній манері, часом навіть занадто традиційній.
Сюжетна лінія «пошуків» інакша. За фасадом спочатку ніби звичайного, раціонального «історичного детективу» раптом починає з’являтися всіляка містика, а оповідь починає кружляти магічними петлями.
Читачі зустрінуться з «родовим прокляттям» – членам цієї родини суворо заборонено малювати, й порушення заборони неминуче призводить до трагедій. Є символічні містичні сни в кінематографічній манері. Нескінченні дивовижні збіги обставин і багатозначні зустрічі. Як-от поетичний випадок із дитинства головної героїні, коли вона випадково відштовхнулася на човні без весел від берега, не вміючи плавати, і її врятував незрячий старший чоловік на іншому човні.
Інакше кажучи, для любителів загадкової романтики є простір, щоб «розігнати» уяву. «Третю кабінку – Лос-Анджелес» можна не те, щоб порівняти з «Музеєм покинутих секретів» Оксани Забужко, але принаймні поставити на одну «містично-архівну» поличку в книгарні.
Що ближче до кінця роману, строкатий і плутаний натовп персонажів, які з’являлися на його сторінках, починає на очах набувати стрункої системи. Майже всі вони раптом виявляються родичами та швиденько вкладаються в раніше незрозумілі повороти родинної історії.
Навряд чи цей момент сподобається прихильникам поважного, класичного розгортання романних подій. Його можна сприйняти як таку собі пародію на типові ходи «родинних саг» чи мильних опер. Але можна розглядати й у контексті містичного, магічного боку книжки (пам’ятаючи, зокрема, про любов Олени Захарченко до архетипів, давніх богів і міфології). Тоді все набуває трохи іншого виміру.
У кожному разі таке трохи химерне літературне відкриття таємниць однієї родини стало також і символом розкомплексування, самопізнання сучасної героїні - й суто особистісного як «не такої, як усі», й національного, і гендерного («вага» жінки в патріархальних родинах у ХХ столітті – важлива тема книги).
Літературна робота над «малою історією» триває, нам ще є чого шукати, над чим замислитися. Бо в романі з фокусом на подіях 1940-х років на Волині не знайшлося місця для більш-менш широкого висвітлення кривавої трагедії у польсько-українському протистоянні, навколо якої сьогодні ламають списи українські та польські історики.
